Аналіз економічного розвитку країн регіону

Аналіз економічного розвитку країн регіону

 

 

 

    Країни  Південної і Південно-Східної Азії економічно найменш розвинуті в

світі. Головне заняття населення  -  споживче  землеробство,  а  в  ньому  -

культура поливного  рису.  Батьківщиною  рису  є  Індокитай.  Рис  вирощують переважно на алювіальних низовинах. Специфічною формою  місцевого  ландшафту є терасовані під рисові чеки  гірські  схили.  За  трудомісткістю  робіт  їх порівнюють з єгипетськими пірамідами. Тільки в  Пакистані  і  на  північному заході Індії головна культура - пшениця. Поширені бобові і олійні  культури,

цукрова  тростина,   різноманітні   овочі   і   фрукти,   а   також   «хліб»

екваторіального поясу маніок (касава). Важливе місце в раціоні місцевого

населення належить рибі, яку виловлюють у  навколишніх  морях і внутрішніх

водоймах. «Зелена  революція» розв'язала продовольчу  проблему.  Експорт  рису

і кормового борошна  з касави здійснює тільки Таїланд.

    Важливою  рисою  екваторіального  поясу   є  плантаційне   господарство,

засноване ще колонізаторами. На світовий ринок  надходять  каучук,  продукти

кокосової і олійної  пальм, банани, ананаси, чай, прянощі. Все  це  культури,

що потребують постійного зволоження і високих  температур. Плантації  вигідні

не тільки економічно, а й екологічно. Вони  імітують  умови  екваторіального

лісу, як і залиті водою рисові поля, запобігають ерозії грунтів.  Територія,

де сходяться  кордони М'янми, Таїланду і Лаосу, відома в  світі  як  «золотий

трикутник», - місце  нелегального вирощування опіумного  маку.

    Обробна    промисловість    здебільшого     представлена     ремонтними

підприємствами і ремісничою переробкою  продуктів  сільського  господарства.

На зовнішній  ринок надходять нафта з Індонезії  і Брунею, олово з  Індонезії,

Малайзії, Таїланду, залізні, марганцеві  і  хромові  руди,  слюда  з  Індії.

Деревину  експортують  Малайзія  і  Індонезія.  і  За  рівнем   економічного

розвитку в  Південній і Південно-Східній Азії  найбільш  значними  є  країни:

Індія, Бруней, Сінгапур.

    Бруней (площа - 5,8 тис. км2, населення - 256 тис. чоловік) - маленький

султанат  на  острові  Калімантан.  Це  аналог  малих  нафтодобувних   країн

Перської затоки. Його благополуччя основане на прибутках  від продажу нафти.

Сінгапур - острів, місто, держава (площа - 0,6 тис.  км2,  населення  -  2,7

млн чоловік) - лежить на самому півдні  материкової Азії,  контролює шляхи

через  Малаккську  протоку.  Це  один   з   важливих   центрів   міжнародних

комунікацій, фінансів і торгівлі. В 70-і роки в Сінгапурі  на  базі  дешевої

робочої сили, іноземних  капіталів  і  технології  вперше  серед  країн,  що

розвиваються, почали виникати новітні наукоємні виробництва.  Сінгапур  став

індустріальне розвинутою країною. Виготовлені тут прилади,  засоби  зв'язку,

електроніка вивозяться в США і Західну  Європу.  Останнім  часом  аналогічні

виробництва з'являються  в Малайзії, Таїланді і на Філіппінах.

      Частка Китаю у світовій промисловій продукції  складає  (  на  1997р.)

15.3% і ця цифра  постійно росте. До середини 90-х рр.  КНР стала другим  у

світі, після США і найбільшим серед що розвиваються стра одержувачем  прямих

іноземних інвестицій.

