Антимонопольне регулювання

Антимонопольне  регулювання

Значне місце в правовому  регулюванні держави посідає антимонопольне регулювання. Відомо, що розвиток концентрації й централізації виробництва має тенденцію до тотальної монополізації виробництва і ринку. Від неї страждають і виробники, і споживачі. Монопольне становище виробника дає йому можливість, обмежувати конкуренцію на ринку. Монополії, як правило, нав'язують партнерам такі умови угод, що ставлять їх в неоднакове становище. Монополії обмежують виробництво для створення дефіциту на ринку і встановлення монопольних цін. Вони створюють перешкоди для виходу на ринок інших підприємців. У самому монополізованому виробництві починають переважати застійні тенденції, намагання забезпечити монопольні прибутки через завищення ринкових цін, від чого страждають покупці.

Антимонопольна політика держави полягає в корегуванні  такої діяльності підприємств, що розглядається як наносить збиток ефективної конкуренції на ринку. Боротися з негативними ефектами монополізації можна:

o дроблячи великі підприємства, забороняючи їхнього об'єднання і домагаючись таким шляхом розширення сфери конкурентів;

o використовуючи організовані  великі монопольні об'єднання  для державного регулювання, шляхом  вироблення спільних, прийнятних  для суспільства рішень (договір про визначення рівня цін тощо).

Значний інтерес становлять основні методи боротьби з монополією в різних країнах. Наприклад, основними напрямками анти монопольної політики США, є:

o регулювання злиття і  поглинання фірм одна одною;

o регулювання інформаційним  забезпеченням ринку;

o виявлення анти конкурентних  дій фірм.

Для практики рішення антимонопольних  задач в економіці країн ЄС і Канади характерно:

o використання принципу  законодавчої заборони монополістичної  практики;

o уведення виключень з  конкурентного законодавства;

o визначення умов доступу  приватного капіталу в регульованій  галузі економіки;

o розробка механізмів  ціноутворення.

В Японії практикується введення додаткових податків на монополії і  дозволені картельні утворення.

У зв'язку з тенденцією до монополізації виробництва виникає  суспільна потреба в економічному регулюванні діяльності монополій. "Загнуздати" монополії й організувати таке регулювання може лише держава. Засоби державного втручання у діяльність монополій - це зменшення прибутків монополій за рахунок високих податків, контроль за цінами (для регулювання прибутків і стримування інфляції), контроль за обсягами виробництва, типами товарів, умовами входження фірм у галузь та виходу з неї. Порад з цими економічними формами регулювання діяльності монополій держава застосовує також соціальне регулювання їхньої діяльності - екологічне, забезпечення безпеки продукції для споживачів (автомобілів, літаків, іграшок, медикаментів, продовольства тощо).

Проте цих заходів державного регулювання недостатньо, і вони доповнюються заходами щодо порушників. Для цього розробляються антитрестовські закони.

У США заборонено такі зливання фірм, які обмежують конкуренцію. Великі компанії зобов'язані заздалегідь  проінформувати державні органи про  злиття з іншими компаніями або про  купівлю їх. Державні органи вивчають матеріали і в результаті можуть заборонити злиття, якщо створюється  монополія, що завдає шкоди конкуренції на місцевому або національному ринку. У випадках, коли фірми припускаються незаконних дій, до них застосовують великі штрафні санкції. Найагресивніші з них ліквідуються, інші розукрупнюються.

Головний результат антимонопольного регулювання у США полягає в тому, що американській державі в гострій боротьбі вдалося "приборкати" свої монополії. Найагресивніші з них було ліквідовано, Інші розукрупнено. Починаючи з 1954 р. нові монополії виникають не в результаті злиття, а переважно за рахунок внутрішнього зростання. У результаті підтримується нормальна конкуренція. Так, частка ефективно конкурентних ринків зросла з 56 % у 1958 р. до 95 % у 1980 р.

У березні 1992 р. в Україні  було прийнято Закон "Про обмеження  монополізму та недопущення недобросовісної  конкуренції в підприємницькій діяльності". Цей закон визначає правові засади обмеження та запобігання монополізму, здійснення державного контролю за дотриманням норм антимонопольного законодавства. Демонополізація економіки України проводиться відповідно до спеціальної програми. Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства доручено здійснювати Антимонопольному комітету, який утворює Верховна Рада України, якій він і підпорядкований. Він мас право визначати монопольне становище підприємців на ринку. Монопольним визнається становище підприємства, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Антимонопольний комітет здійснює державний контроль за реорганізацією (злиттям чи приєднанням) підприємств, створенням асоціації, концернів, міжгалузевих, регіональних та інших об'єднань підприємств. Якщо підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний Комітет може прийняти рішення про примусовий розділ монопольних підприємств. Передбачаються також значні штрафи за порушення антимонопольного законодавства.

