Державне регулювання ринку освітніх послуг

Специфіка освітніх послуг полягає  в тому, що, на думку багатьох дослідників, вони відносяться до категорії суспільних благ. Надання суспільних благ, а  отже, оплату і відповідальність за їх виробництво бере на себе держава.

Своєрідною рисою послуг освіти є неможливість їх безпосереднього  грошового виміру. Ціновий механізм часто не в змозі відобразити всіх витрат на виробництво освітніх послуг. Якщо в матеріальній сфері їх порівняно легко виміряти кількісно (у штуках або кілограмах, наприклад) на одиницю продукції, то стосовно до освітніх послуг це важко здійснити. Корисний результат такої послуги може проявитися лише через тривалий час, і його практично можна виміряти лише за допомогою непрямих показників. Хоча на даному етапі планують пов'язати їх вартість з трудомісткістю, тобто поставити залежність в рублях від кількості робочих годин.

Головною особливістю надання  освітніх послуг є співтворчість  викладача і слухача. У сфері  освіти, де перетвориться особу клієнта, він, не будучи професіоналом, претендує  на саму активну роль в процесі  виробництва та надання освітніх послуг. Важливо також і те, що надання послуг освіти, що припускає яскраво виражену відкритість цієї сфери для інформаційного, кадрового та іншого обміну, задає пріоритет співпраці і обмежує ефективність конкуренції виробників освітніх послуг.

Виділяють основні особливості  освітніх послуг:

- сезонність;

-  висока вартість;

- відносна тривалість надання

-  відстроченого виявлення результативності;

-   необхідність подальшого супроводу послуг;

-  залежність прийнятності послуг від місця їх надання та місця проживання потенційних учнів;

-   необхідність ліцензування До цього списку особливостей, додають ще два не мало важливих пункти:

- конкурсний характер (ця ознака в основному проявляється в більшості державних вищих навчальних закладів);

-  відносно молодий вік споживачів освітніх послуг та інші. 

Особливість освітніх послуг виявляється  і в тому, що вони виявляються, як правило, в комплексі зі створенням духовних цінностей, перетворенням  і розвитком особистості учня. Ці послуги забезпечують реалізацію пізнавальних інтересів учнів, задовольняють  потреби особистості в духовному  та інтелектуальному розвитку, вносять  вклад у створення умов для  їх самовизначення та самореалізації, беруть участь у формуванні, збереженні і розвитку різноманітних здібностей людини до праці, у спеціалізації, професіоналізації  та зростанні його кваліфікації.

 

 

 

               3. Роль держави у функціонуванні ринку освітніх послуг

Регуляторна діяльність держави може реалізовуватись на етапах планування, мотивування, організування  та включає регламентацію і упорядкування  соціально-економічних процесів у  сфері вищої освіти, спрямування  їх у певних напрямах відповідно до визначених цілей і пріоритетів, усунення суперечностей, перешкод, відхилень  шляхом відповідних заходів. Цілі і  принципи державного регулювання освітньої  діяльності випливають із загальнодержавної  політики і її складової – гуманітарної політики [2. с.6].

Пріоритетами вищої освіти на сучасному етапі визначено  наступні:

-  забезпечення рівного і справедливого доступу до якісної освіти;

- створення нової моделі економічної діяльності ВНЗ, яка базується на солідарній участі держави, бізнесових кіл і громадян;

- приведення системи вищої освіти у відповідність до вимог Болонської декларації;

-  підвищення конкурентоспроможності української науки та її інтегрованості у світовий науковий процес;

-  розширення автономії ВНЗ.

Коло завдань, які стоять перед державою у сфері  регулювання вищої школи, широке, зокрема це – оптимізація мережі ВНЗ і впорядкування їхніх  відокремлених структурних підрозділів, підвищення якості освітніх послуг, створення  максимально професійної та незалежної системи ліцензування й акредитації, яка б діяла в інтересах  споживачів освітніх послуг, всебічна підтримка наукової діяльності. Також  невирішеними залишаються проблеми розширення прав ВНЗ щодо розподілу  фінансових ресурсів, урізноманітнення джерел фінансування, прозорості та доступності  для громадсько-державного контролю всієї їхньої академічної та фінансової діяльності.

До базових функцій  державного регулювання освітньої  діяльності, які не можуть виконуватись за допомогою ринкових важелів, можна  віднести:

• формулювання стратегічних і тактичних цілей і пріоритетів;
• дотримання соціальних цінностей;
• створення правових основ функціонування ринку освітніх послуг;
• гарантування високої якості освітніх послуг.           

