Сутність і функції ринку

У розвинутих країнах  людина стає основним елементом національного  багатства, а її відтворення (фізичних можливостей, інтелектуальних, організаторських здібностей, основних рис людини-працівника і людини-власника) — одне з опосередковано пріоритетних завдань розвитку суспільства. Це означає, що економічні відносини з приводу відтворення працівника нового типу виходять на передній план. Відповідно, серед різних типів і видів ринку домінуючим стає ринок послуг.

Ринок інтелектуальної власності — підсистема економічних відносин між різними господарюючими суб'єктами з приводу організації, використання і купівлі-продажу патентів, ліцензій та інших об'єктів інтелектуальної власності. Як і в категорії «економічна власність», в інтелектуальній власності виокремлюють кількісну й якісну складові. Кількісна складова — це різні об'єкти інтелектуальної власності, а якісна — відносини, які виникають і розвиваються між людьми з приводу створення і привласнення названих об'єктів власності. Ринок інтелектуальної власності органічно пов'язаний із НТР, перетворенням науки на основну продуктивну силу.

Важливу роль у  формуванні ринку інтелектуальної  власності в розвинутих країнах  відіграє венчурний (ризиковий) капітал. Він безпосередньо інвестується в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фірми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм може бути самостійною, частина — відділеннями корпорацій, фінансових груп та ін. У другому разі інвестор отримує права на всі новації, які створюють на ризикових підприємствах. Ці новації можуть бути запатентовані та безпатентні (ноу-хау).

У широкому розумінні  ноу-хау — форма інтелектуальної  власності, представлена як сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого досвіду, втілених значною мірою в технічній документації, необхідних для виготовлення певного виробу, відтворення виробничого процесу тощо. Ноу-хау містить не лише технічну, а й комерційну інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у ліцензійних угодах, домовленостях про технічне співробітництво тощо. Ноу-хау вважається власністю підприємства з патентами на винахід, товарними знаками, авторськими правами. Обмін ноу-хау може здійснюватися за згодою між підприємствами через передавання документації, організацію навчання працівників, участь спеціалістів у промисловому виробництві. Переважно ноу-хау здійснюється з передачею патентних прав, продажем виробів, але інколи підписують домовленості, об'єктом яких є тільки ноу-хау.

Передання інформації на зразок ноу-хау передбачається за контрактом у таких формах: технічна документація (креслення, проекти, схеми, техніко-економічне обґрунтування, технологічні карти, методики, розрахунки, формули тощо); усна інформація та показ, під час яких повідомляються технічні відомості, передаються досвід, навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об'єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

Валютний ринок — сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів (чеків, векселів, акредитивів, телеграфних і поштових переказів в іноземній валюті). На валютному ринку здійснюють операції зовнішньої торгівлі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, туризму.

З погляду організаційних відносин валютний ринок функціонує через кореспондентські рахунки  між банками різних країн. Переважно  операції на ньому здійснюють у найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка, Цюріха, Токіо та інших міст. За 1990—2000 pp. щоденний обсяг операцій на світовому валютному ринку зріс з 880 млрд. дол. до 1,9 трлн. дол.

Ринок інформації — сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу інформаційних послуг, збирання, обробки, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачеві.

Важливим елементом  ринку інформації є інформація про  конкурентів. Збирання, обробку і  передачу її в деяких країнах називають  інформаційно-статистичною базою підвищення конкурентоспроможності. Збирання інформації здійснюється насамперед під час візитів фахівців (інженерів, техніків, майстрів, робітників) і стосується тривалості технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів, особливостей організації виробництва, конструктивних і технічних можливостей виробів, рівня структури і витрат. Отримують інформацію з перегляду професійних журналів, через зустрічі з фахівцями, запрошення консультантів тощо. Відтак узагальнюються найважливіші результати, визначаються основні нормативи та показники діяльності фірм, розробляється план розвитку на близьку перспективу.

Предметом купівлі-продажу  на ринку інформації є також теле- та радіопродукція, книги, газети, реклама  тощо.

