Глобалізація як закономірність світової економіки

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, молоді та спорту УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна  робота

з дисципліни «Міжнародний економічний аналіз»

Глобалізація як закономірність світової економіки

 

 

 

 

Студентки 4 курса з/в

групи 6.030503

Міжнародна економіка Сидоренко К. Г.

 

 

 

 

 

 

Донецьк- 2012

 

Вступ

 

Найбільш досконалим як з  теоретичної, так і з практичної точки зору є ліберальний підхід західної демократії. Західні пропозиції з глобальної модернізації можна звести до трьох узагальнених позицій:

1. ринкове господарювання; 2)раціональне знання в повному обсязі його ідей, дисциплін, інститутів і технологічного оснащення в їх історичній трансформації; 3) принцип правозахисної гідності людини.

Це є альтернатива традиційним  принципам:

1. влада власності; 2)медитативно-сакральне знання; 3)затверджений ззовні статус людської особистості.

Якими ж вбачаються найбільш загальні напрямки глобальних змін у  зв'язку із запропонованими принципами?

Реалізуючи ці принципи, треба, звичайно, виходити з таких  реалій. Сьогодні існують національно-економічні комплекси з різними якісними характеристиками, дуже відмінними соціальними  і культурно-психологічними надбудовами. Крім того, є ще силове порубіжжя між національним і глобальним — це національні держави, які здійснюють економічно-соціальні перетворення на свій лад. Владні структури ще не звільнились від традиційного бачення влади власності. Тому вони претендують на всеохоплюючий контроль суспільного життя і намагаються сконцентрувати прийняття рішень у руках небагатьох. Це призводить до бюрократизації, корупції, обмежень громадянського суспільства тощо. Результатом є деформація ринкових відносин, непрозорість і звуження можливостей для участі народних мас у перетвореннях. В основу західної ліберальної концепції глобалізації покладено принцип субсидіарності (доповнюваності), який передбачає багаторівневу систему прийняття рішень. Всього виділяють чотири рівні: комунальний, регіональний, національний і наднаціональний. Виходячи з цього, рішення кожного конкретного питання належить до компетенції тієї гілки влади, яка забезпечує її оптимальне вирішення. Інтеграція узгоджується з федералізацією. Тут маємо тенденцію до делегування частини державних функцій іншим структурам. На наддержавний рівень виносяться проблеми регулювання фінансової й інформаційної сфер, екології, боротьби з тероризмом, наркобізнесом і злочинністю. Така координація, не принижуючи зовнішньоекономічну і політичну владу держави, покликана підсилити ті функції державних інституцій, які пов'язані з міжнародним розвитком. В умовах глобалізації суспільство відчуває перенавантаження, викликане послабленням або розривом традиційних зв'язків, соціальною диференціацією, міжетнічними і міжконфесійними конфліктами. Отже, роль держави в певному напрямку має підсилюватись. Вона повинна стати гарантом соціальної стабільності, захисником бідних і знедолених, фортечним муром від міжнародної злочинності й терору. Крім того, держава повинна надавати необхідну правову та фінансову підтримку малому і середньому бізнесу, створенню інституціональної основи для інноваційного розвитку своїх регіонів, їх успіху на світовому ринку. І ще один напрямок діяльності держави. Процеси глобалізації в економічній, інформаційній та культурній сферах тісно пов'язані з процесами національної само ідентифікації. Прагнення до національного самовираження є могутнім стимулом соціального, економічного і політичного розвитку в умовах інформаційної відкритості та інтенсифікації загального процесу в світі. Водночас відродження національної свідомості є захисною реакцією суспільства проти деструктивного впливу доцентрових, глобальних сил. Деградація традиційних виробництв, проникнення чужих культурних елементів, поява нових моделей поведінки — все це викликає потрясіння суспільства, інколи — шок. Відповідна реакція на ці явища — войовничий націоналізм і релігійний фундаменталізм. Звідси випливає нова і складна місія держави з урегулювання національних конфліктів і, звичайно, не шляхом збройного, військового втручання. Етноси і нації — річ делікатна. За М. Гумільовим, етноси існують