Капітал як економічна категорія товарного виробництва

2.2. Розподіл прямих іноземних інвестицій у світовій економіці

Важливими чинниками розвитку світової економіки в умовах глобалізаці стають прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які є складовою міжнародного ринку капіталу. Дане питання є досить актуаьлним у дослідженнях багатьох науковців, економістів, таких як Гайдуцький А. П., Панфілова Т. О., Гостюк М., Носова О.

У своїй статті Гайдуцький зазначив, що особливо швидко прямі іноземні інвестиції зростали у 1980-2000 рр., коли їх темпи в 10 разів перевищували ріст світового виробництва і торгівлі. Так, співвідношення суми залучення ПІІ до світового ВВП зросло з 0,5% до 5%. У 2001-2003 рр. темпи росту ПІІ дещо знизилися, в 2003 р. обсяг залучених ПІІ опустився до рівня 1997 р.; та вже у 2004 р. – збільшився, оскільки, зросли на 2% і досягли рівня 548 млрд. дол. США в порівнянні з 2003 р. [9, 67] .

Зазначимо, що особливість розподілу ПІІ на сучасному етапі полягає в тому, що притік капіталу в розвинені країни Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) і СНД, де спостерігається підвищення темпів залучення ПІІІ, що майже 35 млрд. дол., що на 20% більше, ніж у 2003 р. [10, 52]. Серед основних форм іноземного інвестування в світі переважають інвестиції в акціонерний капітал, інша форма – реінвестиційний (33%) прибуток, третя форма – внутрішньокорпоративні позики (5%).

Для того, щоб привабити іноземного інвестора уряди багатьох країн–реципієнтів вводять в дію нові нормативно-правові документи, в деяких країнах знизилися ставки оподаткування прибутків компанії, підписано значну кількість додаткових двосторонніх інвестиційних договорів та договорів про уникнення подвійного оподаткування, а також інші міжнародні інвестиційні угоди, які сприятимуть підвищенню відкритості економіки країн для іноземних компаній [11, 81].

