Економічні інтереси

Основним інтересом  планової форми економіки є суспільний інтерес, або інтерес суспільства  як асоціації власників засобів виробництва і асоціації робітників. Цей інтерес відбиває такі істотні риси соціалізованої економічної системи, як суспільна власність на засоби виробництва і співробітництво. Трансформація суспільної власності в державну в умовах адміністративно-командної системи обумовлює перетворення державного інтересу на основний інте-рес. Саме реалізація державного інтересу як основного забезпечує відтворення цієї системи.

В адміністративно-командній  економіці існує жорстка ієрархія інтересів: інтереси держави мають  пріоритет перед регіональними, регіональні - перед колективними, колективні - перед особистими. Засобом забезпечення субординації інтересів було централізо-ване директивне планування економіки.

Підпорядкування особистих інтересів колективним та державним запроваджувалось у масовій свідомості пропагандою, яка про-голошувала, що людина має передусім дбати про суспільство та своїх товаришів, тобто колектив, у якому працює. Чим краще всі будуть працювати один на одного і на суспільство в цілому, тим більшим буде суспільний продукт, а отже, і частка кожного в ньому, тим повніше можна буде реалізувати особистий інтерес.

Проте в реальній дійсності абсолютизація суспільного  інтересу призвела до абсолютизації  державного інтересу. Звідси, по-перше, підпорядковане, другорядне значення особистого інтересу в адміністративно-командній економіці призвело до серйозних збоїв в економіці і утворило гальма її розвитку:

1) позбавило  людину економічних стимулів  до праці;

2) породило психологію  утриманства;

3)обумовило  ігнорування особистих інтересів працюючих, економічну залежність їх від держави;

4) призвело до  деформації уявлень про шляхи  реалізації особис-того інтересу - значна частина членів суспільства  вбачала їх не в особистій  ефективній праці, а в перерозподілі  суспільного продукту.

По-друге, процес ототожнення суспільного інтересу з держав-ним, а останнього - з груповим інтересом правлячої еліти - партійно-державної бюрократії створив умови для першочергового за-доволення саме останнього інтересу. Фактичне ж підпорядкування особистих інтересів працюючих інтересам партійно-державної бю-рократії обумовило специфічну експлуатацію останньою більшості членів суспільства.

Примат інтересів  партійно-державної бюрократії виявився і під час перебудовчих процесів в Україні. Саме колишня номенклатура, намагаючись розв'язати суперечність між фактичним привласнен-ням нею суспільних засобів виробництва і формально (юридичне) державною власністю на них, першою включилася в процеси роздержавлення та приватизації, найбільше вигравши від них. На плечі більшості членів суспільства вона переклала тягар інфляції, безро-біття і зубожіння.

З одного боку, становлення ринкової економіки  в Україні створює певні умови для активізації економічних інтересів особистості. Проте такі інтереси далеко не завжди співпадають з інтересами розвитку суспільства. Економічний монополізм, недосконалість законодавства, ігнорування вже діючих законів створюють умови для задоволення особистих інтересів незначної частини суспільства методами, що суперечать інтересам більшості, насамперед це розкрадання державного майна, залучення до незаконних видів бізнесу (рекету, торгівлі наркотиками), монопольне підвищення цін у поєднанні із скороченням обсягів виробництва.

З другого боку, держава (передусім завдяки надмірному оподат-куванню) стримує розвиток особистого інтересу, перетворення його на головний стимул економічної діяльності. Внаслідок цього, а також гонитви торгово-фінансового компрадорського капіталу, що народжується, за надприбутками особисті інтереси часто реалізу-ються в сфері "тіньової економіки". У системі економічних інтересів на кожному конкретному історичному етапі економічного розвитку, крім основного, можна виділити головний інтерес, який має такі особливості:

а) відбиває специфіку  та економічні проблеми певного етапу;

б) є квінтесенцією реальних особистих інтересів і суспільного інтересу в цілому;

в) трансформується  в певну економічну політику, спонукаючи до діяльності, спрямованої на вирішення  проблем, властивих пев-ному етапу  економічного розвитку.

Якщо розглядати економічні інтереси у взаємозв’язку з виробничими відносинами, тоді можна дати таке визначення: економічні інтереси – це вигода, яка реалізується суб’єктом в процесі господарської діяльності. Так як, суб’єкт спрямовує ресурси, розум, ідеї та увагу на отримання матеріальних вигод.  
Таким чином, економічні інтереси можна класифікувати за певними критеріями:  
1. за ступенем важливості;  
2. за ознакою суб’єктивності;  
3. за часовою ознакою;  
4. за ступенем усвідомлення;  
5. за об’єктом інтересів

Розділ 2

Економічні  інтереси - досвід закордонних країн.

Проведення ринкових реформ і трансформація суспільства як головний інтерес властиві в цілому всім країнам колишньої коман-дно-адміністративної системи. Так, для США, Великобританії у 80-і роки головний інтерес полягав у трансформації економіки від-повідно до сучасного етапу технологічної революції, що знайшло свій прояв в політиці "рейганоміки" та "тетчеризму".