      У Китаї зосереджена величезна  кількість  виробництв.  Китай   експортує

більш 65% промислових товарів.  Експорт  КНР  (на  1996р.)  складає  близько

267.1 млрд. $, а імпорт 241.3млрб. $, що  ясно  свідчить  про  важливу  роль

Китаю в міжнародному виробництві й економічній інтеграції.

          Сприятливі  в  цілому  передумови  розвитку  російсько-китайського

економічного  співробітництва визначаються:

            . Взаємодоповнюваність економік  двох країн (Росія має могутній

              потенціал у важкій промисловості;  Китай – успіхами  в галузях

              виробляючих споживчі товари).

            . Технологічним впливом Росії в Китаї (значна частина виробничої

              бази Китаю створена при сприянні Росії).

            . Політичне зближення Росії і Ктиая.

      Головні резерви  співробітництва  Росії  і  Китаю:  військово-технічні

зв'язки.  Новою   тенденцією   торгово-економічних   відносин   є   розвиток

прикордонної  торгівлі, що зросла  в  1999р.        у 1.5 рази  в  порівнянні

з початком 1990-х  років.

      Для поступального розвитку двосторонніх  економічних зв'язків необхідно

активніше   господарська   взаємодія.   Насамперед   взаємне    інвестування

підприємницького капіталу.

      Незважаючи на високі темпи  економічного росту, підвищення частки КНР у

світовому промисловому виробництві і ВВП, виробництво ВВП на душу  населення

і продуктивності праці залишаються значно нижче  показників  розвитих  країн.

Однак КНР має  у своєму розпорядженні  необхідний  потенціал  для збереження

високих темпів економічного розвитку, далекої інтеграції КНР  у  регіональну

і світову економіку, перетворення країни в державу, порівнянну  по  розмірах

ВНП із Японією.

      Державна власність у Китаї  до реформи, як і традиційні  види  державної

власності в інших  колишніх  соціалістичних  країнах,  була  однотипною.  При

традиційній   (плановій)   системі   економіки   держава   для    управління

використовувала   централізовані   методи   адміністративних   наказів    та

розпоряджень.  Державні  підприємства  не  мали  ніяких  прав  на   трудові,

фінансові та матеріальні ресурси, а також у галузі  виробництва,  постачання

та  реалізації  продукції.  Керували  підприємствами  партійні  організації.

Директор  підприємства  фактично  був  лише  виконавцем  колективних  рішень

парткому.  Робітники  та  службовці  не  мали  ніяких  прав   в   управлінні

підприємством,   відповідно   без   особливого   інтересу    ставилися    до

господарської діяльності. Суть Щойно сказаного полягає  в тому, що  економіка

державної власності  до  реформи  була  економікою  монопольного  типу,  яка

виключала ринок  та конкуренцію.  Такий  механізм  безпосередньо  впливав  на

внутрішню структуру  державної  власності  аж  до  ефективного розподілу та

раціонального використання усіх суспільних фондів. Тому від 1979  p.,  коли

розпочалась економічна реформа, в  Китаї  заходилися  досліджувати  проблеми

реформи державної  власності з метою підвищення ефективності її віддачі.

      Головна мета реформи державних  підприємств полягає в  перетворенні  їх

на товаровиробників, які самі повинні відповідати  за  прибутки  та  збитки.

Реформа підприємств у 1979- 1992 pp. в  основному  йшла  шляхом  "розширення

прав та надання  прибутків".

      У цьому процесі можна виділити  чотири етапи. Головним змістом   першого

(1978-  1982  pp.)  було  розширення  прав  самостійності   підприємств   та

впровадження  різноманітних форм державної відповідальності.  Від  четвертого

кварталу  1978  р.  у  Китаї  почали  в   дослідному   порядку   розширювати

самостійність   підприємств.   Спочатку   експеримент   провели    на    100

підприємствах провінції Сичуань, потім повторили  на  6000  підприємствах  й

поступово  поширили  по  всій  країні.  На  експериментальних  підприємствах

здійснювалася система  відрахування прибутку з тим, щоб  певна  його  частина

залишилась в  розпорядженні  підприємств,  а  також  встановлювались  заходи

заохочення  робітників  та   службовців   залежно   від   стану   справ   на

підприємстві. Водночас розширилися їхні права господарювання. [8]