Різнобічна діяльність держави щодо регулювання економіки органічно взаємопов'язана з її діяльністю з соціального регулювання.

Регулююча діяльність держави  в соціальній сфері

Якщо антимонопольне регулювання  зустрічає жорсткий опір лише з боку великого капіталу, то соціальне регулювання зачіпає економічні інтереси всіх підприємців. Тривалий час ця обставина значно ускладнювала діяльність з регулювання соціальної сфери, що особливо яскраво видно на прикладі становлення системи соціального захисту населення.

Першим в історії регулювання  на державному рівні не лише економічного, а й соціального розвитку був "Новий курс" Ф. Рузвельта. З метою виходу з "Великої депресії" конгрес США прийняв у червні 1933 р. підготовлений Рузвельтом закон про відбудову (відновлення) національної промисловості. Цей закон установлював мінімальну заробітну плату та максимальний робочий тиждень, проголошував право робітників на колективний договір та організацію профспілок. Свавілля підприємців у питаннях організації та оплати праці поступово змінювалася системою сталих умов відтворення робочої сили. Вона передбачала правове регулювання оплати праці, її умов, а також створення профспілкових організацій для захисту інтересів найманих робітників. Це означало правове і організаційне становлення поряд з економічною галуззю відносин нової, соціальної сфери.

Соціальні відносини передбачають правове забезпечення й реальне задоволення також інших важливих потреб нормального відтворення робочої сили, таких як допомога безробітним, соціальне забезпечення непрацездатних.

У серпні 1935 р. у США почав  діяти закон про соціальне забезпечення, який передбачав систему пенсій та грошової допомоги для непрацездатних. Тоді ж були законодавчо знижені ставки податків на невеликі доходи та збільшені ставки на великі прибутки. Рузвельт підписав також закон, який підтвердив права робітників на створення профспілок. Підприємцям заборонялося відмовлятись від укладання колективних договорів, перешкоджати виникненню робітничих профспілок.

Курс Рузвельта на створення  системи соціального забезпечення населення зустрів опір великого капіталу в різних формах, у тому числі ідеологічний. Проте прогресивні тенденції прокладали собі дорогу, і це адекватно відбивала громадська думка, про що свідчить обрання Ф. Рузвельта президентом США чотири рази поспіль.

Завдяки встановленню досить високого рівня неоподатковуваного мінімуму річного доходу забезпечуються нормальні умови для відтворення робочої сили і задоволення інших потреб членів сім'ї, підтримка дрібних виробників. Отже, знімається соціальне напруження, яке могло б виходити від чисельної низькооплачуваної частини суспільства. Використання прогресивної системи оподаткування послаблює негативний суспільний резонанс від нерівності у відносинах власності на багатство, яке розподіляється у суспільстві значно нерівномірніше, ніж доходи.

Більше значення в соціальному регулюванні витрачання бюджетних коштів має державне регулювання соціальних чинників суспільного розвитку - соціального забезпечення, освіти, медичного обслуговування, житлово-комунальної сфери тощо.

Система соціального забезпечення є важливим джерелом доходів населення, що формується на позаринковій основі. Ця система включає передусім державне пенсійне забезпечення.

Закон України "Про пенсійне забезпечення" введено в дію  з квітня 1992 р. Він гарантує всім непрацездатним право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон гарантує соціальну захищеність пенсіонерів завдяки встановленню пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також завдяки регулярному перегляду їх розмірів у зв'язку зі збільшенням рівня мінімального споживчого бюджету та інфляції.

Держава встановлює прожитковий  мінімум, мінімальну заробітну плату, мінімальний розмір пенсій тощо. Важливою ланкою державної діяльності є регулювання правових засад зайнятості населення. Так, 1 березня 1991 р. прийнято Закон України "Про зайнятість населення". Він визначає правові, економічні та організаційні засади зайнятості населення України. Для реалізації політики зайнятості населення створюється державна служба зайнятості, діяльність якої фінансується з Державного фонду сприяння зайнятості населення. Послуги цієї служби надаються безплатно.