Система державного регулювання освітньої діяльності повинна будуватись за ієрархічним  принципом, за яким спочатку встановлюються функції системи, далі визначаються напрями проведення економічної  політики, що спрямовуються на реалізацію цих функцій, потім здійснюється підбір інструментів втілення в життя  цієї політики, і, нарешті, розробляються  заходи регулювання конкретних процесів. [2. с.5]

Методологія державного регулювання  враховує дію економічних законів  та охоплює сукупність підходів, цілей, принципів, форм і методів впливу державних органів на систему  вищої освіти через комплекс стимулів, важелів, регуляторів.  У ст.3 Закону України «Про вищу освіту» викладені принципи, на яких ґрунтується державна політика у галузі вищої освіти, а також шляхи її реалізації.

Сукупність засобів, методів  і прийомів систематичного, послідовного і науково обґрунтованого державного регуляторного впливу на систему  вищої освіти складає методику державного регулювання. Об’єктами державного регулювання в сфері освіти виступають соціально-економічні процеси навчання та виховання молоді, правила здійснення освітньої діяльності, умови прийняття  рішень суб’єктами ринку освітніх послуг. Суб’єктами державного регулювання  вищої освіти є Верховна Рада України, яка визначає державну політику у  галузі вищої освіти, Президент України, Кабінет Міністрів України та  Міністерство освіти і науки України, інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні ВНЗ, а також ВАК, органи місцевого і громадського самоврядування.

Чільне місце в системі  державного регулювання вищої освіти відводиться моніторингу. Поняття  «моніторинг» запозичене з техніки  і означає постійне обстеження будь-якого  процесу з метою виявлення  його відповідності бажаному результату. Моніторинг здійснюється скрізь, де фактичний  стан порівнюється з бажаним, а головне  завдання моніторингу – зменшення  відхилень між порівнюваними станами. Центр тестових технологій визначає освітній моніторинг як систему організації збору, збереження та поширення інформації про діяльність освітньої системи, що забезпечує неперервне відстеження її стану і дає змогу прогнозувати її розвиток.

           На Рис.1  показано комплекс методів та інструментів, за допомогою яких держава має можливість впливати на функціонування освітньої сфери.

                                                                                       

Рис.1. Класифікація методів державного регулювання освітньої сфери   

Про співвідношення «ринок – держава» влучно сказав Василь Леонтьєв, порівнявши господарюючого суб’єкта із вітрильником: «Щоб справи йшли добре, потрібен вітер — це зацікавленість, приватна ініціатива... Кермо — державне регулювання» Справді, матеріальний інтерес, бажання творчої та інтелектуальної самореалізації — це те, що забезпечує поступ в ринкових умовах, проте цей рух не може бути хаотичним, залежати лише від «напряму вітру», і саме держава покликана задавати правильний вектор руху. Коли мова йде про освіту, цей вектор визначається перш за все соціальними пріорітетами, необхідністю нарощення інтелектуального ресурсу нації, що є базисом конкурентоздатності держави в сучасному глобалізованому світі.

Формуючи основи державного регуляторного механізму, треба  виходити з того, що ринок – це потреби сьогоднішнього дня, а освіта закладає основу довгострокового розвитку країни. Основна проблема полягає  у встановленні раціональних меж  державного регулювання в умовах зростаючої автономії ВНЗ, вдосконаленні  діючих і виробленні нових механізмів державного регулювання вищої школи, адекватних сучасним тенденціям розвитку освітнього ринку. [6. с. 67]

Держава має забезпечити  виконання вищою освітою стратегічної функції – формування інтелектуального капіталу нації, а економічні механізми  у цій сфері мають спиратись  на стабільне і прогресивне законодавство  і мінімально бути об’єктом державного впливу.

Однією з базових функцій  держави є формування ефективного, прогресивного і дієвого законодавства, яке б чітко регламентувало правила  гри на освітньому ринку. Розглянемо його детальніше:

1. Закон України «Про вищу освіту», прийнятий в січні 2002 року після тривалого багаторічного обговорення. Цей Закон вперше системно визначив і описав основні елементи і процеси функціонування вищої освіти, а також встановив принципи взаємодії суб’єктів освітньої діяльності. Проте сьогодні чинний Закон України «Про вищу освіту» «свою місію виконав, його регуляторний ресурс вичерпано і невдовзі він може стати фактором уповільнення на шляху подальших реформ». Тому актуальним є внесення суттєвих змін або розроблення нової редакції цього закону.

2. Національна доктрина розвитку освіти – позасистемний програмний документ, затверджений Указом Президента України від 17 квітня 2002 року №347/2002. За своєю спрямованістю вона є документом ідеологічного характеру, який визначив пріорітети державної політики у галузі освіти на початку XXI ст.

