Автор: Пользователь скрыл имя, 09 Апреля 2013 в 12:43, реферат
Антимонопольна політика держави полягає в корегуванні такої діяльності підприємств, що розглядається як наносить збиток ефективної конкуренції на ринку. Боротися з негативними ефектами монополізації можна:
дроблячи великі підприємства, забороняючи їхнього об'єднання і домагаючись таким шляхом розширення сфери конкурентів;
використовуючи організовані великі монопольні об'єднання для державного регулювання, шляхом вироблення спільних, прийнятних для суспільства рішень (договір про визначення рівня цін тощо).
У певний момент витрати на збільшення державного апарату починають перевищувати доходи, що надходять у бюджет внаслідок нормальної діяльності з регулювання народного господарства. Однак державний апарат продовжує розширюватись, що супроводжується зростанням державного боргу. Межі цього зростання також важко окреслити.
Крім монопольного характеру регулюючої діяльності держави, оцінка її ефективності утруднюється ще однією обставиною. До останнього часу витрати підприємств на управління матеріалізувалися в товарах (послугах) як продукції цих підприємств. Ринок оцінював величину цих витрат безпосередньо при реалізації товарів (послуг). Держава як економічний суб'єкт, на відміну від усіх інших економічних суб'єктів, завжди надавала послуги щодо регулювання економічного і соціального життя. Якість цієї послуги, як і будь-якої іншої, оцінюється не безпосередньо при її наданні, а, як правило, значно пізніше. Тут з'являється можливість відносити недоліки регулювання на рахунок попередніх урядів, не припускаючи сумнівів щодо ефективності сьогоднішньої системи державного регулювання.
В умовах складності зовнішньої оцінки чисельності та ефективності роботи державного апарату межі його зростання зумовлюються природою його саморозвитку. На певному етапі державний апарат надто "розбухає", а система державного управління обюрокрачується.
Це сталося і з системою державного управління в західноєвропейських країнах в 70-х роках XX ст. Обсяг державних законодавчих актів, розпоряджень і постанов, що регулюють економічне життя, почав вимірюватися тисячами томів. Наслідком цього стало уповільнення прийняття економічних рішень, обмеження підприємницької ініціативи, підрив конкуренції. Бюрократизація управління зумовила, як уже зазначалося, надмірні видатки держави з бюджету на утримання державного апарату. Це спричинило значне збільшення податків і державного боргу, тому позиковий капітал у значних розмірах замість виробничої сфери спрямовувався у сферу державних фінансів, а це обмежувало виробничу активність, темпи економічного зростання. У зв'язку з уповільненням розвитку виробництва збільшилося безробіття. Високими були темпи інфляції - до 15 відсотків на рік у Великобританії, США, Італії. Зрештою, стало очевидним, що домінування державного регулювання соціально-економічного розвитку вичерпало себе.
У західноєвропейських країнах відбувся перехід до нової системи управління економікою. В її основу покладено економічну доктрину, яка отримала назву "неоконсерватизм" (неолібералізм). Вона виходила з класичного уявлення про капіталізм як систему, яка самонастроюється, регулятором якої є ринок. Неоконсерватизм проголосив значне згортання державного регулювання, посилення ролі ринку та стимулювання приватного сектору. На відміну від консерватизму початку XX століття, що виходив з принципу невтручання держави в економічне життя, неоконсерватизм допускає певну участь держави в регулюванні економіки, проте суттєво обмежує безпосередню активну виробничу діяльність держави. У нових умовах ринок і держава почали відігравати важливу роль у регулюванні сучасної економіки, доповнюючи одна одну. На співвідношення цих функцій звернув увагу П. Самуельсон, підкреслюючи, що ринковий механізм визначає ціни й виробництво у багатьох сферах, у той час як держава регулює ринок через оподаткування, витрати, регулювання. Обидві сторони - ринок і держава - суттєві. Управляти економікою за відсутності того чи іншого - все одно, що намагатися аплодувати однією рукою.
З переходом до нової системи управління, відомої під назвами "рейганоміка", "тетчеризм" тощо, було знижено податки, зменшено соціальні витрати держави, запроваджено обмеження щодо державної власності та модернізовано її. Проте функції фінансового, кредитного, грошового регулювання в національній економіці залишилися в компетенції держави. Практика підтвердила висновок, що ці макроекономічні функції є специфічною сферою суспільних відносин і вимагають саме державного регулювання.