Як вже зазначалося, найбільш значний притік інвестицій у 2004 р. відбувся в країнах, що розвиваються. Так Гайдуцький у своїй статті пояснює дану ситуацію такими чинниками: загострення конкуренції в більшості галузей змушує країни шукати підвищення їх конкурентноспроможності, активізація трансграничних операцій зі злиття та поглинання; високі ціни на більшість ресурсних товарів слугує додатковим стимулом для розміщення іноземного капіталу в тих країнах, що забезпечені нафтою, газом. Так, такі економісти, як Панфілова, Гостюк, Носов, зазаначають, що в більшості випадків зростання інвестиційних потоків у країни, що розвиваються, пов’язані з фінансуванням нових проектів. На 2004 р. найбільшим реципієнтом капітіалу стали країни Азії та Океанії, даний регіон залучив інвестицій на 148 млрд. дол. США. Такий приріст став найбільшим в історичному вимірі. Регіон Західної Азії отримав найбільший притік ПІІ – 9,9 млрд. дол. США, проти 6,5 млрд. у попередньому році; інвестиції у Південно-Східну Азію зросли на на 48%, на 46% - у Східну азію і на 30% - до Південної Азії. Однак найбільшим реципієнтом залишається Китай - у 2004 р. залучено 61 млрд. дол. США. Необхідно зазначити, що Гайдуцький також підтверджує, що притоку ПІІ сприяють різноманітні зміни: політичні, економічні, на регіональному та національному рівнях. Зокрема, Асоціація держав Південно-Східної Азії і Китай підписали угоду про створення до 2010 р. зони вільної торгівлі, а низка азіатських країн заключили угоди про створення таких зон зі США. В країнах Латинської Америки простежуєтсья тенденція до зростання інвестиційних потоків. У 2004 р. вони досягли 68 млрд. дол., що на 44% більше, ніж у 2003 р., чому сприяло економічне зростання в регіоні, прискорення темпів розвитку світової економіки та підвищення цін на ресурсну продукцію. Найбільшими країнами реципієнтами були Бразилія та Мексика, які отримали ПІІ у розмірі 18 та 17 млрд. дол. США відповідно. Водночас відбулося суттєве зменшення притоку каптіалу в окремих країнах: зокрема в Болівії та Венесуелі, що пов’язано із законодавчою невизначеністю у роботі нафтогазової галузі країн. Також низка країн внесла зміни у власне законодавство і податковий режим для того, щоб збільшити частку держави в прибутках від експлуатації природних ресурсів. Що досить шкодить інвестиційному клімату та привабливості даних країн, що важливо для іноземних інвесторів, як зазначали Панфілова, Носов, Гостюк. Залучення іноземних інвестицій в країни африканського континенту майже не змінилося в порівнянні з 2003 р. і становить 18 млрд. дол. США. Основними реципієнтами іноземного капіталу в Африці є країни, що багаті на природні ресурси – це Ангола, Нігерія, Судан, Екваторіальна Гвінея. В Єгипет надходить майже половина усього капіталу, що інвестується в континент. Найбільша частина вкладів припадає на такі країни-донори як США, Південна Африка, Франція, Нідерланди, Великобританія [9,69]. Гостюк М. зазначав, що обсяг залучення ПІІ в країни Південно-Східної Європи та СНД досягли рівня 35 млрд. дол. США. Автор зазначає, що це був єдиний регіон, якого не торкнулося трирічне зниження (2001-2003 рр.) світових потоків ПІІ і який зберіг високі темпи притоків іноземного капіталу у 2004 р. Але динаміка притоку ПІІ в ці два регіони дещо відрізняється під впливом певних чинників. Залучення інвестицій в ПСЄ почало збільшуватися лише у 2003 р. завдяки, в основному, значним приватизаційним угодам, які дозволили майже потроїти іноземний капітал. Найбільшим реципієнтом ПІІ стали Румунія (5 млрд. дол. США). Болгарія (2,5 мрд. дол. США), Хорватія (1,1 мрд. дол. США) [11,81]. Залучення інвестицій у країни СНД збільшилось з 5 млрд. дол. у 2000 р. до 24 млрд. дол. в 2004 р., причиною цього є високі ціни на нафту та природний газ. Найбільше ПІІ надходить до Російської Федерації (12 млрд. дол. США), Азербайджан (4,8 млрд. дол.), Казахстан (4,3 млрд. дол.) – основні експортери природних ресурсів в цьому регіоні [12, 22]. Як вже зазначалося, залучення іноземного капіталу в розвинені країни світу скоротилися і становлять 380 млрд. дол. США у 2004 р. В порівнянні з 2003 р., як зазначає Панфілова Т. О. у своїй статті, темпи такого зниження були не надто різкими, що свідчить про вирівнювання негативної тенденції і можливе зростання потоків капіталу в майбутньому. Але в США та Великобританію значно зріс притік іноземних інвестицій, в основному, завдяки трансграничним угодам зі злиття та поглинання. Водночас експорт капіталу з розвинених країн збільшився та досяг 637 млрд. дол. проти 577 млрд. дол. США. Залучення іноземних інвестицій в країни ЄС також знизилося до 216 млрд. дол.. США, тобто до найнижчого рівня, який був у 1998 р. Найбільші темпи падіння притоку капіталу відмічено у Німеччині, Данії, Голландії, Швеції. Як зазначає Панфілова, така ситуація пов’язана з “погашенням” значних внутрішньо-корпоративних кредитів та репатріацією прибутку з окремих країн – членів ЄС. Водночас притік капіталу в нові країни - члени ЄС продовжував зростати внаслідок високих темпів їх економічного зростання, наявності кваліфікованої та помірної в оплаті робочої сили, а також більшої визначеності у відношенні нормтивно-правового режиму регулювання ПІІ після вступу до ЄС. Найбільші обсяги ПІІ надійшли в Польщу (6,2 млрд. дол. США), Чеську Республіку (4,5 млрд. дол. США) та Угорщині (4,2 млрд. дол.) [10, 52].

За висновками Гайдучинського зазначимо, що за визначеннями експертів ЮНКТАД, на думку міжнародних експертів і ТНК, тенденція щодо розподілу ПІІ у світовій економіці залишиться, приблизно, на тому ж рівні, хоча можливе незначне зростання. Так, серед країн Азії саме Китай та Індія зможуть залучити найбільшу частку іноземного капіталу в даному регіоні. Щодо країн Латинської Америки, то найбліьш привабливими будуть Бразилія і Мексика. Стосовно країн Південно-Східної Європи та СНД привабливими країнами можуть стати Росія, Польща, Україна.

Не дивлячись на скорочення інвестиційних потоків у 2004 р. в розвинених країнах, перспективи прискорення залучення капіталу в майбутньому залишаються досить позитивними, що підкреслюється прогнозами помірного екномічного зростання та помітного підвищення прибутків корпорацій, як зазначив в своїй статті Гайдуцький А. П. [9,69].