близько 1500 років. Біопсихологи стверджують, що цей цикл має генетичну основу. А це означає, що проблема національного стійка і її вирішення потребує багато часу. Тому можна стверджувати, що глобалістський підхід з позицій доцільності, а не природності цього явища, однобічний. Його позитив у тому, що він дає змогу розглядати етнічну проблему комплексно. Особливо це стосується міграційних процесів у розвинені країни з Латинської Америки, Африки, Азії та Східної Європи. Хоча частка мігрантів у загальній масі населення західних країн незначна, наприклад, в Європі вона не перевищує 3,8 %², однак це створює певний дискомфорт для корінного населення. Тому Захід сьогодні підходить дуже прагматично до своєї імміграційної політики, прагнучи зберегти самоідентифікацію суспільств у національному, культурному, історичному і політичному аспектах. До певного часу західні й незахідні цивілізації будувались на схожій ідейно-ціннісній основі — традиційному типі свідомості з його опорними константами у вигляді певних об'єктів шанування (релігія, націоналізм, соціалізм, популізм, наука тощо). Традиційна мудрість як джерело формування свідомості фіксувала й обґрунтовувала духовні та космічні сутності у вигляді певних імперативів — догматів. Вони консервували пізнавальний процес. У XVIII ст. з'являється новий тип знання, зосереджений на собі — на своїх власних процесів самоаналізу, самокритиці, внутрішніх перетвореннях. Ця пізнавальна перспектива відкривала можливості могутніх зрушень у технології, економіці, соціумі та культурі. Відбулась секуляризація знання на сферу теоретичного і практичного (за Кантом) розуму. Це стало першопричиною небувалого інтелектуального прориву. Сьогодні у зв'язку з глобалізацією, яка висвітлює нову роль знання, з одного боку, та зачіпає старі парадигми цінностей, — з іншого, проблема загострилась. Це особливо характерно для такого виду новітніх технологій, як інформаційні. Поряд зі світом реальних людських відносин, почуттів, світом реальної природи і рукотворним світом з'являється і стає все більш самостійним і привабливим для людини віртуальний світ. У ньому відбувається підготовка її до "збагачених дій" у світі реальному. Міць і динамізм посередника в образі віртуального світу настільки значна, що у людей, які втягуються в його орбіту, відбувається кардинальний переворот у свідомості. Для них реальністю, сенсом і метою життя стає ось цей збагачений світ. Це робить життя людини у суспільстві, громаді, родині, колективі лише тимчасовим відображенням, що опосередковує віртуальний світ. Відбувається зміна полюсів. З'являється людина-фетиш. Позитивним тут є те, що формується нова індивідуальність, схильна до небувалого розкриття своїх творчих потенціалів. Але при цьому виникає ряд негативних моментів. По-перше, відбувається підміна реальних цінностей, попередньої ідеї, блага, заперечення існуючого виробничого процесу та ін. їм протистоїть ідеальна модель кращого, яка породжує невдоволення існуючим, відчужує існуючі форми організації, діяльності, продукції. По-друге, втілення у віртуальній реальності професійних знань викликає почуття переваження над реальною дійсністю і руйнує, дезінтегрує цю дійсність. По-третє, віртуальна реальність породжує нову сферу і новий потік людської діяльності — щоденне творення нового, "піонерського". Але щоб породжувати не потворне, а гарне, треба бути шляхетною особистістю. З цього боку традиційна система цінностей мала значну перевагу. В свій час підтверджуючи цінність традиційної моралі як автономної сили у цивілізаційному творенні,

Коли мова йде про глобальну перебудову цієї сфери суспільного буття, не треба забувати про синтез традиційного і нового. Істина знаходиться посередині. Наступна проблема у західній ліберальній глобалістській концепції — це реалізація ідеї право-громадянської гідності, що базується на змагальному соціальному процесі. Ця егалітарно-правова ідея також зі значними труднощами впроваджується в незахідних цивілізаціях. Вона завжди зустрічає опір з боку традиційного корпоративізму та колективізму. Якщо починалось її втілення, за деякими позитивними виключеннями (наприклад, Японія), це згодом переростало у "зрівнялівку" і правовий нігілізм, які виявлялись у різних формах тоталітаризму й авторитаризму.

