Економіка зарубіжних країн

Зміст

1.Економіка нових  індустріальних країн.

2.Стратегічні  торгово-економічні партнери України. 

3.Список використаної  літератури.

   1.Економіка нових індустріальних країн.

   Помітним явищем у світовій економіці став динамічний розвиток деяких країн, що розвиваються (КР),  які дістали назву «нові індустріальні країни»(НІК). За відносно короткий час ці країни створили промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії. Вони різко збільшили промисловий експорт і посіли важливе місце у міжнародному поділі праці.

   Критерії зарахування країн до НІК досить умовні: ВНП на душу населення не менше 1100 дол., частка переробної промисловості у ВНП більше 20%.    

   НІК властиві такі характеристики: високі темпи зростання, динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтенсивна участь у МПП, широке використання іноземного капіталу. На НІК припадало 46%ВНП й 63% експорту КР(1991р.)

    Склад НІК постійно змінюється. У 80-ті роки у неї включали країни і території Східної Азії (Південна Корея, О.Тайвань, Гонконг, Сінгапур - четвірка ”драконів”), найбільш розвинені країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді Індію, Єгипет. Намітилася тенденція розширення цієї групи за рахунок другої (Малайзія, Індонезія, Таїланд) і третьої (Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка) хвиль НІК.

    Швидкий розвиток цих країн перш за все пов’язаний з розвитком міжнародної торгівлі НІК з розвиненими країнами (РК). Вражаючий “ривок” азіатської четвірки (АЧ) зумовлений об’єктивними процесами у світовій економіці. Першим поштовхом стало перенесення в 60-70х роках з РК до КР деяких галузей легкої промисловості, металургії, хімії, а потім машинобудування, електроніки. Під впливом таких факторів, як НТР, екологічна проблема, демографічна ситуація, ці галузі почали втрачати порівняльні переваги в РК. Зростання витрат виробництва зумовило їх перенесення до КР, які маючи такі традиційні порівняльні переваги, як дешева робоча сила, наявність сировини, низькі ціну на землю, стали районом активних операцій ТНК, які організували тут експортне виробництво промислової продукції. Залучення ТНК до індустріалізації виявилось найбільш значним у тих країнах, які раніше за інших перейшли до експортоорієнтованої моделі розвитку нац. економіки і створили сприятливий клімат для іноземних інвестицій (це були НІК першого покоління). З середини 80-х років у зв’язку із зростанням вартості робочої сили, з підвищенням курсів національних валют (відносно долара) НІК першого покоління в свою чергу почали втрачати власні порівняльні переваги у виробництві праце місткої продукції. Переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, АЧ почала масово переміщувати праце місткі виробництва у країни з дешевою робочою силою - Малайзію, Індонезію, Таїланд, чим і сприяла появі НІК другого покоління.  

   Очевидно, збереження даної тенденції приведе до розширення кола НІК і наступної передачі до країн третьої хвилі. Такий процес “ступінчастої” індустріалізації, коли кожна країна піднімаючись технологічними сходами вгору, звільняє нижню сходинку для інших, дістав образну назву «летючих гусей»  за аналогією пташиного ключа, який нагадує клин, що чим - раз більше розширюється. Результатом цього процесу став значний економічний розвиток НІК, змінилися макроекономічні пропорції економіки, сталися зрушення у структурі промислового виробництва. У переважній більшості НІК сьогодні обробна промисловість і сектор послуг є головними. В обробній промисловості провідне місце займають сучасні галузі електроніки, машинобудування, хімії. Однією з швидко зростаючих галузей є загальне і транспортне машинобудування, виробництво та ремонт кораблів, автомобілів, локомотивів. Швидко розвиваються металургія, нафтохімія, целюлозно-паперова промисловість. Наслідком цього стали зрушення у товарній структурі експорту : зменшилася питома вага продовольства (11% від всього експорту ), с/г та інших видів сировини і значна збільшилася частка продукції переробної промисловості (54,3%), зокрема галузей названих вище, а також легкої промисловості (одягу, взуття). Так частка НІК Азії в світовому експорті телевізорів -32,6%, радіоприймачів -43,5%. Південна Корея стала помітним експортером легкових автомобілів. Сінгапур перетворився на центр виробництва нафтодобувного обладнання.  