2.3. Портфелі цінних паперів та фондовий ринок

У другій половині ХХ ст. в економіці розвинутих країн відбулися радикальні зміни. Вони були пов’язані з бурхливим нарощуванням інвестицій, зокрема і портфельних. На місці окремих ізольованих регіональних фінансових ринків виникає єдиний міжнародний фондовий ринок. До традиційного набору фінансових інстурментів (іноземна валюта, акції та облігації підприємства, державні облігації) додався постійно зростаючий список нових похідних інструментів – депозитарні розписки, форвардні контракти, ф’югерси на товари, опціони, варакти, сбони, процентні ставки. Як дозволяють реалізувати складніші та тонкіші стратегії управління доходністю й ризиком фінансових угод; як зазначає Довбенко у своїй статті “Сучасна теорія портфельних інвестицій” [14,31].

В сучасній економічній теорії під портфелем цінних паперів розуміється сукупність різного виду цінних паперів, які відповідають прийнятому для інвестора рівню доходності ризику та ліквідності. Як зазаначає Гриньова В. М. “управління портфелем цінних паперів повинно починатися з: оцінки динаміки цін скупки та продажу наявних у портфелі активів і рівня їх коливань; розрахунку рівня прибутковості цінних паперів, що складають портфель: визначення необхідного рівня прибутковості цінних паперів, що дозволяє врахувати рівень ризику вкладення засобів; розрахунку дійсної вартості акцій, що дозволяє з’ясувати доцільність придбання цінних паперів, з’ясування строку скупності акцій» [13, 251]. Відповідно до сучасного підходу до типізації портфелів та реалізації конкретної економічної стратегії підпрємства можлива їх наступна класифікація: Данілов, Івашина, Чумаченко виділяють лише два типи інвестиційного портфеля (ІП) за його метою формувння: портфель доходу – ПІ, сформований за критерієм максимілізації рівня інвестиційного прибутку в поточному періоді незалежно від темпів росту інвестиційного капіталу на тривалу перспективу; портфель росту – ПІ, сформований за критерієм максимілізації рівня інвестиційного капіталу на тривалу перспективу незалежно від рівня прибутку в поточному періоді [15, 176].

Але Гриньова, на відміну від Данілова та інших, крім двох вищезазначених типів ПІ, виділила ще й: портфель ризикового капіталу – складається пераважно з цінних паперів (ЦП) молодих компаній агресивного типу, що вибрали стратегію швидкого розширення на основі універсалізації нової технологівї, випуску нової продукції; збалансовані портфелі – частково складаються з ЦП, що швидко ростуть у курсовій вартості, а частково з високоприбуткових ЦП; спеціалізовані портфелі – об’єднані не за загальним цільовим, а за найлокальнішим критерієм, наприклад: критерії стабільного капіталу та доходу, портфелем іноземних цінних паперів, портфелем короткострокових фондів, портфелем середньо- і дострокових фондів з фіксованим доходом.

В економічній літературі за ступенем ризику портфелі поділяються на агресивні, помірні, консервативні.

Як зазначають більшість економістів, теорія інвестиційного портфеля побудована на основі статистичного підходу, тобто про прибуток і ризик можна говорити тільки в середньому, за результатами діяльності протягом тривалого часу.