Крім  того, сьогодні є деякі підстави вважати, що Захід інколи відступає  від свого цивілізаційного базису — принципів рівності, демократії, свободи, "християнської толерантності" тощо, які довго йому забезпечували  зростання. Приклад тому — експансіоністські дії на Середньому та Близькому Сході, в Африці.

Якщо  брати до уваги практичний аспект цієї концепції, то вона пропонує впроваджувати  такі глобальні фактори зростання, як-то:

1. гнучкі валютні курси;
2. зниження торговельних бар'єрів;
3. заохочення транснаціональних корпорацій до організації виробництва в країнах із мінімальними витратами;
4. прискорення розвитку сфери послуг як основної сфери зайнятості та виробництва суспільного багатства;
5. "зелену революцію" в сільському господарстві;
6. здешевлення енергії;

7) послаблення регулюючої ролі урядів у національних економіках;

8) покращення життєвого рівня людей;

9) підвищення освітнього рівня населення в глобальному масштабі.

Слід зауважити, що ці рекомендації щодо глобальної модернізації економіки  знаходять достатню реалізацію в  практичній діяльності багатьох країн. Отже, очевидно мова йде про найбільш раціональний шлях глобальної модернізації. Та наскільки він об'єктивний, можливий і прогресивний, побачимо в майбутньому.

 

1. Глобалізація як об’єктивна тенденція розвитку світової економіки

 

Глобалізація — це процес розвитку стійких зв'язків між національними економіками окремих країн, в результаті чого вони стають органічною частиною світового господарства. У зв'язку з цим починають домінувати світові стандарти, які сприймаються все більшою кількістю країн. Глобалізація ще далека від завершення, а тому сам процес її протікання можна характеризувати як процес транснаціоналізації економічних явищ.

У кінці XX, на початку XXI ст. глобальні  й транснаціональні зрушення виявляються  в таких формах: плюралізм міжнародних  інвестицій, транснаціональні корпорації (ТНК), транснаціональні стратегічні  альянси (ТСА), міжнародні фінансові  центри (МФЦ), міжнародні організації, засоби масової інформації (ЗМІ), глобальні  комунікаційні системи (Internet, супутниковий зв'язок тощо), транснаціоналізовані держави, міжнародні регіональні об'єднання, економічні зони. Очевидно, що всі ці структури світового господарства кількісно і якісно різнопланові, але трансформаційна роль їх одна — глобалізація. Розглянемо окремі з них за принципом "вкладу" у творення нових економічних форм. Вивезення капіталу є одним із найбільш старих методів інтернаціоналізації національних економік та творення транснаціонального простору. Найбільш глобалізованою виявилась фінансова сфера. Для цього є, як мінімум, три причини. По-перше, зміна умов діяльності національних фінансових інституцій після краху Бреттон-Вудської системи в 1971 р. Тоді були скасовані режими фіксованих валютних курсів і натомість запроваджені режими гнучких та напівкерованих валютних курсів. На цій основі почалось стимулювання експансії іноземного капіталу на національних фінансових ринках і розмивання меж національних фінансових секторів. По-друге, відкриття міжнародного простору для діяльності національних банківських структур привело до зростання конкуренції, зниження рентабельності банківських операцій та зменшення маржі, що спонукало більшість розвинених країн піти на дерегуляцію сфери фінансової діяльності. Були зняті обмеження на рівень процентних ставок, знизились податки і комісійні стягнення з фінансових трансакцій, відкрився доступ на внутрішні фінансові ринки для іноземних банків, розширилась приватизація і сек'юритизація активів, урівнялись в конкурентних правах банки та інші фінансові заклади. По-третє, розвиток інформаційних технологій, супутникового й оптико-волоконного зв'язку, а на цій основі створення системи електронних рахунків і кредитних карток, дали змогу практично миттєво передавати фінансову інформацію, укладати угоди, переказувати кошти тощо незалежно від наявних державних кордонів та відстаней. У результаті відбулась колосальна дерегуляція фінансової сфери. Це дало змогу уникати правил і обмежень, що існували раніше. Це також спричинило до цього часу невідомі явища з характерними ознаками транснаціоналізації. Вільне, неконтрольоване переміщення великих грошових мас через національні кордони викликало формування фінансових центрів, тобто регіональних інституційно-фінансових утворень, які здійснюють експансіоністську політику щодо експорту капіталів. В організаційному плані вони являють собою консолідовані об'єднання на чолі з могутніми холдинговими компаніями з широким використанням взаємного володіння акціями. За різними оцінками сьогодні можна назвати порівняно значну кількість провідних фінансових угрупувань у межах країн їх базування — в США, Японії, Великій Британії, Бразилії, Мексиці, Франції, Німеччині, Італії, Сінгапурі, Гонконгу. Вони є полюсами могутнього глобального ринку, операції на якому здійснюються безперервно 24 години на добу. В результаті з рук в руки щоденно переходять ліквідні ресурси обсягом від 1,3 до 1,5 трлн дол.¹⁰ Гроші самі стали товаром — спекуляція на курсі валют стає дохідною операцією. На цій хвилі нового розмаху набули операції на ринках евровалют, тобто іноземних для країни базування банку валют, який здійснює операції в евровалютах. З середини 60-х pp. XX ст. до початку 90-х pp. масштаби міжнародного ринку евровалют виросли в 300 разів¹⁰. До середини минулого десятиліття на кожний долар, витрачений на купівлю іноземних товарів, припадало 7—8 дол. міжнародних трансфертів, не пов'язаних з продажем товарів⁸.

