Форми прояву екологічної кризи

Форми прояву екологічної  кризи.

Однією з особливих  турбот в Європі є стічні води. Ця проблема безпосередньо торкається України: в Україні не має практично  жодної річки, рівень забруднення якої не перевищував би критичного. Водночас європейська комісія пропонує всім країнам членам ЄЕС, щоб всі населені пункти, де проживає більше 20 тисяч  осіб, мали власну систему водоочищення.

Будівництво очисних  споруд переживає бум, інвестиції в  цю сферу не мають прецедентів. Лише по цьому прикладу можна зробити  висновок, що тепер ми маємо справу з прямим вступом екології в ринковий процес. Дегідратація стічних вод  приводить до отримання великої  маси сухих речовин, які можна  спалювати, скидати на звалища або  використовувати в землеробстві.

Перші 2 шляхи  використання є безперспективними, тому екологи Європи звертають свої погляди на сільське господарство. Вони стверджують, що мільйони тон сухих речовин можна вивозити на поля, щоб частково замінювати ними деякі добрива. Головне, щоб разом з цими добривами не потрапляла отрута і щоб концентрація важких металів була в нормі. Землероби ж вимагають в свою чергу від законодавців, щоб за своїм ефектом ці речовини не поступалися класичним добривам і, що в разі будь-яких відхилень у стічних відходах, вони не нестимуть відповідальності перед клієнтами, а також розраховують при застосуванні названих замінників отримати агрономічне сприяння.

Цей приклад  показує, що нині діяльність щодо охорони  навколишнього середовища має тенденцію  бути якомога економічно вигіднішою, а в цілому від реалізації такої  програми виграє все людство.

Історичні корені екологічної  проблеми України. Українська економіка останнього століття традиційно орієнтувалася на розвиток енергомістких і ресурсоспоживаючих технологій. Це відбувалося завдяки промисловій інфраструктурі, що базувалася на розвитку гірничодобувного виробництва, хімії, металургії та важкого машинобудування.

Прагнення взяти  від природи якомога більше і  в найкоротші строки призвела до величезного  дисбалансу в системі «суспільство-екологія», забруднило землі, повітря, води, зіпсувало  ландшафт. Майже 1/3 території опинилася  забрудненою радіонуклідами. Корені деформованої структури слід шукати ще в XIX ст., коли в царській Росії  Україна використовувалася для  переміщення товарів та послуг, з  цим пов’язане виникнення густої мережі залізниць, поява великих  промислових центрів. Крім того, йшов розвиток гірничої, металургійної, машинобудівної промисловостей.

Далі в Україні  почав швидко розвиватися процес будівництва устаткування для гірничої та металургійної промисловостей, оскільки раніше ці машини імпортувалися. Згодом Україна стала машинобудівним центром Російської імперії, а потім Радянського Союзу.

За радянських часів Україна стала одним  з головних виробників озброєння  та військової техніки. Вся структура  української промисловості орієнтувалася  на розвиток енергомістких виробництв, що залежали від енергоносіїв, які постачалися з інших частин Союзу. Україна займалася видобутком мінералів для постачання їх в країни РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги) та інші регіони Союзу.

Майже ніколи економіка  республіки не була направлена на задоволення  власних інтересів і потреб. Із зростанням обсягів виробництва  ситуація дедалі погіршувалася, так  як центральний уряд недооцінював ролі охорони навколишнього середовища, а власних коштів республіка на такі цілі не мала.

Характерними  рисами української економіки були:

• гіпертрофована роль металургії, хімії, важкого машинобудування;
• морально застарілі технології;
• створений нераціональним господарюванням ландшафт та поганий стан виробничого і житлового фондів;
• неефективне управління державними промисловими, сільськогосподарськими і торгівельними організаціями, створеними в період центрально планованої економіки;
• низька продуктивність праці та нераціональна розстановка і використання робочої сили;
• низька виробнича мораль і відсутність трудової дисципліни.

Наслідком всього переліченого є розбалансований  стан навколишнього середовища, яке  за багатьма аспектами перебувало в  критичному стані.