Так, щоб сформуватись, сучасна інвеситційна теорія пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Так Гриньова В. М. в підручнику за її редагуванням зазначає, що перший етап відноситься до 20-30 – х років ХХ сторіччя, збігається із зародженням теорії фінансів як науки і представлений основними роботами І. Фішера з теорії процентної ставки та Вільямса, який запропонував теоретичний підхід до оцінки капітальних вкладень. В цей час усвідомлювалася присутність і важливість визначеності факторів невизначеності і ризику. Однак початок сучасної теорії ймовірності пов’язують з появою у 1952 році статті Г. Марковіца “Вибір портфеля”, у якій вперше була запропонована математична модель формування оптимального портфеля цінних паперів і приведені методи побудови таких портфелів. Його основною заслугою є запропонована ним у цій статті теоретико-імовірнісна формалізація понять “доходність” і “ризик”. У його моделі для вирахування співвідношення між ризиком інвестицій та їх очікуваною дохідністю використовується розподіл імовірностей [13,25] . Як зазначає Довбенко М. у своїй сатті, саме Марковіц “вперше привернув увагу до загальноприйнятої практики диверсифікації портфеля і точно показав, як інвестори можуть зменшити стандартне відхилення його доходності, вибираючи акції, ціни на які змінюються по-різному” [14, 81]. Сьогодні вважається, що його модеь доцільно використовувати на першому етапі формування портфеля активів при розподілі капіталу, який інвестується за різними типами активів. У 1963 р. учнем Марковіца Шарпом В. була запропоновна однофакторна модель ринку капіталу, у якій вперше з’явилися знамениті “альфа“ - і “бета“ характеристики акцій. Шарп запропонував спрощений метод вибору оптимального портфеля. Модель Шарпа використовується “на другому етапі формування портфеля активів, коли капітал, що інвестується у визначений сегмент ринку активів, розподіляється між окремими конкретними активами, які складають обраний сегмент“. Наприкінці 50-х початку 60-х років з’явилися праці Дж. Тобіна. Але на відміну від підходу Марковіца, який лежить в руслі мікроекономічного аналізу й акцентує увагу на поводженні окремого інвестора, що формує оптимальний портфель на основі оцінки прибутковості і ризику активів, що включаються в нього, підхід Тобіна макроекномічний, бо об’єктом вивчення стає розподіл сукупного капіталу в економіці у формі цінних паперів і у формі готівки. З середини 60-х років закінчується перший етап розвитку сучасної теорії інвестицій і починається наступний, пов’язаний з моделлю оцінки капітальних активів (САРМ)“. Розвиток даного етапу пов’язаний із працями Шарпа, Літнера, Моссіна. Значна частина їхніх праць була присвячена одній проблемі: “визначити ціни на ринку акцій, якщо всі інвестори, володіючи однаковою інформацією, однаково оцінять прибутковість і ризик окремих акцій і будуть формувати оптимальні в контексті теорії Марковіца портфелі, виходячи з індивідуальної схильності до ризику“, що вказується Гриньовою [13,251]. Данілов у своїй статті вказує, що “основним результатом САРМ стало встановлення співвідношення між доходністю та ризиком активів для рівноважного ринку. Важливим є той факт, що при виборі оптимального портфеля інвестор повинен враховувати весь ризик, пов’язаний з активами (ризик за Марковіцем), а не тільки його частину, названу “систематичний“, “несистематичний,“ ризик ліквідується вибором відповідного портфеля“ [14, 81].

І Гриньова В. М. і Довбенко М. у своїх працях вказують, що наприкінці 70-х р. ця теорія зазанала критики в роботах Р. Ролла, бо САРМ не допускає емпіричної перевірки. Приблизно в той же час С. Россом було запропонована альтернативна модель оцінки капітальних активів, що одержала назву “арбітражної моделі“ (АРМ). Вона будується на основі того, що співвідношення між очікуваною прибутковістю і ризиком повинно бути таким, що жоден індивідуальний інвестор не міг одержати необмежений дохід від чисто арбітражної угоди. В цілому з 80-х рр. інвестиційна теорія, що синтезує портфельну теорію Марковіца-Торбіна, САРМ, набуває широкого застосування [13, 251; 14, 81].

Незважаючи на тип портфеля цінних паперів ними необхідно управляти, існує два основних підходи: перший - оснований на методах фінансового управління і припускає створення збалансованого портфеля з врахувнням міжгалузевої диверсифікованості, при цьому інвестиції робляться в добре зарекомендовані, успішні компанії; другий підхід – сучасний, припускає успіх інвестицій, в основному залежить від правильного розподілу засобів за типами активів, також ризик інвестицій у визначений тип цінних паперів визначається імовірністю відхилення прибутку від очікуваного значення, також в другому підході враховується, що загальна прибутковість і ризик інвестиційного портфеля можуть мінятися шляхом варіювання його структури, а всі оцінки носять ймовірний характер. Описані підходи управління портфелем цінних паперів інвестора були описані Гриньовою в підручнику за її редагуванням “Інвестування“ [13, 251].

Сьогодні серйозний вплив на економіку країн справляє фінансовий ринок та цінні папери.

На сьогодні загальну структуру світових фінансових ринків майже на 80% формує ринок США, Європи, Великобританії, Японії та Китаю. Упродовж останніх років зростає роль США та Європи, скорочується частка Японії й Південно-Східної Азії і стрімко розвивається, такими можна вважати Індію та країни Центральної та Східної Європи, міжнародні активи яких перевищують один трильйон доларів США.