В Доктрині було визнано, що одним із пріорітетних напрямів державної  політики щодо розвитку освіти є «постійне  підвищення якості освіти, оновлення  її змісту та форм організації навчально-виховного  процесу». Наголошено, що «державна  політика в галузі освіти спрямовується  на посилення ролі органів місцевого  самоврядування, активізацію участі батьків, піклувальних рад, меценатів, громадських організацій, фондів, ЗМІ  в оцінці якості освітніх послуг» .Важливо, що в Доктрині прямо вказано на необхідність спрямування матеріальних, фінансових, кадрових та наукових ресурсів суспільства і держави на забезпечення якості освіти, яка «визначається  на основі державних стандартів освіти та оцінки громадськістю освітніх послуг» .

Серед важливих моментів, які  містить цей документ варто згадати  проголошення принципу рівного доступу  до вищої освіти, формування державного замовлення  на конкурсній основі з урахуванням якості освітніх послуг , доцільність запровадження сучасної системи управління якістю освіти шляхом її постійного, прозорого та всеохоплюючого моніторингу під громадським контролем.  Управління у галузі вищої освіти в Україні згідно ст. 17 здійснюється державними органами управління, органами місцевого самоврядування, власниками ВНЗ та органами громадського самоврядування. В Україні ВНЗ державної форми власності підпорядковані 26 міністерствам і відомствам, при цьому 10 з них мають в підпорядкуванні лише по одному закладу. Такої практики немає ніде в світі, крім СНД. Відомча замкнутість ВНЗ заважає їхній подальшій співпраці, застосування єдиних підходів до організації навчального процесу. Тому треба відпрацювати нову парадигму взаємовідносин ВНЗ як з міністерствами і роботодавцями, так і з системою вищої освіти в цілому.

Варто відмітити, що Міністерство освіти і науки (МОН) України –  один з найбільших в Україні розпорядників  бюджетних коштів, його щороку фінансують за більш ніж 20-ма «захищеними» статтями.

Таким чином, спостерігається  ситуація, коли при очевидному зростанні  фінансування міністерства сфера вищої  освіти суттєво недофінансовується. І при цьому ВНЗ звинувачують у заробітчанстві, бізнесі тощо, хоча, на відміну від загальноосвітніх закладів, ВНЗ спроможні значною  мірою «заробити на себе». Для  цього треба законодавчо визначити  і відрегламентувати підприємницьку діяльність ВНЗ.

Таким чином, сьогодні держава  в галузі вищої освіти виконує  роль законодавця, частково фінансиста і перевіряючого, що зовсім недостатньо  для виконання освітою своєї  високої місії — забезпечення суспільства високоосвіченими людьми. Дослідники освітянської проблематики доходять висновку, що в Україні  ще й досі в освітніх реформах вбачають засіб вдосконалення адміністрування, а не підмурівок стратегій суспільної і державної розбудови. Держава продовжує керувати освітою, нерідко застосовуючи методи планово-адміністративного розподілу ресурсів. Керівництво держави, крім адміністративного контролю за навчальними програмами, інших засобів для збереження високого загального рівня освіти не використовує. Тим часом світовий досвід вказує на те, що контролювати треба процедури, а не зміст освіти.    

 

 

 

 

 

 

Висновок

Підсумувавши все вищезазначене, можемо зробити висновок, що розвитку ринку освітніх послуг в Україні  притаманні наступні проблеми:

- скорочення мережі освітніх закладів, що обумовлене демографічною кризою в країні та недостатністю фінансування;

- зростання  обсягів  реалізованих  освітніх  послуг  в абсолютному  значенні не супроводжується  зростанням  їх кількості або  якості, а обумовлене  підвищенням  витрат навчальних  закладів на  комунальні послуги.

-  зниження  частки  осіб,  які  навчаються  за  рахунок бюджетних коштів, та зростання частки придбання освітніх послуг  за рахунок  коштів населення свідчить про зниження рівня фінансування освіти, та зростання явища комерціалізації освіти (держава перекладає тягар створення освіченого суспільства та інтенсивного відтворення людського капіталу на плечі населення);

- за останні роки фінансування освіти зростає в абсолютному значенні, проте, наприклад, залишається незмінна частка на фінансування професійно-технічної освіти, яка особливо  в сучасних умовах потребує державної підтримки. Слід відмітити і позитивні зрушення, зокрема зростання частки фінансування дошкільної освіти, що дозволило зберегти дошкільну систему освіту від тотальної руйнації;