Тетчеризм. Політика виходу британської економіки із кризи за допомогою неоконсервативної моделі державного регулювання дістала назву "тетчеризм", від імені глави уряду консерваторів із 1979 р. Маргарет Тетчер. Поняття "тетчеризм", як і "рейганоміка", ввійшло в світову економічну літературу, відображаючи нове розуміння економічної політики (у межах неолібералізму — це концепція в економічній науці та практиці управління господарською діяльністю, прихильники якої відстоюють принципи саморегулювання, вільного від надлишкової регламентації). Нова економічна програма М. Тетчер базувалася на теорії економічного лібералізму і його сучасної модифікації — монетаризму. Тому уряд Тетчер виступив за вільне підприємництво, розширення особистої ініціативи і крайній індивідуалізм. Він проводив політику скорочення витрат на соціальні потреби населення й оподаткування, політику приватизації державних підприємств, відмови від субсидій збанкрутілим підприємствам, урізання влади профспілок.

Реформи зачепили всі сфери господарського життя країни: було обмежено профспілкові права на проведення страйків, у  грошовій і банківській системі  прийняли монетаристську концепцію, яка передбачала жорстке обмеження грошей в обігу, здійснювали стимулювання розвитку приватного бізнесу й обмеження державного підприємництва, проводили розширення господарської самостійності і фінансової автономії державних компаній, було проведено податкову реформу, вживали антиінфляційних заходів.

Усередині країни уряду Тетчер вдалося  замінити сталу систему соціальних гарантій "для всіх" іншою, індивідуалістською — "кожний за себе". Відбулися  глибокі структурні зміни суспільства. Скоротилася чисельність робітничого класу, зайнятого безпосередньо на виробництві, розширилася зайнятість у сфері обслуговування, зріс прошарок власників дрібних фірм, з'явилася соціальна група високооплачуваних менеджерів середнього рівня. Більшість виборців у 80-х роках в Англії почали відносити себе до середніх верств.

Успіхи тетчеризму в умовах Великої  Британії стали свідченням здатності  капіталістичної системи трансформуватися і пристосовуватися до нових соціально-економічних  умов. Основні напрями здійснення структурних змін економіки країни було збережено і в 90-х роках, незважаючи на "зжимання" соціокультурного потенціалу суспільства. Останнє викликане нерівномірністю зростання доходів різних верств населення. Від цієї помітки доходи 20 % багатого населення зростали в середньому на 4,7 % у рік, тоді як у 20 % бідних — всього на 0,2 % . У результаті середній дохід 20 % багатих на початку XXI ст. був у 17 разів вищий, ніж у 20 % бідних.

     За роки Другої світової війни країна втратила 25 % національного багатства, зменшився обсяг промислової продукції, який у 1946 р. становив 90 % рівня 1937 р. Внаслідок війни посилилася залежність Великої Британії від США, було втрачено значну частину ринку, куди все більше проникав американський капітал. Частка Великої Британії у світовому капіталістичному експорті знизилася з 11,3 % у 1937 р. до 9,8 % у 1947 р.

З метою стабілізації післявоєнної економіки Велика Британія вжила низку заходів. У 1947 р. було оголошено про проведення режиму економії, який зводився до заморожування заробітної плати, доходів, обмеження споживання громадян. Спрямування великих капіталовкладень у промисловість сприяло загальному зростанню народного господарства країни, зокрема підвищенню продуктивності праці.

     Економічна модель країн Європейського континенту суттєво відрізнялася від американської:

     1. Країни цього регіону були орієнтовані на соціальне ринкове господарство з більшою, ніж у США, участю в економіці корпоративних структур і держави.

     2. Значно вищий рівень соціальної захищеності робітників і службовців. У Європі чималого поширення набули колективні договори між робітником і фірмою без вимоги про індексацію. США активно втілювали нові, більш ефективні технології, звільняючи робітників. Проте економічне зростання, яке забезпечувалося цими технологіями, давало змогу створювати більше робочих місць. Тому наприкінці 90-х років рівень безробіття в США став навіть нижчим від рівня так званої ефективної зайнятості, який згідно з кривою Філліпса становить 5 % (у березні 1999 р. він становив 4,2 %, що було найменшим показником за останні 29 років). У Європі в той час рівень безробіття сягнув 15 %.

3. Для Європи досі характерна олігархічна структура розподілу власності (невелика група багатих сімейств), тоді як у США корпорації належать в основному великій групі зовнішніх акціонерів. 

Щодо Франції, то за темпами економічного розвитку вона відставала від свого головного опонента на континенті – Німеччини. У країні зберігалася велика кількість дрібних, з числом працівників до 10 осіб, підприємств. За рівнем технічного оснащення сіль-ського господарства Франція взагалі перебувала на десятому місці. Втрата в результаті франко-прусської війни 1870–1871 рр. двох інду-стріальних провінцій – Ельзасу і Лотарингії – також гальмувала завершення процесу індустріалізації.

