Безробіття та зайнятість

4) кошти служби зайнятості;

5) цільові фінансові відрахування підприємств;

6) інші надходження.

Серед названих джерел надходження  коштів основним джерелом повинні бути обов'язкові відрахування підприємств, організацій та установ.

На відрахування коштів до ДФСЗН впливають:

• демографічне навантаження на зайняте економічно активне населення, що визначає обсяги різних соціальних фондів;

• рівень зайнятості та ефективність праці економічно активного  населення, від яких залежать обсяги валового внутрішнього продукту та фонду  споживання;

• чисельність і склад незайнятого економічно активного населення, що визначає обсяги витрат на реалізацію програм зайнятості безробітних;

• розміри допомоги у  зв'язку з безробіттям.

Досвід країн з розвиненою економікою свідчить, що інвестиції в  Віодські ресурси зростають, оскільки є необхідною умовою модернізація виробничих систем.

Така політика проводиться  на рівні як держави, так і окремих  господарських об'єктів. У Франції, наприклад, з державного бюджету  на зайнятість виділяють 6,8% коштів, а  відрахування підприємств, соціальних установ, різні внески за обсягом майже в 1,5 рази їеревищують надходження з бюджету.

В Україні частка фонду  зайнятості у валовому внутрішньому продукті становить приблизно 0,3%, що в багато разів менше, ніж у  раїнах з розвинутою ринковою економікою.

Звідси можна зробити  висновок, що в нашій країні фінансова  база для розв'язання проблем зайнятості недостатня і не відповідає ситуації на ринку праці, яка різко загострюється  через величезний потенціал безробіття.

За рахунок коштів зайнятості фінансуються заходи активної і пасивної політики. Співвідношення витрат на ці заходи залежить від стану ринку праці та безробіття, рівня законодавчих гарантій, досягнутого рівня розвитку служби зайнятості.

Зарубіжний досвід свідчить про різні підходи окремих країн щодо дзподілу коштів на активні й пасивні заходи політики зайнятості. У цих країнах, як Франція, Німеччина, Англія переважають витрати на підтримування рівня доходів населення, а на активні заходи витрачається значно менше коштів. У Франції, наприклад, частка витрат на активні й пасивні заходи відповідно дорівнює 28,4% і 71,6%; в Англії •— 29,1% і 70,9%, у Німеччині — 44,1% і 55,9%.

Зворотну картину щодо витрат на активні й пасивні заходи політики зайнятості населення спостерігаємо  у Швеції та Італії, де ідповідні витрати становлять 67,6% і 32,4% та 51,6% і 48,4%.

Стратегія зайнятості населення  в Україні має пов'язуватися  з подальшим розвитком і розширенням  активних заходів для запобігання  повальному безробіттю та збільшенням  на них витрат із фонду сприяння зайнятості населення з урахуванням стану ринку праці. Щодо розміру допомоги у зв'язку з безробіттям, то рекомендаціями МОП передбачено, що вона має становити 60% середньої заробітної плати. У скандинавських країнах така допомога досягає -70% середньої заробітної плати за рівня безробіття 0,5—1%. Враховуючи дуже низький рівень середньої заробітної плати в Україні, можна стверджувати, що розмір допомоги у зв'язку з безробіттям не може бути меншим за 50% середньої заробітної плати (що має місце зараз в Україні), оскільки не забезпечуватиме мінімальних фізіологічних потреб людини. Інша річ, що при цьому слід обмежити термін надання допомоги і зробити все можливе для працевлаштування безробітного. Однак ситуація складається таким чином, що вартість соціального захисту населення зростає, а виробництво зменшується, що не дає можливості фінансувати систему соціального захисту за встановленими нормами.

Доцільно запровадити  порядок централізованого управління ДФСЗН з метою забезпечення перерозподілу  коштів між регіонами залежно від їх економічного розвитку та стану ринку праці.