      Основним змістом другого етапу - 1983- 1986 pp. -  стало впровадження

системи  "лігайшуй"  (перехід  від  відрахування  прибутку  підприємств   до

оподаткування їхнього  прибутку), а також реалізація різних  експериментів  з

удосконалення механізму  господарювання. Конкретним заходом  на  цьому  етапі

стала сплата прибуткового податку великими та  середніми  підприємствами  за

єдиною ставкою - 55%. Прибуток після сплати податку необхідно  було  розумно

розподілити між  державою та підприємством. Частина  прибутку  відраховується

державі,   а   частина,   яка   встановлюється   державою,   залишається   в

розпорядженні підприємств. Невеликі  підприємства,  основні  фонди  яких  не

перевищували 1,5 млн юанів, а щорічний  прибуток  не  перевищував 200  тис.

юанів, повинні  були  сплачувати  понаднормативний  прогресивний  податок  за

восьмирозрядною шкалою. Найнижча ставка була 7%, найвища  -  55%.  На  цьому

етапі реформи  була змінена система єдиного  державного ціноутворення,  почало

застосовуватися поєднання єдиних цін, що встановлювалися  урядом,  плаваючих

та вільних  цін. Реформа у цих галузях  змінила зовнішні умови  функціонування

підприємств,   ринковий   механізм   отримав   початковий   розвиток,   були

підготовлені умови для подальшого проведення реформи підприємств.

      На  деякі  особливості  цього   етапу  реформи  варто   звернути  увагу.

Проводилось чимало дослідів по  утворенню  нових  моделей  підприємств,  які

мали великий  вплив  на  проведення  корінної  реформи.  Серед  них  найбільш

важливими є:

      1) Підрядна система. Підряд цього періоду  передбачав  головним  чином

зобов'язання директора  підприємства перед вищестоящим органом про  виконання

показників по прибутку. Вищестоящий орган матеріально  заохочував  директора,

робітників та службовців підприємства в разі виконання завдання.

      2) Орендна  система.  Оренда  в  основному практикувалася  на  малих,

збиткових  підприємствах.  Від  імені  органів  управління   встановлювалась

тверда орендна  плата. Підприємство віддавалось  в  оренду  тому,  хто  бажав

його орендувати. Протягом орендного  строку  чистий  доход,  який  залишався

після  орендної  плати,  повністю  поступав  у  власність   орендатора   або

розподілявся  ним.  Спочатку  оренда  була  лише  одним  із   заходів,   які

спрямовувалися  проти збитковості. Потім поступово вона перейшла  в одну  із

форм   господарювання   державних   підприємств.    Одноосібний    орендатор

перетворювався  на групового, він  ставав  колективним  членом  підприємства.

Орендна плата  за твердою ставкою змінилась  і  стала  базуватися  на  основі

плаваючої пропорції, перетворившись на одну із форм розподілу  прибутку,  яка

не дуже відрізнялась від розподілу прибутку за інших форм господарювання.

      Спочатку   керівники   орендних   підприємств,    беручи    на    себе

відповідальність  та  отримуючи  певні  вигоди,  використовували  права,  які

надавались  орендним  договором,  для  проведення   реформи   господарського

механізму на підприємствах, що підняло ефективність роботи підприємств.

      3) Акціонерна система. У другій  половині  1985  р.  через  скорочення

обсягів   централізованих   капіталовкладень   на   багатьох   підприємствах

відчувалась нестача  фінансів. За  дозволом  місцевих  органів  влади  велика

кількість підприємств стала випускати акції, які  дали  змогу  підприємствам

отримувати допоміжні  фінанси.  Практика  застосування  акціонерної  системи