   Але існують чинники, які гальмують швидкий розвиток НІК, зокрема їхньої зовнішньої торгівлі.) Політика неопротекціонізму РК, яка спрямована на послаблення позицій нових конкурентів з числа КР, оскільки на НІК припадає 40% експорту. Тиск РК на Південну Корею та інші НІК першої хвилі змушує їх  «добровільно» обмежувати експорт у РК. Наприклад, із1989 р. США виключили АЧ з числа країн, які користуються пільгами відповідно до генеральної системи преференцій. Але переведення виробництва до НІК другого ешелону дає змогу ТНК та національним компаніям АЧ обминати бар’єри на шляху експорту до РК. 2)Різке поширення використання інформаційних технологій, електронізація та роботизація виробництва знижують відносні переваги НІК у дешевій робочій силі, відтак знижується і конкурентоспроможність промислового експорту. 3)Політика так званого “ технологічного неомеркантилізму ” РК, яка виявляється у прагненні Заходу запобігти або обмежити отримання конкурентами з числа НІК перспективних технологій, новітнього обладнання. Тому НІК важко зберігати а тим більше нарощувати свої позиції у МПП і вони не відмовляються повністю від праце місткого промислового виробництва. Однак АЧ розширює власні наукові дослідження, розвивають найважливіші галузі технології. В результаті цього, якщо в 70-80-ті р про НІК говорили лише як про перспективний ринок збуту чи сферу вкладання капіталу, то тепер ці країни перетворились на відчутний центр впливу на структуру світових продуктивних сил, міжнародні потоки товарів і фінансових ресурсів. 

   Треба окремо зазначити, що успіху прогресу НІК сприяла послідовна внутрішня економічна політика, яка забезпечила економічну і політичну стабільність для ефективного функціонування економічної системи - 

“ мішаної економіки ”, де головна роль належить приватному секторові, а держава активно сприяє підприємництву і ринковій сфері. Важливим фактором росту НІК стала ефективна макроекономічна політика, що полягала у підтримці стабільних внутрішніх  цін і реальних обмінних курсів валют, стимулюванні підвищення попиту і пропозиції у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестування. 

   Незважаючи на специфіку НІК, їхній досвід трансформації може бути врахований на сучасному етапі розвитку України. Під впливом технологічної революції Україна буде втрачати свої традицій ні порівняльні переваги, не витримуючи конкуренції з НІК. Проте є потенційна можливість успішної конкуренції України на світових ринках  у освоєнні нових ніш на основі використання переваг України в розвитку науково-технічного потенціалу, людського капіталу та інших факторів зростання.

2.Стратегічні  торгово-економічні партнери України.  

   Сучасним  міжнародним відносинам притаманний  стрімкий динамізм та тенденція  до подальшого ускладнення системи  міжнародних зв’язків, які набувають  багатовимірного характеру по  всіх напрямах – від економіки  і фінансів до сфери безпеки.  Взаємна залежність міжнародних  суб’єктів постійно зростає,  що вимагає пошуку нових форм  для їх координованої та узгодженої  взаємодії. Новітні виклики міжнародній безпеці, які мають транскордонний характер, потребують спільних зусиль міжнародного співтовариства. В цих умовах на перший план виходить завдання побудови гнучкої й диференційованої системи відносин України з ключовими міжнародними «акторами», яка відповідатиме викликам глобалізованого світу і сприятиме посиленню ролі нашої держави на «світовій арені». 

   В українській зовнішній політиці поняття стратегічного партнерства ще досі не отримало остаточного змістовного наповнення, що у попередні роки мало наслідком надмірне розширення кола «стратегічних партнерів» України. Така практика суттєво зменшувала ефективність цього важливого зовнішньополітичного інструменту, заважала спрямуванню зусиль на розвиток дійсно значущих, стратегічно важливих для нашої держави моделей відносин та механізмів взаємодії.

    Відносини України зі своїми стратегічними партнерами становлять одну з ключових основ її зовнішньополітичної діяльності. Включення України в систему стратегічних відносин з провідними державами світу засвідчує значущість нашої країни як міжнародного партнера.

   Україна  визначає свої зовнішньополітичні  пріоритети і вибудовує систему  відносин стратегічного партнерства  у трьох головних вимірах –  на рівні інтеграційних процесів  з Європейським Союзом, на рівні  країн-глобальних гравців (США,  РФ, КНР) та на регіональному  рівні (Польща, Туреччина та інші). Усі ці магістральні напрями  української зовнішньої політики  є самодостатніми та водночас  взаємодоповнювальними.