Фонд зайнятості має  формуватися як страховий на принципах  соціального страхування. При цьому  внески до фонду зайнятості мусять робити всі без винятку підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, господарювання і фінансування. Має бути особисте страхування працівників від безробіття.

Реалізація конституційних прав громадян України щодо вільного вибору зайнятості і захисту від  безробіття незалежно від національності, статі, віку, соціального стану, політичних і релігійних переконань потребує створення та діяльності державного органу з питань зайнятості населення.

Служба зайнятості в  Україні відразу формувалася  як централізована державна система  на правовій основі Закону про зайнятість населення і на базі широко розгалуженої державної служби працевлаштування з використанням її матеріально-технічної бази, системи обліку й кадрового складу працівників. Колишня служба працевлаштування перебудовувалася з урахуванням становлення ринку праці. Під час створення служби зайнятості враховувався світовий досвід і міжнародні норми. Державна служба зайнятості була створена у 1990 р. її обов'язки й права були визначені статтею 19 Закону України “Про зайнятість населення”.

Головними функціями служби зайнятості є:

• аналіз ринку праці та інформування про його стан;

• трудове посередництво  і сприяння роботодавцям у забезпеченні підприємств робочою силою, а  громадянам — в одержанні роботи;

• регулювання ринку  праці, яке здійснюється як через  трудове посередництво, так і  через реалізацію програм профорієнтації, а також сприяння зайнятості;

• допомога безробітним, яка включає в себе як попередні  функції, так і матеріальну підтримку  на період безробіття;

• безпосередня участь у  реалізації державної політики зайнятості тощо.

В Україні функціонують такі центри зайнятості: державний, Кримський республіканський, обласні, районні та районні у містах (рис. 2.2).

Таблица рисунок 2

(Структура  служби зайнятості в Україні)

 

Досвід розвинених країн  свідчить про те, що служба зайнятості успішніше діє там, де вона належить державі, підпорядкована органам влади, має штат висококваліфікованих спеціалістів з питань зайнятості. Проте в умовах ринкової економіки неминуче виникають різні приватні (недержавні) установи сприяння зайнятості.

 

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки: безробіття, так само як і інфляцію,  ми  розглядаємо  як явище, що засвідчує порушення рівноваги, тобто  як  результат певних макроекономічних коливань. Щоправда, як буде  показано далі, не всяке безробіття є порушенням  або  відхиленням  від норми. Оскільки воно спостерігається в усіх країнах ринкової економіки і в різні часи, то його можна певною  мірою також вважати своєрідною нормою.

Чому безробіття є макроекономічним явищем? Для тлумачення наводять, як правило, два аргументи.

Перш за все  наявність безробіття є свідченням  недовикористання ресурсів суспільства, а отже, і чинником, що  діє  в бік зменшення ВНП, сукупної пропозиції.

По-друге, безробіття - це, окрім усього, певна кількість  людей із меншою платоспроможністю, що спричиняє зменшення сукупного попиту. Отже, безробіття впливає на макрорівновагу  з двох боків: і з боку попиту, і з боку пропозиції.

Досвід засвідчує: певний відсоток безробіття існує  завжди. Покладаючись на цей безперечний  факт,  можна  висловити припущення, що певний  рівень  безробіття  є  нормою,  певною мірою природним явищем.

Безробіття, що формується різними потоками на ринку  праці, складається з двох частин: природного (нормального) рівня  та рівня, що перевищує природний. Величина  природного  рівня  є змінюваною і формується низкою зовнішніх чинників.

Встановлення  безробіття на рівні, що перевищує  природний,  спричиняє відхилення фактичного ВНП від потенційного (природного) ВНП, що міг би бути створений. Зв'язок між  відхиленням рівня  безробіття від природного та втратою ВНП відображений у законі Оукена. Існує два принципово  відмінних трактування безробіття: неокласичне та кейнсіанське.  Неокласичне,  що  є своєрідною конкретизацією  класичного,  пояснює безробіття жорсткістю зарплати, негнучкістю цін і хибністю економічних  передбачень. Кейнсіанське трактування ґрунтується  на ідеї   недостатності сукупного попиту.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамов  В. М., Данюк В. М, Гриненко А. М., Колот А. М., Чернов В. L Нормування праці. — К., 1995.