Основними інструменами міжнародного фінансового ринку сьогодні є акції, облігації, депозити. Протягом останніх років найдинамічніше розвивався ринок акцій та корпоративних облігацій. Так частка корпоративних облігацій зросла з 11,7% у 1993 р. до 26,5% у 2004 р., державних облігацій знизилась з 28,3% до 17,8%, а депозитів скоротилася з 31,1% до 27,9%, тобто відбувається зростання частки боргових і пайових цінних паперів. Депозити і державні цінні папери є досить перспективною складовою майже для всіх сегментів міжнародного фондового ринку, оскільки найчастіше пов’язані з національними фондовими ринками [23,24].

Слід зазаначити, що країни СНД мають також фондовий ринок та ринок облігацій як його складової. Приблизно на одній стадії розвитку перебувають ринки облігацій Азербайджану, Вірменії, Грузії, Таджикистану, Білорусії. У цих країнах ринок облігацій малорозвинений. Його обсяг становить 17,2 млн. дол. і представлений ринком державних (15 млн. дол.) і корпоративних облігацій (2,2 млн. дол.). У Молдовії основну частку в структурі ринку облігацій посідає внутрішінй ринок державних облігацій, який є досить розвиненим. Його обсяг – 98 млн. дол. США. У Казахстані один із найрозвиненіших ринків облігацій серед країн СНД. Його загальний обсяг становить 5,969,9 млн. дол. Він представлений як внутрішнім (3,724,9 млн. дол.), так і зовнішнім (2,245 млн. дол.) ринками, які порівняно з Росією і Україною збалансовані: 60% - внутрішній і на 40% зовнішіній ринки. На внутрішньому ринку перебувають в обігу державні (2 604,4 млн. дол.), муніципальні (73 млн. дол.), корпоративні (1047,9 млн. дол.) облігації. Ринок облігацій Росії – найрозвиненіший серед країн СНД. Його обсяг – 74,912,4 млн. дол. Більшчу частку становить зовнішній ринок – 75% (55,983 млн. дол.) і внутрішній обсяг – 18,929,4 млн. дол. Ринок облігацій відсутній лише в Туркменістані, де економіка не є ринковою, серед країн СНД. Україна входить до трійки держав, серед країн СНФ з найрозвиненішим фондовим ринком та ринком облігацій зокрема.

3. Іноземний капітал в Україні

3.1. Державна політика щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України

Пожвавлення економічних процесів в Україні в значній мірі залежить від ефективності державної інвестиційної політики, наявності сприятливого інвестиційного клімату. Для України іноземні інвестиції мають велике значення, тому пожвавлення інвестиційної діяльності в країні передбачає залучення фінансових ресурсів, нових технологій і передового досвіду розвинених країн, які пропонують для перебудови економіки залучення на взаємовигідних умовах ПІІ з метою розв’язання завдань структурної трансформації, розвитку імпортозамінних виробництв і послідовного нарощування експортного потенціалу. Розвиток інвестиційної політики, проблеми привабливості України на міжнародній арені та напрямів залучення іноземних інвестицій висвітлені в роботах вітчизняних та закордонних учених, як Федоренко В. Г., Проценко П. О., Солдатенко В. В., Степанов Д. В., Мойсюк О. М., Корецького М. та інші.

Сьогодні від ефективності інвестиційної політики держави залежить стан виробництва, становище та рівень технічого оснащення основних фондів підприємств народного господарства, можливості структурної перебудови економіки, рішення соціальних та економічних проблем. Інвестиції являються основою для розвитку підприємств, окремих галузей та економіки в цілому [17,25]. Інвестиції потрібні підприємствам і організаціям для переходу до нормальної господарської діяльності, для переозброєння виробництва, підвищення якості продукції. Особливої значущості ці процеси набувають на макроекономічному рівні, де держава повинна регулювати створення в країні сприятливого інвестиційного клімату – це сукупність політичних, правових, економічних, соціальних умов, що забезпечують та сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних та закордонних інвесторів, сприятливий інвестиційний клімат в Україні має забезпечити захист інвестора від інвестиційних ризиків; формування і розвиток фондового ринку, сприяти спрямуванню інвестицій у пріоритетні виробництва. Глибокі зміни в господарському механізмі України, зумовлені переходом до ринкової економіки, потребують підвищеної уваги до вирішення питань інвестиційної діяльності [18, 40].

Абрамович Г. В. у своїй статті зазначає, що до чинників, які реально можуть вплинути на активізацію залучення іноземних інвестицій в економіку України, відносяться:

                  підвищення рівня розвитку продуктивних сил та поліпшення стану ринку інвестицій;

                  стабілізація законодавчої бази;

                  інтеграція політичної волі усіх гілок влади;