Інтеграція до ЄС поряд із вирішенням зовнішньополітичних  завдань передбачає проведення радикальних  внутрішніх реформ з метою наближення до європейських економічних, соціально-політичних, правових стандартів.

Головною об’єднувальною метою стратегічних відносин з глобальними  державами є посилення міжнародних  гарантій безпеки України для  збереження її суверенітету, територіальної цілісності, демократичного поступу  і економічного розвитку. Відносини України з кожним з глобальних партнерів мають свою специфіку, акцентують на конкретних напрямах співробітництва з метою вирішення чітко окреслених стратегічних завдань.

Так, стратегічне партнерство України з РФ є, зокрема, одним з вагомих чинників стабільності на континенті та важливим елементом архітектури загальноєвропейської безпеки. Поглиблення стратегічного партнерства зі США підтверджує актуальність міжнародних гарантій безпеки для України, а нещодавно встановлені відносини стратегічного партнерства з КНР відбивають нові можливості широкого економічного співробітництва.

    Розвиток  відносин стратегічного партнерства  України з Польщею, Туреччиною  та рядом інших країн є принциповим  для забезпечення стабільності  в Центральній та Східній Європі  та на Чорноморському просторі  – регіонах життєво важливих  інтересів нашої держави. 

    Відносини з ЄС є ключовим пріоритетом зовнішньої політики України та водночас стимулом внутрішніх трансформацій у країні. Стратегічний характер партнерства з Україною підтверджений спільними документами. Єдність стратегічних цілей обох сторін полягає у забезпеченні їх взаємовигідного динамічного і поступального розвитку на основі демократичних цінностей, формуванні системи стабільності і безпеки у східноєвропейському регіоні.

    Включення України в систему стратегічного партнерства Європейського Союзу шляхом всебічної і глибокої інтеграції в європейські структури найбільше відповідає процесам перетворення її на сучасну, динамічну, розвинену, демократичну державу.

    Стратегічне  партнерство з ЄС Україна розглядає  як важливий крок на шляху  реалізації своїх євроінтеграційних цілей. Стратегічні відносини України з ЄС вибудовуються за політичними, економічними, юридичними напрямами, передбачають максимальну інтенсифікацію торгівельних, соціальних, культурних зв’язків, поглиблення співробітництва у сфері безпеки, охоплюючи фактично усі можливі напрямки співробітництва.

    Завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію Україна – ЄС, включно з розширеною і всеосяжною Зоною вільної торгівлі, набуття нею чинності мають забезпечити перехід до принципово нового етапу на шляху європейської інтеграції України як у політичному, так і в економічному вимірах. Створення всеосяжної ЗВТ з часом дозволить Україні економічно інтегруватися в Європейський економічний простір, уможливлюючи вільний рух товарів, капіталів та послуг. Впровадження безвізового режиму між Україною та ЄС зробить реальним також вільне переміщення людей, що у сукупності означатиме практичне поширення на нашу державу «чотирьох свобод», які складають основу функціонування ЄС.

   Залучення України до Європейського енергетичного співтовариства, посилення співпраці з Європейською комісією відповідно до зобов’язань за договором Енергетичного співтовариства значно розширює формат стратегічного співробітництва в енергетичній галузі, сприяє надійності виконання Україною ролі транзитера газу до Європи. 

    Стратегічне партнерство України та Російської Федерації зафіксоване в ст. 1 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство від 31 травня 1997 р.

    Стратегічний характер відносин між Україною та РФ базується на наявності спільних інтересів у таких важливих сферах як зміцнення міжнародної та регіональної безпеки, здійснення внутрішньої модернізації на основі соціально-економічних реформ та розбудови демократичних правових інституцій в обох країнах. Обидві держави зацікавлені у створенні спільного для всіх країн континенту простору стабільності та безпеки. Важливим механізмом реалізації стратегічного партнерства є Українсько-російська міждержавна комісія, очолювана главами обох країн.

   Різні формати політичної та економічної інтеграції з ЄС, обрані Україною та РФ, відповідають національним інтересам обох країн та можуть бути принципово узгоджені в рамках двосторонніх відносин. Російська Федерація та Україна, в силу свого географічного становища та особливостей історичного розвитку, належать до країн, які є «природними» стратегічними партнерами.