Отже, на початку 80-х років перебудова економіки  Франції спиралася на могутній державний  сектор, управління і планування економічного та соціального розвитку. Поряд з  цим створювалася значна кількість  порівняно невеликих приватних  підприємств, які використовували найновіші технології. Проте фінансування їх брали на себе націоналізовані банки.

Господарський розвиток Франції наприкінці XX і самому початку XXІ ст. характеризувалося наростанням макроекономічних нерівноваг.

Гірша, чим у ряду сусідів по регіоні, адаптація до сучасного етапу еволюції світового господарства - багато в чому результат тривалого застосування нині явно застарілої французької моделі соціально-економічного розвитку.

У 1986 р. до влади в країні прийшла нова адміністрація. Вона розпочала денаціоналізацію, скорочення оподаткування, дерегламентацію  різних сфер господарської діяльності. Однак, на відміну від тетчерівського варіанта реприватизації, уряд Жака Ширака залишив недоторканною державну форму власності підприємств у таких галузях, як виробництво і розподіл електроенергії, газопостачання й теплокомунікації. У 1987 р. він провів лібералізацію цін на продукцію промисловості та послуги. Регламентувалися лише ціни на книги і медикаменти, тарифи на світло, газ і залізничний транспорт.

Під "моделлю соціально-економічного розвитку" ми розуміємо "взаємозалежну єдність... форм і механізмів взаємодії суб’єктів економічного життя, регулювання господарського порядку й господарських процесів з боку держави й інших організаційних структур". Французька модель - це взаємини основних суб'єктів економіки, що зложилися по закінченні Другої світової війни під впливом досить специфічних політичних і ідеологічних факторів, що характеризуються тривалим і різко вираженим (для розвитий країни) домінуванням держави при відносній слабості національного бізнесу. На початку нинішнього сторіччя ці взаємини, нарешті, змінилися: бізнес зайняв належне йому положення головного актора господарської діяльності, а держава -її регулятора й координатора.

   Економічний розвиток Німеччини відзначався впровадженням у виробництво найсучаснішої техніки. Це дало Німеччині можливість швидше завершити промисловий переворот і стати могутньою індустріальною державою. Більшість німців були зайняті в промисловому виробництві, а не в сільському господарстві. Чисельність найманих робітників зросла з 1882 до 1907 р. з 5,9 до 10,9 млн. На відміну від Франції з її величезною кількістю дрібних підприємств, майже половина німецьких підприємств мали більше тисячі робітників.

Німеччина обігнала інші країни Європи за темпами економічного розвитку і на початок XX ст. посіла друге  місце в світі після США  за обсягом виробленої продукції. У  перші десятиріччя XX ст. промисловість  і сільське господарство Німеччини розвивалися прискореними темпами. В промисловості вирішальну роль відігравали металургійні концерни «гарматних королів» Круппа й Тіссена, хімічний концерн І.Г. Фарбенінду-стрі, електротехнічний концерн «Загальна електрична компанія» (АЕГ), Рейнсько-Вестфальський вугільний синдикат та ін. Німеччина випереджала Британію за основними економічними показниками, особливо в передових на той час хімічній та електротехнічній галузях.

У сільському господарстві велике значення зберігали юнкери, кожен з яких володів маєтками понад 100 гектарів землі. В їхніх руках була зосереджена майже третина оброблюваних земельних площ. Використання хімічних добрив і агротехніки дозволяло на початку століття вдвічі збільшити врожайність зернових культур і картоплі. Швидко зростав також німецький експорт. За перше десятиріччя ХХ ст. ні-мецькі інвестиції за кордоном зросли в 3,5 раза.

Світового значення набували великі німецькі банки. Дев’ять голов  них банків зосередили у своїх  руках 83 % банківського капіталу. З 1902 по 1913 р. вивіз німецького капіталу збільшився більш ніж у три рази. Щоправда, німецькі капіталовкладення за кордоном у чотири рази поступалися англійським.

    Розвиток у 70—90-х роках. У Німеччині протягом 60-х років падали темпи економічного зростання, а в 1966—1967 pp. вибухнула перша післявоєнна циклічна криза. У зв'язку з цим було прийнято закон про підтримку стабільності й економічного зростання, відомий як стабілізаційний закон. Згідно з ним уряд мав здійснювати активну кон'юнктурну і структурну економічну політику для протидії кризовим явищам та прискорення економічного зростання. Закон передбачав планування державного бюджету, державних інвестицій, а також створення спеціального Фонду вирівнювання кон'юнктури. Уряд був зобов'язаний проводити антициклічну бюджетну політику, яка намічала збільшення державних витрат для пожвавлення попиту при погіршенні кон'юнктури, і, навпаки, зменшення цих витрат в умовах економічного зростання. Можна зазначити, що цей закон поклав початок переходу в Західній Німеччині від ідеї вільного ринкового господарства через теорію соціального ринкового господарства до концепції ринкового господарства з глобальним регулюванням яка, по суті являла собою своєрідний синтез ідей В. Ойкена і Дж.М. Кейнса.