Виникло зовсім нове, непідконтрольне  національним інституціям, явище — мережа офшорних банківських послуг, яка функціонує в пільговому режимі. У ній, як правило, не нормуються резервні фонди, занижені податки на доходи, не передбачені страхові внески тощо. Це та безконтрольність, що приваблює іноземні капітали, особливо з нестабільних зон, та так звані "брудні гроші". Правда, в 2002 р. міжнародними фінансовими інституціями прийнято рішення про певний контроль за офшорними зонами щодо цих грошей. Невизначеність на валютних ринках, особливо щодо валютних курсів, викликала появу нових механізмів — хеджування і управління ризиками. Завдання хеджування полягає в ліквідації відкритих позицій в іноземній валюті, тобто в бажанні досягти збалансованості вимог і зобов'язань. Для хеджування валютного ризику широко використовуються фінансові інструменти, такі як форвардні контракти і валютні опціони. Якщо відомі терміни й обсяги майбутніх надходжень валюти з-за кордону, то фірми використовують форвардні контракти. Якщо ці параметри невизначені, більш привабливими є валютні опціони. На відміну від хеджерів, спекулянти прагнуть отримати прибуток від незастрахованих відкритих валютних позицій. Дії спекулянтів залежать від коливань валютних курсів і процентних ставок. Сьогодні фінансовий ринок поповнився новими засобами торгівлі — деривативами. Це більш витончені форми спекулятивних інструментів. Вони, як про це йшлося вище, являють собою цінні папери та зобов'язання, похідні від інших фінансових інструментів: курсів валют, акцій, норми процента тощо. Останнім часом деривативи із західних країн поширилися на Східну Європу, Азію та Латинську Америку. Загальний обсяг операцій з деривативами на світовому ринку зріс до 15 трлн дол. на рік. Особливістю ринку деривативів порівняно зі звичайними цінними паперами є високий ступінь ризику і непередбачуваність. Трансакції з деривативами практично випали з системи правового регулювання.