Ринок інформації також тісно пов'язаний з розгортанням НТР, зокрема другого її етапу (інформаційної революції), оскільки в цей період сформувався новий елемент продуктивних сил — інформація. Від якості та обсягу інформації залежить правильність прийнятого рішення. Інформація є поширеним благом, для отримання якого, однак, потрібні певні витрати. Між виробником і споживачем на ринку інформації є посередники, головне завдання яких — збирання і продаж інформації. Ринки інформації різняться ступенем поінформованості та можливістю реальних дій таких посередників у реалізації товарів і послуг. За цей вид послуг вони беруть комісійну плату. Так, відомий аукціон Сотбі, на якому реалізують твори мистецтва, бере 20% від ціни, а дилери державних цінних паперів — 1,32%. Своєрідною ціною на ринку інформації є плата за рекламу.

Ринок золота — сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу золота.

Здійснюють її консорціуми місцевих банків (банкірські доми) й спеціалізованих фірм, які  займаються очищенням (афінажем) золота і виготовляють злитки, ставлять на них клеймо, зберігають. Продавцями золота є золотодобувні країни, власники приватних і державних запасів золота. Покупці цього товару — промислові компанії, які використовують золото у промислових цілях, ювеліри, інвестори, тезавратори, спекулянти. Найбільшу кількість золота продають для використання у промислових цілях.

У період золотого стандарту золото безпосередньо виконувало роль грошей і тому його практично не продавали й не купували. Потреби в золоті промислових компаній і приватних власників, а також реалізацію золота золотодобувних країн і частини золотих запасів держав і приватних осіб забезпечували монетні двори та їх центральні банки, які розмінювали кредитно-паперові гроші на золото за твердим паритетом відповідно до золотого вмісту грошових одиниць. Це означало монетарний розмін. Тому поняття «купівля-продаж золота», «ціна золота» були ірраціональними, мали умовний характер, тобто були позбавлені економічного змісту. Так, у США згідно із законом 1900 р. золотий вміст долара становив приблизно 0,048 унції, або 15,05 г. Ціна (умовна) цього золота сягала 20,67 дол. за трійську унцію. Процес купівлі-продажу зводився до того, що продавець обмінював унцію зливків золота (31,1 г) на 20 дол. 67 центів у золотих монетах. Якщо цей зливок обмінювався на банкноту, то її вільно можна було обміняти на золото. Банкірські доми і спеціалізовані фірми в той період відігравали другорядну роль.

Після краху  золотого стандарту (скасування вільного обміну кредитно-паперових грошей на золото) була встановлена офіційна ціна на золото — 35 дол. за унцію, а вміст  долара становив 0,888 г золота. У деяких країнах навіть заборонялося володіти золотом, тому приватні тезавратори були позбавлені змоги купувати золото за фіксованою ціною. Після Другої світової війни внаслідок стрімкого зростання цін уряду США стало невигідно продавати золото по 35 дол. за унцію. Тому поступово стали формуватися два ринки золота — державний і вільний, з різними цінами на кожному з них. На державному ринку об'єктом купівлі-продажу був державний коштовний метал. США (країна з найбільшими золотими запасами) зобов'язані були продавати золото державним органам інших країн за твердою доларовою ціною. Проте така торгівля монетарним товаром (з американською державною скарбницею і між іншими країнами) велася здебільшого без його фізичного переміщення. За 1953—1966 pp. Федеральний резервний банк США продав і купив понад 38 тис. т золота, але за межі країни було вивезено менше 5 тис. т.

Вільний ринок  золота в багатьох країнах певною мірою контролювала держава, водночас у більшості з них цей коштовний  метал продавали і купували вільно. У 1973 р. провідні капіталістичні країни домовилися про можливість продажу центральними банками частини своїх запасів на вільному ринку, а в 1978 р. — і купівлі його. Так почав формуватися єдиний ринок золота. Основними джерелами поповнення цього ринку були видобуток золота деякими країнами, централізовані державні запаси та ін. За оцінками експертів, протягом 1600—1900 pp. у світі було видобуто понад 106 т золота, частина якого набула форми товару. Незначну кількість золота золотодобувні країни продають фірмам (без посередників), а переважну частину його купують і продають з участю спеціалізованих фірм. На Лондонському ринку золота такі операції здійснюють п'ять фірм, які очолює фірма (банкірський дім) Ротшильда, що привласнює значні прибутки. На другому ринку золота у Цюріху торгові операції з золотом здійснюють три могутні швейцарські банки. Встановлена на Лондонському ринку ціна (з урахуванням попиту і пропозиції на певний момент) повідомляється в Цюріх (внаслідок чого ціни узгоджуються і вирівнюються). Це означає встановлення світової ціни на золото. На інших ринках (у Мілані, Франкфурті-на-Майні, Токіо та ін.) враховують вартість доставки золота з Лондона і Цюріха, а також плату за страхування та інші витрати, тому ціна на золото там вища. На міжнародних ринках золота товар продають переважно у стандартних зливках по 12,5 кг 995-ї або 999-ї проби. На внутрішніх ринках — у зливках від 5 до 1 кг, а також у листах, пластинах, монетах та інших формах.[1]

За іншою видовою  класифікацією, ринок як складне, полісистемне утворення має надзвичайно багату структуру. Його складовими є ринки: товарів, капіталу, фінансово-кредитний, валютний, трудових ресурсів, інформації, так званий тіньовий, а також ринкова  інфраструктура.[11, стор. 115] 

     1.3. Поняття «ринкова економіка» в умовах сучасності

У працях західних і вітчизняних економістів спостерігається  неоднозначний підхід до використання терміна «ринкова економічна система». Застосування цього поняття пов'язане  з такими обставинами:

1. З одного  боку, ним послуговуються, коли йдеться  про протиставлення командно-адміністративної  системи, або затратної економіки,  що існувала (й існує значною  мірою донині) у пострадянських  країнах, і високоефективної економіки  в розвинутих країнах; з іншого — це поняття вважається ірраціональним і вживається у суто науковому значенні щодо капіталізму минулих століть.

2. Використання  поняття «ринкова економіка»  зумовлене недостатнім знанням  основ діалектичного методу пізнання  та відсутністю відповідного методу мислення, який передбачає, зокрема, що коли змінюються реальні економічні явища і процеси, то й їхнє відображення — економічні поняття і категорії — також повинні зазнати відповідних змін. Якщо при цьому застосовуються фундаментальні поняття «капітал», «власність», «ринок» тощо, то для їх вираження у постійному процесі зміни слід послуговуватися додатковими термінами, що наповнюють ці поняття елементами якісно нового змісту. Так, для пізнання сутності сучасної економічної системи розвинутих країн недостатньо поняття «капітал» або «капіталістична власність». Щоб відобразити еволюцію цієї системи, використовують додаткові поняття — «акціонерний», «монополістичний» (у тому числі й «олігополістичний»), «фінансовий», «державно-монополістичний», «інтернаціональний», «транснаціональний» тощо капітал. Характеризуючи процес еволюції ринку, також слід добирати додаткові категорії: «монополістичний» (у тому числі «олігополістичний»), «державний» ринок та інші. Крім того, поняттям «ринок» нерідко оперують у поєднанні з іншими («план», «макроекономічний контроль», «регулювання», «макроекономічне регулювання» тощо).

3. Поняття «ринкова  економіка» використовують і  тоді, коли одна зі сфер суспільного  відтворення, зокрема обмін, вважається  визначальною і на цій підставі характеризується уся економіка. Однак виробництво товарів високої якості в розвинутих країнах підтверджує визначальну роль сфери безпосереднього виробництва і необхідність урахування зворотного впливу сфери обміну на виробництво, що на практиці означає потребу у вивченні платоспроможного попиту населення, його формування тощо. Саме виробництво, виготовлення принципово нових товарів, активно формує попит населення. Так само діють широке використання маркетингу, політика великих компаній щодо запровадження нової моди тощо. Твердження про пріоритетність сфери обміну означає дотримання мінової концепції, яка здебільшого аналізує поверхові зв'язки, а не намагається проникнути в сутність явищ і процесів.

4. Застосування  цього поняття зумовлене механічним перенесенням стереотипів західної економічної науки у вітчизняну, що (поряд з названими вище причинами) характеризує активне його використання українськими економістами стосовно спрямованості трансформаційних процесів в економічній системі України.

5. Використання поняття «ринкова економіка» зумовлене підміною критеріїв класифікації економічних систем, зокрема необґрунтованим висуненням на перше місце критерію товарно-грошових відносин замість критерію відносин власності на засоби виробництва.