Найтиповіше заперечення  проти соціальної практики держави таке: чим більше соціальних програм, які посилюють рівність у суспільстві, тим глибший конфлікт між рівністю й ефективністю. При застосуванні прогресивного оподаткування послаблюється зацікавленість у вкладаннях (інвестиціях). Якщо доходи малозабезпеченої частини населення будуть досить високими, бідняки не шукатимуть досить завзято роботу.

Водночас вкладання в  людину, зокрема підвищення рівня освіти та професійної майстерності малозабезпечених верств населення, є резервом підвищення продуктивності їхньої праці в майбутньому.

Межі й перспективи  регулюючої діяльності держави

Сучасна економіка - це система, що складається з економіки підприємств (мікроекономіки), національної (макроекономіки) та світової економіки. На сучасній стадії усуспільнення виробництва й обміну в більшості країн визначальною є національна економіка, а інші - похідними від неї. Тому ще довгий час актуальними залишатимуться розглянуті раніше функції з регулювання національної економіки - розробка і реалізація фінансової, кредитної, інвестиційної, грошової, податкової політики, соціальне регулювання суспільства, а держава певний час буде незамінним суб'єктом для здійснення цих функцій.

Однак, коли йдеться про  перспективи регулюючої діяльності держави, треба враховувати таку обставину. Ця діяльність значною мірою  забезпечується коштами державного бюджету. Проте вже тривалий час у розвинених країнах видатки бюджетів перевищують їх доходи" що свідчить про неефективність державного регулювання. До того ж зростаючий дефіцит покривається за рахунок збільшення державного боргу.

Справді, як розв'язати реальну  суперечність? З одного боку, в розвинених країнах держава в основному справляється з функцією економічного і соціального регулювання, а з іншого - водночас зростають дефіцит державного бюджету і державний борг. Розв'язання цієї суперечності спробуємо знайти в єдності цих протилежностей, а саме: розглянемо зростання державного боргу як умову й засіб нормального здійснення державного регулювання.

Як вже зазначалося, держава  за своєю сутністю не є власником засобів виробництва і її регулююча діяльність не є госпрозрахунковою. Перевищення видатків держави над її доходами в демократичному суспільстві означає одне: з дефіцитом живе не держава, а суспільство. За стабільність економічних і соціальних умов, яка досягається завдяки державному регулюванню, суспільство має платити. Воно погоджується (мириться) з тим, що старий державний борг практично не повертається (він може розглядатися як плата за стабільність у попередній період), і сплачує знову за теперішній спокій, що й знаходить прояв у зростанні державного боргу. Звичайно, плата кожного члена суспільства фіксується, зокрема, в накопичених облігаціях державної позики. І насправді держава сплачує старі позики, проте це відбуваєтеся за рахунок випуску все нових позик у більших розмірах, ніж раніше. Купуючи нові облігації, населення таким чином підтримує державу в її діяльності. Воно не може відмовитись від купівлі облігацій нових позик, через те, що держава збанкрутувала б, порушилася б економічна і соціальна стабільність суспільства, в результаті чого власники облігацій нічого за них не отримали б. Отже, держава і населення в цій ситуації щільно пов'язані, причому цей взаємозв'язок і взаємозалежність постійно посилюються, про що свідчить зростання державного боргу.

Якщо в країні тривалий час державний бюджет є бездефіцитним, можна зробити висновок, що в ній  цілі економічного розвитку переважають  над соціальними. Якщо ж дефіцит державного бюджету і відповідно державний борг зростають, то країна знаходиться на більш високому рівні розвитку, і пріоритет мають соціальні цілі. У цьому виявляється єдність економічного і соціального регулювання в діяльності сучасної держави, причому економічний розвиток все більше спрямовується на вирішення соціальних завдань, "запліднюється" соціальним, все більше перетворюється на соціальний.

Люди бачать безперервне  зростання державного боргу, і у  них виникають питання: які критерії його величини і межі? І критерії, і межі досить розмиті, оскільки, якщо величина витрат на управління приватними та акціонерними фірмами корегується конкуренцією на ринку, який визнає лише суспільно необхідні витрати, то у випадку з державою ринковий механізм не може бути застосованим. Адже державу нема з чим порівнювати, вона - монополіст. Тому зовнішні критерії оцінки витрат на її діяльність не працюють тривалий час, і критерії ці залежать від внутрішніх тенденцій розвитку самої держави, її саморозвитку. А справа тут полягає в тому, що державні функції мають тенденцію до безперервного розширення, державне регулювання охоплює все нові сфери і відносини. Державний апарат, що виконує ці функції, також має тенденцію до безперервного розширення, експансії. Відповідно збільшуються витрати суспільства на утримання державних чиновників.