За вартісними обсягами на першому  місці на біржах деривативів є  інструменти, що базуються на процентних ставках. Приблизно третина сукупного  біржового і небіржового ринку деривативів припадає на своп-контракти, а з них на процентні свопи — становлять більше 90 %. Завдяки свопам відбувається подальше розмивання меж між національними ринками капіталів, адже будь-який інвестор або емітент має можливість замінити потоки платежів у національній валюті за випущеними ними облігаціями або купленими облігаціями на потоки платежів у іншій валюті за рахунок емітентів або інвесторів з інших країн. Для цього треба купити своп-контракт у банку, який є посередником між двома контрагентами у різних країнах.

У середині минулого десятиріччя з'явились ф'ючерсні контракти, що базуються на індексах страхових полісів. Вони дають змогу страховим компаніям перерозподіляти ризики у страхуванні майна і життя між різними регіонами планети. Серед нових продуктів, призначених для розсіювання ризиків, найбільш швидко розвиваються кредитні деривативи. Розробляються ф'ючерсні контракти, базовим активом яких мають стати макроекономічні показники. Поява деривативів прискорює процес відокремлення фінансової сфери, яка самогенерується. Це породжує все більшу нестабільність на фінансових ринках, про що свідчить криза 1997—1999 pp. Та в будь-якому випадку це вияв зростання мобільності фінансових інструментів і динамічності у переданні права власності. Номінальна доступність засобів привласнення зростає.

Тренд глобалізації тісно пов'язаний зі зростанням ролі ТНК, які виступають поряд із суверенними суб'єктами. З середини 80-х pp. і до кінця XX ст. чисельність ТНК зросла з 7 тис. до 40 тис. Чисельність філіалів ТНК за межами держав, у яких розміщуються штаб-квартири компаній, досягла 690 тис. При цьому 500 корпорацій контролюють 70 % світової торгівлі, а 400 корпорацій — 50 % усіх прямих іноземних капіталовкладень корпорацій¹. Вони виробляють близько 25 % світового ВВП. Продаж товарів і послуг зарубіжними філіями ТНК склав майже 11 трлн дол., тоді як загальний обсяг світового експорту становив близько 7 трлн дол. Це є свідченням того, що міжнародне виробництво, яке базується на міграції прямих інвестицій між країнами, сьогодні є важливішим для просування товарів на міжнародні ринки, ніж міжнародна торгівля. Крім того, не менше третини світового експорту припадає на внутрішньокорпораційне постачання ТНК. Які ж моменти, що інтегрують світову економіку, властиві ТНК? Серед них варті уваги такі. Передусім це могутня мережа іноземних філій, яка є ланкою зв'язку національних економік із зовнішнім світом.

По-друге, темпи зростання транснаціонального капіталу. Найвищий темп зафіксований у сфері послуг та в наукомістких галузях, де рівень корпоративної інтеграції був найвищим.

По-третє, слід відзначити, що найміцніші позиції у тих ТНК, які мають  диверсифіковану виробничу базу, інтегровану систему обслуговування, розвинені міжнародні зв'язки зі збуту  продукції. По-четверте, маючи конкурентні переваги над національними компаніями (економія на масштабах і загальному управлінні, високий рівень витрат на НДЕКР, наявність висококваліфікованої робочої сили, низькі транспортні витрати), ТНК оволодівають найбільш сучасними перспективними галузями, в тому числі й за кордоном. По-п'яте, транснаціональні компанії, як правило, організовують свою діяльність в декількох регіонах світу. При цьому вони проводять дослідження і розробки в одній країні, виробляють комплектуючі деталі і вузли там, де це найвигідніше з погляду мінімізації витрат, організовують філії поблизу регіонів збуту і здійснюють маркетинг глобально. По-шосте, ТНК розміщують свої акції на найбільш ліквідних фондових ринках. По-сьоме, все ширшого розмаху набирає політика міжнародного злиття і поглинання. Завдяки цьому сьогодні нафтодобувна, автомобільна, авіаційна й аерокосмічна галузі радикально змінили свою структуру і стали транснаціональними. По-восьме, магістральний напрямок транснаціоналізації корпорацій — звільнення від національних особливостей, які створюють перепони свободі конкуренції.