Взаємозв’язок між доходами суспільства  та забрудненням навколишнього  середовища. Занепокоєність, викликана зростанням населення Землі, його економічною активністю та якістю навколишнього середовища, змушує звернути увагу на взаємозв’язок між доходами, які одержує суспільство та екологічною градацією біосфери. Досліджується, як негативний так і позитивний зв’язок між ними.

Дехто з дослідників  вважає, що чим вищим є рівень доходу суспільства, тим інтенсивніше використовуються природні ресурси, а  відтак, тим більшою є деградація навколишнього середовища. Інші науковці дотримуються протилежної думки. Згідно неї, чим більші доходи має суспільство, тим меншим є вплив на природу, бо споживачі, маючи достатні кошти, можуть купувати екологічно чисті товари і послуги, а виробники-встановлювати  очисні споруди, використовувати ресурсозберігаючі  технології, завдяки чому зменшується  антропогенний вплив на природу.

Перевірка обох гіпотез показала, що позитивний чи негативний вплив спостерігається  на фоні різних рівнів доходу. З низьким  рівнем корелює негативний вплив  на навколишнє середовище. Після певної критичної точки доход позитивно  впливає на нього. Цю взаємозалежність відбиває так звана екологічна крива  Кузнеця, що описує траєкторію забруднення, за якою відбувається розвиток економіки різних країн у період, коли їхній валовий національний продукт (ВНП) зростає.

Проаналізувавши цю криву, можна зробити такий  головний висновок: рівні багатьох видів забруднення підвищуються із зростанням ВНП при низьких  доходах, проходять через максимум при певному рівні доходу, а  потім знижуються тим часом, як ВНП  продовжує зростати. Цю гіпотезу підтверджує  той факт, що у розвинутих країнах  питомі викиди багатьох шкідливих речовин  є сталими або скоротилися  протягом останніх двох десятиліть.

Екологічні  платежі

Екологічні  податки. Постає питання вибору ефективних економічних регуляторів екологічної безпеки, вихідною позицією якого є: хто платить? Принцип «жертва платить» випливає з того, що населення має платити певний екологічний податок, купуючи таким чином своєрідне благо-екологічну безпеку. Завдання держави-гарантувати її. Логіка в цьому є, адже по аналогії працює механізм суспільної безпеки, яку ми фактично купуємо, утримуючи для цього, за рахунок своїх податків, міліцію

Для реалізації цього принципу необхідно ввести екологічні податки з населення. Треба відзначити, що в найближчій період на Україні це буде неможливо, як в силу економічних, так і соціально-психологічних  причин.

Другий принцип-забруднювач  платить-отримав найбільше поширення  в світі, в тому числі в Україні. Його реалізація передбачає 2 форми:

• платежі за забруднення навколишнього середовища;
• ринок прав на його забруднення.

В теоретичному плані еколого-економічний зміст цих важелів управління полягає в тому, що перший встановлює контроль за відповідальністю підприємства, а другий за фактичними об’ємами забруднення. Але в найближчій перспективі впровадження ринку прав на забруднення не зможе бути відтворене, оскільки впровадження ринку прав на забруднення в його повноцінному виді вимагає насамперед тотального моніторингу середовища. А система моніторингу є настільки дорогою, що навіть американське суспільство не може дозволити собі цього.

Екоресурсні платежі. Платежі за користування природними ресурсами та збір за забруднення навколишнього природного середовища (екоресурсні платежі) стали в Україні найважливішими складовими економічного механізму природокористування. У стратегічному плані формування системи цих платежів може розглядатися, як шлях до створення джерела фінансування природоохоронної діяльності, яке б певною мірою було незалежним від державного бюджету.

Сьогодні, коли відповідний економічний механізм в Україні істотною мірою створено і введено в дію, постає питання: наскільки вдалося досягти визначеної мети? На перший погляд, у відносному вимірі загальний обсяг очікуваних грошових надходжень від усіх екоресурсних платежів і зборів досяг європейського рівня. Отже основна задача-направити ці кошти на природоохоронну діяльність і не дати їм «розчинитися» в бюджеті держави.