2. Абрамов  В. М., Данюк В. М.,., Колот А. М. Мотивація і стимулювання праці в умовах переходу до ринку. — Одеса, 1995.

3. Акимова  Н. В. Производительность труда в промышленности.—К., 1991.

4. Бандур  С. И. Резервы трудоснабжения: территориально-трудовой аспект. — К.: Наукова думка, 1990.

5. Богатыренко  3. С. Выявление и оценка резервов роста производительности труда на промышленных предприятиях (объединениях). — М.: Экономика, 1990.

6. Бондарь  И. К. Производительность труда. — К.: Наукова думка, 1991.

7. Василъченко В. С. Ринок праці та зайнятість. — К., 1996.

8. Волгин  Н. А., Плаксин В. И. Доходы и занятость: мотиваци-онный аспект. — М.: Луч, 1994.

9. Гангслі  Теренс. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. — К.: Основа, 1995.

10. Данюк В. М. Управление трудом в условиях рыночной экономики — К.: Знание, 1991.

П.Долишний М. И. Трудовые ресурсы производственных систем. — К.: Наукова думка, 1990.

12. Жуков Л. И., Горшков В. В. Справочное пособие по труду и заработной плате. М.: Финансы и статистика, 1990.

13. Жуков Л. И., Погосян Г. Р. Экономика труда. — М.: Экономика, 1991.

14. Завиновская Г. Т. Организация заработной платы в промышленности. — К.: Вища школа, 1985.

15. Калина А. В. Организация и оплата труда в условиях рынка. — К.: МАУП, 1995.

16. Казановский А. В., Колот А. М. Соціальне партнерство на ринку праці. — Краматорськ: Нац. Центр продуктивності, 1995.

17. Колот А. М. Оплата праці на підприємстві: організація та удосконалення. — К., 1997. 18. Колот А. М. Мотивація, стимулювання й оцінка персоналу. — К.: КНЕУ, 1998.

19. Лукьянченко Н. Д. Управление трудом в промышленных предприятиях. — Донецк, 1996.

20. Никифорова А. А. Рынок труда: занятость и безработица. — М.: Международные отношения, 1991.

21. Оникиенко В. В., Шаленко М. В. Совершенствование территориальной организации трудовых ресурсов. — К.: Наукова дамка, 1989.

22. Основи ринкової  економіки. За ред. В. М. Петюха. — К.: Урожай, 1995.

23. Петти В., Смит А., Рикардо Д. Антология экономической мысли.— М., 1993.

24. Пирожков С. И. Трудовой потенциал в демографическом измерении. — К.: Наукова думка, 1992.

25. Петюх В. М. Формування робочої сили в ринкових умовах. — К.: Знання, 1993.

26. Петюх В. М. Ринок праці та зайнятість. — К., 1997.

27. Петюх В. Н. Рыночная экономика: настольная книга делового человека. — К.: Урожай, 1995.

28. Погосян Г. Р., Жуков Л. И., Горшков В. В. Практикум по экономике, огранизации, нормированию труда. —М.: Экономика, 1991.

29. Поляков И. А., Ремизов К. С. Справочник экономиста по труду. — М.: Экономика, 1988.

30. Прокопенко И. И. Управление производительностью. — К.: Техніка, 1990.

31. Ревенко А. Ф. Учет и планирование трудовых ресурсов в новых экономических условиях. — К.: Наукова думка, 1990.

32. Слезингер Г. Э. Труд в условиях рыночной экономики. — М., 1996.

33. Стеценко С. Г., Швець В. Г. Статистика населення. — К.: Вища школа, 1993.

34. Эрэнберг Р. Д., Смит Р. С. Современная экономика труда. — М.: Изд-во М.оск. ун-та, 1996.