Конкретною ознакою надмірного поширення регулюючої діяльності держави є зниження показників соціально-економічного розвитку суспільства. Негативні наслідки має й надмірне згортання регулюючої ролі держави в економічній та соціальній сферах. При цьому посилюється стихійне ринкове регулювання економіки, виявляються ознаки економічної кризи. Отже, метою державного регулювання економіки є забезпечення гармонійного, оптимального соціально-економічного розвитку суспільства.
Державне регулювання робить найбільш помітний і значний вплив на формування економічної безпеки підприємства, при цьому використовуючи прямі і непрямі важелі впливу.
Непряме регулювання керування діяльністю підприємств формує систему мотивацій створює стимулюючі умови для їхньої діяльності і виступає в таких формах:
o податкова система;
o цінова і фінансово-кредитна політика;
o державне замовлення.
До прямого державного
регулювання відноситься
Державне регулювання діяльності підприємств здійснюється за такими основними напрямками:
o забезпечення правової основи діяльності підприємств;
o проведення ринку;
o проведення інвестиційної політики;
o формування систем
o формування й розвиток інфраструктури підприємництва;
o регулювання інноваційних процесів;
o фінансова підтримка у формі державних гарантій, забезпечення іноземних кредитів.
Правову основу діяльності підприємств складають закони, що регулюють правові відносини між державою та підприємствами, укази і постанови органів влади з питань господарської діяльності підприємств.
Формування системи
Численні дослідження впливу системи оподатковування на діяльність підприємств показує, що цей вплив в основному носить негативний характер. Це обумовлено великою кількістю видів податків (понад 30), високими ставками оподатковування, не завжди продуманими і логічними схемами стягнення податків.
У даний час система оподатковування не стимулює діяльність підприємств їхнього розвитку і заходу для підвищення ефективності виробництва.
Формування і розвиток інфраструктури підприємств відноситься винятково до компетенції держави і містить у собі:
o фінансові;
o грошові;
o інвестиційні;
o фондові ринки;
- ринки цінних паперів;
o формування системи товарних бірж.
Необхідність регулювання інноваційних процесів викликано в першу чергу їхнім зростаючим значенням для економіки і суспільства в цілому. Наприклад: внесок НТП у приріст валового внутрішнього продукту найбільш розвинутих країн складає за різними оцінками від 75% - до 100%. Здатність до інновацій у даний час стало однією з найважливіших функцій безпеки держави.
Характеристики й особливості інноваційних процесів, їх значення для економічної безпеки визначають наступні функції державного регулювання в цій сфері:
* акумулювання засобів на наукові дослідження Й інновації;
* координація інноваційної діяльності, стимулювання інновацій;
* створення правової бази інноваційних процесів.
Сутність фінансової політики полягає в безоплатному виділенні бюджетних коштів на цілі, визначені державою. До них відносять передусім цілі, що мають загальноекономічний, загальнонаціональний характер. Це може бути створення і розвиток нової сучасної галузі матеріального виробництва, розвиток сфери послуг, господарське освоєння певних регіонів країни тощо. Реалізація таких завдань недоступна не тільки окремим великим корпораціям країни з досить диверсифікованим виробництвом. Нерідко їх вирішення не під силу і консорціумам - угодам великих фірм для спільного здійснення певних проектів на стику різних галузей.
Цілі, що фінансуються державою, мають, як правило, комплексний характер і вимагають вирішення сукупності економічних і соціальних проблем. Для цього звичайно приймаються державні програми, розраховані на кілька років.
У механізмі фінансування важливе місце посідає така форма безплатного виділення коштів, як субсидії. Це допомога, переважно в грошовій формі, яку держава надає за рахунок бюджетних коштів місцевим органам влади, приватним, а почасти і державним підприємствам. Це, наприклад, субсидії, які держава надає для стабілізації цін виробникам сільськогосподарської продукції, щоб компенсувати в тратті їх прибутку в зв'язку з обмеженням виробництва за завданнями держави. Субсидії надаються для підтримки приватних виробників також в інших галузях.
