Концепція соціальної економіки Людвига Ерхарда

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Державний вищий  навчальний заклад

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Кафедра політичної економії

Реферат

 на тему

Концепція соціальної економіки  
Людвига Ерхарда

Київ 2012

Людвіг Ерхард або Ергард (4 лютого 1897—5 травня 1977) — міністр економіки в уряді Конрада Аденауера та його наступник на посту федерального канцлера (1963—1966), християнський демократ (ХДС).

Ерхард — перший в світі ліберальний реформатор нового типу. Йому довелося працювати в умовах, коли державне втручання в економіку стало реальністю. Він розумів, що в умовах значного впливу соціалістичних ідей не обійтися без використання широких заходів щодо соціального захисту населення і без застосування етатистської риторики. Але важливим для Ерхарда було збереження господарської свободи та фінансової стабільності. Централізм і інфляція були його головними ворогами. Ерхард прагнув мінімізувати прояви етатизму, але не боротися з тією силою, яку розумніше було поставити на свій бік. У цьому полягала суть стратегії, що отримала назву «соціальне ринкове господарство». Упор в ньому робився на «ринкове», а аж ніяк не на соціальне забезпечення. Ерхард завжди прагнув роз'яснювати народу специфіку проведеного ним курсу замість того, щоб займатися такою популярною в XX столітті демагогією. «Я готовий, — зазначав він, — умовляти кожного окремого німецького громадянина до тих пір, поки він не засоромиться, що не підтримує зусилля, що направляються на підтримку стабільності валюти». «Варто було Людвігу Ерхарду, — згадував лідер ХСС Франц Йозеф Штраус, — заговорити про своє улюблене дітище — ринкове господарство, тему, яка займала всі його думки, в ньому прокидався блискучий оратор, захоплював і заражав ентузіазмом слухачів ... Він володів мистецтвом переконувати, викликав довіру до себе, завойовував прихильників ... »

1. "Ордоліберальна концепція" і політико-ідеологічна боротьба

Вже в перші дні після проведення валютно-грошової реформи (1948 р.) стрілки  розвитку західнонімецького господарства було переведено у напрямку "соціальної ринкової економіки". На місце примусового  господарювання, яке вдавалось до раціонування та регламентацій і  практично лише управляло дефіцитом, тепер прийшли ринки, що на них  ціни визначались пропозицією та попитом, а орієнтація при ухваленні  виробничих рішень виходила з сучасного  стану ринку. Втручання держави тепер передбачалось лише там, де це обов'язково зумовлювалось вищими соціальними або економічними вимогами. Як споживачі, так і виробники дуже швидко збагнули, що тепер все знов залежить від їхніх рішень та досягнень. Особистий успіх та національний успіх у масштабі народного господарства вже більше не залежали від державних розпоряджень чи ордерів на отримання раціонованих товарів, а переважною мірою залежали вже тільки від власної ініціативи та особистої активності. Це створило можливість не лише досягнення певного добробуту та соціальної безпеки, а й піднесення їх на суттєво вищий рівень. Людвиг Ерхард звільнив економіку та суспільство від надмірної зарегламентованості й при цьому продемонстрував усім переваги ринкової економіки. Завдяки цьому він допоміг утвердженню "соціальної ринкової економіки".

 В новій економічній політиці  Соціал-демократична партія Німеччини  побачила підтвердження своїх  побоювань щодо перемоги "жаги  прибутків" над соціальною  відповідальністю. Вона у категорічній формі висунула вимогу відставки Людвига Ерхарда. Перехід від примусу та раціонування до вільного економічного устрою насправді зробив друге півріччя 1948 року "одним з найдраматичніших періодів в історії німецької економіки" (Людвиг Ерхард). Виникла велика загроза того, що під час цього випробування на міцність нова система втратить підтримку. Після того, як було відпущено ціни, попит спочатку перевищив пропозицію товарів поточного виробництва або із складських запасів, що мало наслідком значне зростання цін. Політичні противники Ерхарда використали це як привід для того, щоб активізувати боротьбу проти нього та його моделі ринкової економіки. До цього слід додати складну і визначальну проблему безробіття. Для великої кількості демобілізованих солдатів, що намагалися знов знайти робочі місця, для більш як восьми мільйонів біженців та вигнанців, а також для військовополонених, що повертались додому, наявних потужностей не вистачало. Однак Ерхард зрозумів, що безробіття, рівень якого в Німеччині упродовж короткого часу суттєво зріс, становить не проблему кон'юктури, а структурну проблему. З великою мужністю та енергією, він відкинув пропозицію окупаційної влади: віддати перевагу повній зайнятості перед збереженням стабільності вартості грошей та започаткування фінансованих державою програм.

 Ерхард звернувся до інших засобів. Після того, як було відпущено більшість цін, він скасував рішення про заморожування заробітної платні і в такий спосіб відкрив перед працюючими можливість самим вільно визначати свою заробітню платню в результаті переговорів з працедавцями. Тарифна автономія як одна з підпор нового соціально-економічного устрою перетворилась на реальність. Після цього Банк німецьких земель також з помітним успіхом почав застосовувати свої інструменти, призначені для боротьби з інфляцією. Було зроблено перші кроки в напрямку ефективної податкової реформи. Тут було поставлено наступну мету: шляхом значного й постійного зниження прибуткового податку для всіх категорій одержувачів прибутків та для підприємств і фірм створити кращі умови для підприємницьких інвестицій, споживання та приватного заощадження коштів. Підприємствам та фірмам знов стало вигідним виробляти продукцію та здійснювати інвестиції. Завдяки цьому надмірний попит незабаром скоротився, а високий рівень цін зменшився. Спочатку це призвело до відчутного зростання продуктивності праці на підприємствах завдяки раціоналізації, а також вивільнення робочої сили. Однак вже скоро працедавці почали брати на роботу більшу кількість людей, і безробіття стало помітно скорочуватись.

 2. Практика побудови "соціальної економіки" Німеччини (ФРН)

Повоєнну Німеччину вважають зразком  успішного втілення моделі "соціальної ринкової економіки" в життя. Країна, що програла війну і була "розчавлена" переможцями, в нечувано короткий строк  спромоглася не тільки відродитися  економічно, але й зміцніла політично, об'єдналася з відокремленим Сходом і займає сьогодні провідні позиції  не тільки в Європі, але й у  світі. Практичне здійснення концепції "соціального ринкового господарства" цілком слушно пов'язуюють з ім'ям видатного німецького економіста-теоретика, міністра економіки і, нарешті, канцлера ФРН - Людвіга Ерхарда. В основу своєї практичної соціально-економічної політики Л. Ерхард поклав "ордоліберальну концепцію". Вищеназвані "три підпори" цієї концепції (поєднання регулювання з конкуренцією, відновлення і стабільність грошового обігу, соціальна безпека і справедливість) пройняли всю його практичну діяльність. Саме завдяки його соціально-економічній політиці країна спромоглася в короткий історичний строк провести безпрецендентну в історії відбудовчу роботу. Л. Ерхард писав: "З допомогою цієї політики нам не тільки вдалося дати роботу і їжу населенню, яке збільшилося на одну чверть, але й підняти добробут цих людей на такий рівень, який перевищує рівень кращих передвоєнних років. "Соціальне ринкове господарство" пішло важким, але чесним шляхом відбудови"1 . Але саме завдяки цьому йому вдалося завоювати довіру всього світу. Своєю реформацією Л. Ерхард згуртував німецький народ, пробудивши у здатних працювати їхні творчі можливості, а для нездатних - створити умови гідного людини існування.

 Оскільки метою антикризово-реформаційного  процесу в Україні проголошено  побудову "соціального ринкового  господарства", теорія і практика  такого реформування в повоєнній  Німеччині (при всіх відмінностях - економічних, політичних, національних, психологічних та історичних - між  нашими країнами) заслуговує ретельного вивчення. Оскільки, навіть поверховий огляд усієї сукупності економічних, соціальних і політичних реформ у повоєнній Німеччині неможливий, позначимо лише деякі, найбільш визначні, напрямки у створенні "соціальної ринкової економіки".

 Головними передумовами успішного  переходу від централізовано-керованого  типу господарювання до "соціальної  ринкової економіки" прибічники  цієї системи вважають встановлення  економічної рівноваги на макрорівні, ліквідацію інфляції і встановлення  стабільності грошового обігу  в країні. Економічну реформу,  яку розпочав в червні 1948 р.  Л. Ерхард, часто ототожнюють з грошовою реформою (початок -20 червня 1948 p.), яку було проведено в повоєнній Німеччині. Це не зовсім точно, оскільки грошова реформа являла собою лише один елемент суцільної реформації соціально-економічного механізму країни. її метою був злам залишків централізовано-керованої економіки фашистського типу і перехід до "соціально орієнтованої ринкової економіки". Л.Ерхард, на той час відповідальний директор Економічного управління, вважав за необхідне одночасно здійснити грошову реформу, відмінити планове управління економікою, скасувати систему централізованого визначення цін, що повинно було сприяти переходу до ринкових відносин.

 Відразу зазначимо, що ці  теоретичні уявлення Л. Ерхарда досить тривалий час коригувалися надзвичайним станом повоєнної розрухи в Німеччині: ціни на основні продукти харчування довго перебували під державним наглядом, частина товарів розподілялася прямо і централізовано, житло та його розподіл знаходилися під пильним оком урядових органів. До 1958 р. (поки не відновилася конвертованість марки) уряд здійснював жорстке централізоване управління платіжними засобами.