Якщо зрівняти статистичні дані, то обсяг екоресурсних платежів, начебто, повністю дорівнює аналогічним в найрозвинутіших країнах. Але чи реальні вони? Чи можна впевнено говорити про їх природоохоронну направленість? Більш глибокий аналіз ситуації значною мірою спростовує висновок про достатність екоресурсних надходжень і бази оподаткування.

Порівняння з  досвідом країн ОЕСР виявляє істотні  розбіжності, як щодо структури екоресурсних платежів, так і щодо їх змістового розуміння в Україні. Європейські фахівці зазначають, що в країнах ОЕСР структура таких платежів теж різна, що ускладнює їх пряме зіставлення. Але для України ці розходження набувають якісного змісту.

В Україні перелік  платежів і зборів природоохоронної направленості є дуже вузьким  порівняно з практикою розвинутих країн. Відповідні платежі в країнах  ОЕСР налічують близько 40 різновидів. Вони групуються на такі основні податки: на моторне та інші види палива; пов’язані  з транспортними засобами; в сільськогосподарській  сфері (на пестициди, добрива); на окремі товари і предмети вжитку; пов’язані  з повітряним транспортом; пов’язані  з водозабезпеченістю, видаленням відходів

Якісний склад  зазначених платежів не збігається і  це стосується найважливіших екоресурсних платежів в Україні, плати за землю, за користування надрами, рентної плати.

Якщо повернутися  до питання про природоохоронну  направленість екоресурсних платежів, то результати мають такий вигляд: у загальній сумі надходжень екоресурсних платежів близько 75% складає плата за землю. Але чим є плата за землю? За законом це певний відсоток від грошової оцінки земель. Остання ж розраховується на основі капіталізованого рентного доходу, головною складовою якого є диференціальна частина.

В результаті більше платить той користувач, який володіє  якіснішими землями. В остаточній інтерпретації  це - рентні нарахування на користь  держави. Законодавством встановлено, що відповідні кошти направляються  на комплекс заходів, серед яких є  і охорона земель. Але, за оцінкою  експертів, частка цього напряму  складає 5-10%.

Те саме значною  мірою стосується і платежів за користування надрами. Платежі за користування надрами  є відрахунками на користь держави в цілому, як їх власника. При цьому охорона надр є одним з багатьох цільових призначень відповідних надходжень.

Розглянемо рентну плату за нафту і газ. Це дещо штучна категорія плати, яка за своїм  економічним змістом є значно ближчою до акцизного збору, ніж  до рентних платежів. Акцизні збори, як вид плати за користування надрами  передбачено Кодексом України про  надра, а в такому трактуванні  рентна плата за нафту і газ  втрачає свій екоресурсний зміст.

Оподаткування природних ресурсів має на меті вилучення  з сировинного сектора саме рентного доходу, який прямо не ідентифікується  з екопотребами. Це і зумовлює ефект «розчинення» екоресурсних надходжень у бюджеті, про що, як про негативний факт говорять представники природоохоронної сфери

Отже в Україні  екоресурсний резерв надходжень до бюджету є значно меншим, ніж може здатися. Реально з його складу треби виключити принаймні 90% плати за землю та за користування мінеральними ресурсами, а також залишити поза розглядом рентну плату за нафту і газ.

Сучасні перспективні пропозиції щодо поліпшення ситуації в екологічній та економічній  областях.

Форми власності. Історично склалося, що природні ресурси життєзабезпечення (повітря, сонячне тепло, вода) в умовах відсутності ексклюзивних технологій їх перерозподілу і використання (таких, як водопровід) в усьому світі були суспільною власністю. Природні ресурси, що безпосередньо залучаються до виробничих відносин залежно від концептуальної організації суспільства можуть бути або предметом власності окремих осіб, фірм, корпорацій, або власністю держави.

Сьогодні, з огляду на дедалі зростаюче виснаження природних  ресурсів, економістами-ринковиками пропонується введення широкого спектра прав власності щодо природного ресурсокористування, з їх послідовним трансформуванням у приватне право. У цьому бачиться основний шлях до збереження і захисту природних ресурсів від хижацького споживання, оскільки марнотратне використання природних ресурсів прямо пов’язане з концепцією суспільного продукту споживання.