Економічна характеристика в Італії

        Промисловий розвиток Італії почався в кінці 19 ст. Економічна політика уряду Муссоліні і світова економічна криза сприяли реструктуризації, але не розширенню виробництва і промисловості,  і до кінця Другої світової війни майже половина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві.

       З 1950-х років італійська економіка  зазнала сильних змін, і до 1990 років обробна і гірничодобувна  промисловість разом з будівництвом  давали вже близько 33% ВВП,   а невиробнича сфера – ще 63 %, в той час як частка с/г скоротилася до 4%. У період з 1950- 1964 обсяг промислового виробництва майже подвоївся. У період 1963- 1974р. Зростання виробництва становило 4,7% в рік. На початку 1970- х років Пн. Італія перетворилась в один з найбільш розвинених промислових районів Європи.

Перехід від неокейнсіанства до неолібералізму проходив в Італії у декілька етапів і мав перш за все деяку країнову специфіку, яка проявлялася у  тому, що творці реформ, провідні італійські економісти були переконані, що «книжкове реформування» національної економіки через впровадження основних монетаристських концепцій за американськими рецептами є неможливим, а абсолютизація теорії ринку може швидше за все завдати шкоди реальному сектору національної економіки. Проте, процес відставання від країн-лідерів, неефективність державного сектору економіки призвели до необхідності зміни методів та форм урядового втручання. Умовно це виглядало таким чином:

 І етап (70-ті роки) – спроби переглянути промислову політику країни, що були зумовлені погіршенням економічної ситуації в країні, енергетичною кризою та іншими проблеми, про які йшлося вище, не носили системного характеру, а лише орієнтувалися на галузеву трансформацію.

 ІІ етап (80-ті роки) – характеризувався кризою державного регулювання, необхідністю зменшення його ролі, а також обмеження повноважень уряду щодо регулювання приватного підприємництва. У цей час відбувається загострення протистояння між профспілками та підприємцями, яке призвело до того, що на вимогу останніх було скасовано рухливу шкалу підвищення заробітної плати в залежності від темпів інфляції. Це дозволило зменшити показники знецінення національної грошової одиниці, проте радикально не вирішило всі економічні проблеми. Мало місце також швидке нарощування зовнішнього боргу країни, відплив з країни інвестицій, очікування неефективними секторами національної економіки подальших трансфертів від уряду, зростання інфляційного розриву між Італією та іншими членами тодішнього Європейського Союзу.

  ІІІ етап (розпочався  у 1992 році) і був ознаменований приходом до влади

 команди  Сильвіо Берлусконі з його  фактично хрестоматійними для  неоліберальної моделі заходами  макроекономічного регулювання,  які передбачали проведення суворої  бюджетної та монетарної політику  уряду. Цим досить жорстким діям передувала фінансова криза в країні, яка проявила себе у тому, що вже у вересні 1992 р. відбулася чергова девальвація італійської ліри і випадіння її з ЄBC (Єдиної Валютної Системи, куди країна увійшла у 1979 році).

 Основними заходами оздоровлення економіки були:

• швидка приватизація державних підприємств перш за все тих, що були збитковими та отримували трансфертні платежі з боку уряду;
• стимулювання залучення інвестицій шляхом скорочення рівня оподаткування та введення податкових пільг;
• обмеження зростання заробітної плати через відміну індексації та встановлення залежності зарплати від продуктивності праці, що врешті-решт призвело до скорочення рівня інфляції;
• зменшення бюджетного дефіциту та державного боргу (частково на це пішли кошти, які були отримані від приватизації) через суворий контроль прибутків та видатків;
• створення нових робочих місць та заохочення підприємців, які відкривають нові вакансії;
• обмеження соціальних гарантій у т.ч. збільшення пенсійного віку, скорочення переліку безплатних медичних послуг що надаються.

Якщо  до початку здійснення системних  реформ майже 50% ВВП перерозподілялося  через державний бюджет, то вже  наприкінці 90-х ця цифра зменшилася до 35-40%%. Вдалося стабілізувати ліру, зменшити інфляцію, знизити торговий та платіжний дефіцит, певною мірою приборкати розростання тіньового сектору, обсяги якого становили на початку періоду, що розглядається – близько 25% ВВП.

 Негативними  наслідками реформ було різке  розшарування населення країни  та його маргіналізація. Якщо  у 1980 році в країні налічувалося близько 2 млн. осіб, що жили за межею бідності, то вже у 1995-му їх чисельність зросла до 7 млн. осіб. Суттєво зросла також географічна різниця в отриманні доходів між Південною та Північною частинами держави.

       Вступ до ЄС 1957р. став важливим чинником збільшення обсягу італійського експорту. У 1884 – 1992р. Щорічне зростання економіки становило 2,5% а за розмірами ВВП Італія втримувала 3 –тє місце в Європі після Німеччини і Франції. В економіці Італії діє близько 35000 компаній акціонерного капіталу, часто малих ( ядро яких сім”я).

       Незважаючи на пожвавлення італійської  економіки у 1980-і роки, основні  структурні проблеми так і  не були вирішені і  виявились  в 1990-х роках. Дефіцит державного  сектора зріс з 84,6% ВВП в 1985 році до 103% в 1992 році.

      Щоб задовольняти умовам ЄС, сформульованим  Маахстриською угодою 1991 року, уряд  Італії намагався зменшити державний  борг і дефіцит бюджету, але  в  1992 році борг все ще залишався  на рівні 10,7% від ВВП

       На початку 1990-х років 32% зайнятих складає частку промисловості, 9% - частку с/г, а інші 59% - торгівлі, сфери послуг і інших вдів економічної діяльності.