Кредитна політика має за мету регулювання кредиту і грошового обігу. Це завдання звичайно вирішується через центральний банк. Ілюстрацією здійснення кредитної політики може бути центральний банк США - Федеральна резервна система (ФРС). Головна функція ФРС - контроль за банківськими резервами, тобто за тією частиною депозитів, яку банки залишають для поточного обслуговування клієнтів. Завдяки цьому координується пропозиція грошей і кредиту. ФРС складається з 12 регіональних банків та центральних координаційних органів у Вашингтоні. У Раді ФРС - президенти 12 регіональних банків. Рада засідає щомісяця й визначає макроекономічну політику США.
Головні інструменти здійснення кредитної політики ФРС такі:
1. Операції на відкритому ринку - купівля і продаж державних облігацій. Наприклад, Комітет з операцій на відкритому ринку вирішив зменшити резерви банків. Для того, щоб "викачати" гроші з банків, їм продаються державні облігації. Наслідки такого кроку такі:
o продаж державних облігацій;
o зменшення резервів банків;
o скорочення пропозиції грошей і кредитів;
o подорожчання грошей, підвищення відсоткової ставки;
o зменшення інвестицій.
Скорочення обсягу виробництва, зайнятості, доходів, сукупного попиту.
Якщо Комітет вважає за необхідне збільшити резерви банків, то уряд купує на ринку державні облігації, векселі та інші цінні папери. Гроші надходять до банків і поповнюють резерви, що має відповідні наслідки;
2. Регулювання відсоткової
ставки. Федеральні резервні банки
надають позики звичайним
Інвестиційна політика держави тісно переплітається з фінансовою і кредитною політикою і реалізується через її механізми. Однак інвестиційна політика має й власний механізм, пов'язаний з амортизацією.
На відміну від інших витрат і виробництва - матеріальних та заробітної плати, які регулюються ринком, витрати засобів праці регулюються, як правило, державою. Отже, держава впливає на темпи науково-технічного прогресу. Крім того, вона перешкоджає приховуванню частини прибутків від оподаткування віднесенням їх до амортизаційних відрахувань. Для того щоб прискорити розвиток науки і техніки, технічно оновити виробництво, держава підвищує ставки амортизаційних відрахувань і цим прискорює повернення вартості основного капіталу як джерела модернізації виробництва. Про значення цього засобу розвитку виробництва свідчить той факт, що реформа амортизації була одним з головних заходів "рейганоміки". У той період строки амортизації промислових машин і обладнання скоротилися з 12,7 до 5 років, а виробничих будівель - з 37 до 15 років. А в цілому строки амортизації прискорились на 40 відсотків.
Грошова політика провадиться насамперед через регулювання кількості паперових грошей в обігу. До другої світової війни, коли ринок розвивався стихійно шляхом саморегулювання, також стихійно підтримувалась кількість необхідних для обігу золотих грошей. Проте в повоєнний період золото зникло з реального обігу. І на ринку почали панувати паперові гроші. На відміну від золотих грошей, монопольне право випуску паперових грошей належить державі. Отже, її функцією став контроль відповідності кількості грошей реальним потребам обігу. Однак скоро кількість їх перевищила потреби, зумовивши процес інфляції. Яка ж об'єктивна сила примусила державу випускати більше грошей, ніж було потрібно?
Держава, регулюючи міжгалузеві пропорції, надає перевагу прогресивнішим на цей час галузям, які забезпечують швидкий розвиток всього народного господарства. В умовах НТР склався новий механізм міжгалузевого регулювання, який дає змогу забезпечити випереджаючий розвиток пріоритетних галузей без відшкодування для цього коштів з інших, "другорядних" галузей. Цього досягають, випускаючи в обіг додаткову суму грошей, яка спрямовується у провідні галузі. В результаті зростання ціп другорядні галузі вже не мають можливості навіть при збереженні минулорічного фонду нагромадження забезпечити рівень реального нагромадження минулого періоду. Виробництво в цих галузях скорочується, у пріоритетних - розширюється.
Третя група бюджетних видатків - пов'язана з соціальним регулюванням - через її виключну важливість буде розглянута далі окремо. А зараз проаналізуємо третій метод державної діяльності - правове регулювання.
Сутність правового
Література: