Сучасні центри притягання робочої сили

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Сучасні центри  притягання робочої  сили

    Міжнародна  трудова міграція в сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець ХХ ст.. кількість країн, залучених до міжнародного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за рахунок Центральної та Східної Європи, а також СНД  . Кількість мігрантів, за даними ООН у 2002 р. становила 175 млн. чол., у тому числі понад 30 млн. чол. Стали мігрантами внаслідок розпаду СРСР та Югославії. За прогнозами експертів, у найближче десятиліття кількість мігрантів, що приймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні(близько 2 млн. чол.). Основними країнами виходу мігрантів стануть Китай(300 тис чол.); Мексика (267 тис чол.); Індія (222 тис чол.); Філіппіни (184 тис чол.) та Індонезія (180 тис чол.).

    Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують значення переміщення цього чинника  виробництва у процесі інтернаціоналізації  продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою  міждержавного та внутрішньо корпоративного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.

    Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, звичайно виокремлюють: Північно- та Південно-Американський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці ХХ ст. щорічний приплив становив пересічно 2,3 млн. чол.; з них 1,4 млн. чол. Прямували до Північної Америки, а 800 млн. чол. – до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн. чол. Та 211 тис чол.).

    Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де загальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в 30 млн. чол. Характерно, що в останні 20 років понад1 млн. чол. Щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі напрямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини та ін.) до високо розвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо), з країн Північної Африки, Індії, Пакистану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високо розвинутої країни до іншої.

    У 90-ті роки збільшилась еміграція  до країн Європейського Союзу. Чисельність  іноземців, що мешкають сьогодні в країнах ЄС, досягає 17-21 млн. чол. З них 12-14 млн. чол. (близько 4% населення ЄС) прибули з країн, що не є членами ЄС: 29% мігрантів є громадянами Туреччини і колишньої Югославії; 20,7 – громадянами країн Африки, 7% – Америки, 13,6 – Азії, 7,6 – ЦСЄ. Серед країн ЄС, що приймали іноземців, перші місця посідають: Німеччина (понад 7 млн. чол.); Франція (близько 5 млн. чол.) та Велика Британія(близько 3 млн. чол.).

    Важливим  центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом  концентрації інтернаціональних загонів робочої сили став район Перської затоки, де ще у 1975 р. загальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратах) становила 2 млн. чол., а в 1980 р. – 4 млн. чол., або майже 40% всього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Іраку, Сирії, Йорданії.

    На  Африканському континенті центри притягання – країни Південної та Центральної  Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

    Поряд із Західною Європою за останні два  десятиліття створюються нові центри притягання іноземних робітників, які  відображають трудову міграцію з  одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих до менш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед «нові індустріальні країни» Азіатсько-Тихоокеанського регіону. А в Латинській Америці – Аргентина, Венесуела, Бразилія.

    Що  стосується структури мігруючої  робочої сили, то тут можна встановити такі основні закономірності. Структуру робочої сили, що мігрує до ПРК, і між самими розвинутими країнами, характеризують два моменти:

    Перший: висока частка висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямків науково-технічного прогресу. ПРК стимулюють таке переміщення робочої сили.

    Так, на початку 90-х років питома вага іноземців серед інженерів у  США становила понад 10%, лікарів  – понад 20%. «Відплив мізків» до США відбувається як з країн, що розвиваються, так і з країн з перехідною економікою. Всередині ЄС висококваліфіковані кадри концентруються в найбільш розвинутих країнах.

    Другий: значна частка робочої сили для галузей з фізично важкими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% всіх зайнятих у будівництві,1/3 – в автомобілебудуванні. В Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії – 40% будівельних робітників.

    Міграція  робочої сили між країнами, що розвиваються, – це головним чином міграція між НІК та країнами – членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, –  з іншого.

    Основний  склад мігрантів з цих країн  – малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розвинутих країн до країн, що розвиваються.

    Для міграції в межах колишньої світової системи соціалізму характерне переміщення  робочої сили з країн з менш сприятливими соціально-економічними умовами до країн з більш стабільною економікою та соціальною обстановкою.

    Міжнародна  міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість  країн світу.Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених  за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах соєї країни з урахуванням їх віку, здоровя, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства має за кордоном й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4. Наслідки переміщення трудових ресурсів

    Наслідки  міжнародної міграції робочої сили досить різноманітні. Вони проявляються як у країнах, що експортують робочу силу, так і в країнах, що імпортують її, приносячи певні вигоди та втрати обом сторонам, хоча, як видно з аналізу, вигод більше в країнах-імпортерах робочої сили, а в країнах експортерах у цілому витрати перевищують вигоду. Світ у цілому виграє, оскільки свобода міграції дає людям змогу переміщуватись до країн, де вони можуть внести більший чистий дохід у світове виробництво.

    Країни, що приймають робочу силу, отримують такі переваги:

    а) в країні, що ввозить робочу силу, особливо кваліфіковану, прискорюються  темпи росту економіки: додатковий попит на товари та послуги іммігрантів  стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість у країні їх перебування;

    б) підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів внаслідок  зменшення витрат виробництва, пов’язаного  з більш низькою ціною іноземної  робочої сили і можливістю стримувати зростання заробітної плати місцевим робітникам через підвищену конкуренцію на ринку праці;

    в) приймаюча країна виграє за рахунок  податків, розмір яких залежить від  кваліфікаційної та вікової структури  іммігрантів. Висококваліфіковані  фахівці, що вже володіють мовою приймаючої країни, відразу стають великими платниками податків;

    г) значний доход приносить трансферт  знань з країни еміграції. При  імпорті кваліфікованих працівників  і наукових кадрів приймаюча країна економить на витратах на освіту та професійну підготовку. Так, у США 230 членів Національної академії наук, 33% лауреатів Нобелівської премії – іммігранти;

    д) іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу чергу;

    е) іммігранти поліпшують демографічну картину  розвинутих країн, які потерпають від  старіння населення. У Німеччині, Франції, Швеції 10% усіх новонароджених з’являються у сім’ях переселенців, у Швейцарії – 24%, у Люксембургу – 38%.

    До  не гатив них наслідків, породжених імміграцією, відносяться: соціальні  чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних  проблем, злочинність тощо.

    Зміни густоти населення і соціальні чвари використовуються урядами приймаючих країн як аргументи на користь політики обмеження або поступовості імміграції, відбору іммігрантів, що допускаються в країну.

    Сучасна міграція до країн ЄС породжує низку  специфічних проблем. До основних з  них слід віднести:

• після 2000 р. помітно збільшується частка іноземців, які працюють у сфері послуг, а не у виробничій сфері(в сталеварній,  металообробній, промисловості, автомобілебудуванні);
• поширення ЄС (травень 2004 р.) породжує проблему масової міграції населення з країн, що приєдналися до «багатих» країн Союзу;
• значне збільшення нелегальних мігрантів. Кількість «нелегалів», що знаходяться в країнах ЄС, зросла в 1993-2003 рр. з 2 до 3 млн. чол.; в основному це вихідці з країн Північної Африки та Азії.

    Країни-експортери робочої сили отримують певні вигоди:

    а) зниження рівня безробіття і, як наслідок, – соціального напруження в країні;

    б) безплатне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним  навичкам, ознайомлення з передовою  технологією, організацією праці тощо;

    в) отримання доходів у ВКВ внаслідок грошових переказів емігрантів.

    Ці  перекази включаються до статті «Приватні  перекази» платіжного балансу і  становлять для багатьох держав значну частину валютних надходжень. З поверненням  на батьківщину мігранти привозять із собою цінності та заощадження на суму, що приблизно дорівнює сумі їхніх переказів. А відтак додачу до національного доходу країни-експортера робочої сили можна розглядати як подвоєну суму переказів.

    Розрахунки  зарубіжних фахівців показують, що роль приватних переказів особливо велика для країн з середнім рівнем розвитку. У цих країнах доходи від експорту робочої сили в окремі роки перевищують надходження з решти видів зовнішньоекономічної діяльності. За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів становить 20%, послуг – 50%, а від експорту робочої сили значно вище.

    Можливими шляхами зняття негативних наслідків  еміграції робочої сили можуть бути такі заходи держави:

• заборона еміграції;
• введення податку на «відплив кращих голів», компенсувати державні капіталовкладення емігрантів;
• створення державою високоприбуткових галузей, що здійснюють експорт робочої сили. Така практика існує.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

5. Регулювання міжнародних  міграційних процесів. Міжнародна Організація Праці

    1. Міжнародні міграційні процеси  регулюються країнами, які беруть  участь в обміні трудовими  ресурсами. Контролю та регулюванню  підлягають соціальний, віковий  та професійний склад мігрантів,  рівень в’їзду та виїзду іноземних  трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили: визначення обсягу та структури міграційних потоків дедалі більше виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи.

    Вербування  іноземної робочої сили здійснюється нині, як правило, за допомогою створених  за кордоном державних вербувальних комісій, до функцій яких входить ретельний відбір кандидатів для роботи на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров’я, кваліфікації.

    Важливим  елементом державної імміграційної  політики є встановлення юридичного статусу трудящих-мігрантів, який визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові  та інші права, закріплені як в міжнародних  угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус не надає іноземним працівникам політичних прав, обмежує здебільшого їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування іммігрантів у приймаючій країні.