      У 1990 році в Італії було вироблено  216,9 млрд. кВт/год електроенергії.

Біля 82 % давали ТЕС, що працювали на рідкому паливі ( в основному на нафті), 16% - ГЕС і 2% - геотермальні станції. На референдумі 1987 року населення проголосувало проти будівництва нових атомних електростанцій.

       Виробництво сучасної Італії  зорієнтоване на передові технології,  а за темпами накопичення капіталі прирівнюється до найрозвиненіших країн світу.

         Входження Італії до Європейського  валютного Союзу та введення  безготівкового ( 1999 року ) та готівкового  євро 2002 року, відповідало цілям  італійського уряду зорієнтованих на фінансову стабільність в своїй країні і вимагало дотримання цілого пакету монетарних вимог, який передбачав жорсткий контроль

• за рівнем інфляції
• державним боргом
• платіжним дефіцитом, тобто обмежував класичні підходи долання бюджетного дефіциту.

        Таким чином в цій Середземноморській  державі процес конвергенції  з іншими членами ЄС набував  незворотного характеру.

        Італійська модель розвитку повинна  розглядатись перш за все через  призму у цілому унікальної  корпоративної структури, головною рисою якої є висока концентрація власності, переважно у руках „ Сімейних кланів” на які припадає близько 60% вартості цінних паперів. Складовою частиною корпоративних структур є фінансово промислові групи, на чолі яких стоїть фінансовий холдинг.

      Посилює корпоративну структуру  італійської економіки ще й   те, що вона має розвинену систему  договірних відносин між окремими  компаніями та наявність неформальних  угод між ними.

      В умовах посилення глобалізації  світового господарства наприкінці  90-х років корпоративну службу Італії все більше залучались представники „ нової економіки”, що відбивалось на рівні капіталізації найбільшої в країні Міланської біржі, сукупний показних якої зріс з 25% ВВП Італії на початку 90 – х років до 69% у 2000 році.

      Проте більша частина акцій  і  інших цінних паперів  все одно належить індивідуальним  власникам, а провідні корпорації  включаючи у процес акціонування досить повільно.

На організаційному  рівні – швидкий розвиток був  притаманний малому і середньому бізнесу. Так, тільки у 1998 році по всій країні було створено близько 12 тис. нових підприємств, при цьому більша їх частина була організована італійською молоддю. Змінилася і система легального і нелегального працевлаштування, за якою зменшилася питома вага зайнятих у «тіньовому бізнесі» та в «сірій економіці», тобто тих сферах, де існує напівлегальна зайнятість, а податки сплачуються не в повному обсязі. У зв’язку із складною демографічною структурою на поч.. 2000-х років уряд країни легалізував значну частину іноземної робочої сили, яка мігрувала сюди з країн Східної Європи та Північної Африки. Суттєво зросла неформальна трудова діяльність, яка зараз охоплює близько 20% працездатного населення країни. Офіційно за сумісництвом на поч. ХХІ ст. в Італії працювало близько 1 млн. осіб, за розрахунками італійських фахівців неповною зайнятістю було охоплено близько 7 млн. жителів країни та іноземців.

       Системні реформи які проводилися на період 90-х років суттєво вплинули на структуру економіки країни, що призвело до зменшення рівня безробіття, збільшення частки зайнятих у  сфері послуг та промисловості. Сучасний склад та співвідношення окремих галузей італійської економіки характеризується значним піднесенням, збільшенням показників. Упродовж 5 років питома вага сфери послуг в структурі ВВП зросла з 65,8% до 68,8% при цьому зменшилась частка промисловості.( табл..1)

Табл.1 Структура економіки  Італії

    Промисловість країни представлена передусім обробною, що сформувалася фактично в умовах відсутності сировинної бази, а відтак орієнтується на працеємкі галузі виробництва. Італійські фірми за своїми розмірами та торговим оборотом не можуть претендувати на світове лідерство, хоча мають сильні позиції в ЄС. Так, вдома автомобільна корпорація «Fiat» посідає лише 38-е місце в світі за торговим оборотом (2001), проте у європейському машинобудуванні вона є третьою, пропускаючи перед собою лише Daimler-Chrysler та Volkswagen. До числа європейських лідерів відносять також корпорації Eni, Telecom Italia, Enel та енергетичну компанію Montedicon ( див. Табл..2

Табл..2.Провідні італійські корпорації

       Формування нових інноваційно-інвестиційних моделей – кластерів призвело до швидкого прогресу окремих галузей італійської промисловості. Прикладом може бути керамічна промисловість, яка упродовж останніх двадцяти років не тільки повністю задовольнила внутрішній попит, а й вийшла на авангардні позиції у світі (близько 30% світового виробництва та 60% світового експорту облицювальної плитки). Відомі світові експерти щодо оцінки конкурентоспроможності виробництва М.Портер та М.Бест вважають, що це є прикладом швидкого прогресу кластерної моделі розвитку малого і середнього бізнесу, яке стало можливим лише за умов не тільки ефективного поєднання підприємств, інвестицій та науки на локальній території, а й за рахунок констеляції, тобто поглиблення кооперації невеликої чисельності підприємств (до 10), кожне з яких спеціалізується на проміжних чи кінцевих стадіях виробництва і в основу яких покладено формальні (контракти) та неформальні відносини.