 З огляду на грошову реформу,  проведену в Україні у вересні  1996 p., цікаво позначити деякі риси  грошової реформації в Німеччині.  Грошову систему ФРН реформували  на зразок американської федеральної  грошової системи, але з урахуванням  німецької специфіки. Грошові  засоби (рейхсмарки), які перебували в обороті замінялися на нові - "дойче марки". Громадянам та юридичним особам обмінювалися "рейхсмарки" (разом із заощадженнями у банках) на нові "дойче марки" за кількістю пред'явлених грошей і відповідно до розміру заощаджень у фінансових установах. Співвідношення: 10 дойче марок за 100 рейхсмарок. Обмін РМ на ДМ становив т. зв. "первісне придане". Для вільного користування залишалося лише 50 % "старих боргових позовів". Такими були основні принципи грошової реформи.

 Після початку грошової реформи  соціально-економічний розвиток  країни був неоднозначним. Промислове  виробництво різко зросло: за 1948 р. - на 50 %, у 1949 р. - ще на 25 %, але  зайнятість впала, збільшилось  безробіття. Різко підскочили ціни  на "чорному" й легальному  ринках (окрім цін на продукти  харчування, які перебували під  урядовим контролем і мали  верхню межу). Населення витрачало  майже усі свої кошти на  ринку. Проблема ліквідності змусила  підприємства викинути на ринок  приховані запаси сировини, напівфабрикатів  і готової продукції.

 Все ж інфляція далася  взнаки, що позначилося на життєвому  рівні населення. Опозиція почала  кампанію повернення до старої  централізованої системи управління. У цих складних обставинах  Л. Ерхард не відмовився від орієнтації на ринкову економіку. Регулююча роль центрального уряду полягала в тому, щоб не припуститися "перегріву економіки". Уряд Ерхарда провадив так звану "обмежувальну політику".

"Обмежувальна політика" початкового  періоду економічної реформи  проявилася в тому, що 70 % заощаджень  було "заморожено" (не вилучено  насильницьким шляхом як у  нас, а саме "заморожено" на  певний строк).

 Л. Ерхард наочно показав мистецтво "кон’юнктурної політики" в стабілізації економіки. Макроекономічна рівновага, як відомо, досягається балансуванням сукупного попиту і сукупної пропозиції. Так званий "ефективний попит" був обмежений і пристосований до реалій без порушення принципів функціонування грошово-ринкового механізму.

 Головним ворогом, як і  в будь-якій країні перехідного  періоду, була інфляція. Щоб запобігти  її "розкручуваванню", вся кредитна політика уряду була спрямована проти кредитної експансії. Центральний банк країни підвищив "обов'язковий резерв" комерційних банків з 10 до 15 %. Було обмежено також можливість для комерційних банків здійснювати редисконт (переоблік векселів).

 Економічні важелі й фактори  тісно пов'язані з політичними.  Головною небезпекою інфляційної  економіки, як відомо, є загроза  розкручування "інфляційної спіралі": ціни - зарплата - ціни, і знову "по  спіралі". З метою запобігання  такому ходу подій уряд  Ерхарда досяг угоди з профспілками щодо їхніх вимог підвищення заробітної плати. У відповідь і в обмін на стабільні ціни (по основних продуктах харчування, квартплаті, транспортним витратам) профспілки зобов'язалися виявити дисциплінованість. Зростання зарплати було поміркованим і не стало фактором подальшої "інфляційної спіралі". Наслідки такої політики уряду виявилися досить швидко. Вже наприкінці 1948 р. зростання цін припинилося, а по деяких товарах почалося їх зниження. Відбулося вирівнювання попиту і пропозиції, тобто відновилася макроекономічна рівновага. Деякі товаровиробники зазнали труднощів із збутом своєї продукції внаслідок конкуренції, що зросла. Ринок почав змінюватися і трансформуватися з "ринку продавця" (економіка попиту) у "ринок покупця" (економіка пропозиції). Стабілізація грошового обігу, як основний фактор, що забезпечує безперервне функціонування грошово-ринкової економіки, створила стартові умови для майбутнього швидкого і динамічного розвитку економіки.

 Треба зазначити, що досягнення  макроекономічної чи грошової  стабілізації встановлюється не  назавжди і про економічну  рівновагу та економічне зростання  треба піклуватися постійно. Причому  тут виникає безліч проблем  (які потребують окремого розгляду), а їх розв'язання в кожній  конкретній країні в кожний  конкретний період потребує цілком  конкретного підходу і застосування  специфічних методів.

 Отже, "космічний старт"  західнонімецької економіки почався  з переходом від централізовано-керованого  типу економіки до "соціально  орієнтованої ринкової економіки". За період 1950 - 1965 pp. суспільний продукт і національний доход ФРН зріс у 4,2 рази, а середня заробітна плата – приблизно втроє (з 2911 ДМ до 8493 ДМ), заощадження в банках з З млрд. ДМ до 110,7 млрд. ДМ. Ці роки названі "золотими" в розвитку країни і отримали назву німецького "економічного дива".