Проблеми розвитку аграрного сектора України у сучасному світі

План

Вступ.……………………………………………………………………………3

1. Аграрний  сектор як запорука процвітання економіки України………...4
2. Нинішній стан аграрного сектора України.  Проблеми на шляху ефективного  розвитку аграрного сектора.………………………………...6
3. Реформування аграрного сектора. …………………………………………8

Висновок. ……………………………………………………………………….11

Список використаної літератури. ……………………………………………..12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Сільське господарство належить до базових, життєзабезпечуючих галузей, стан та ефективний розвиток яких безпосередньо впливає на функціонування всієї національної економіки. В аграрному секторі нині працює майже чверть усіх зайнятих, і в ньому разом з харчовою промисловістю створюється понад 60% загальнодержавного фонду споживання та більш як 40% додатного сальдо зовнішньоторговельного обороту країни. 

Проте, незважаючи на проведені в останнє десятиріччя заходи з реформування на ринкових засадах аграрних і земельних відносин, вітчизняне сільське господарство все ще перебуває в кризовому стані. Його нинішня матеріально-технічна база є надмірно спрацьованою й продовжує високими темпами деградувати, як і соціальна інфраструктура села. Техніко-технологічна оснащеність і фондозабезпеченість галузі мають стабільну тенденцію до зниження. І без того небагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів, стрімко зросли ціни на продовольство — такі явища викликають у населення України велику стурбованість і загострюють соціальну напруженість.

Проблемі реформування аграрного сектору України приділяють значну увагу політики, науковці, бізнесмени. Теоретичні питання реформування  аграрного сектору розкриваються зокрема в журналах «Економіка АПК» і «Економіка України», в підручниках і монографіях. Особливу увагу цим  проблемам приділяють такі науковці, як Гайдуцький П.І., Ганчанов В.М.,

Месель-Веселяк В.Я, Шкільов О.В. і багато інших. Правові основи аграрної  реформи закріплено законодавством.

Основною метою аграрних перетворень є створення умов для розвитку ефективного, високопродуктивного  і конкурентного агропромислового сектора, що в цілому сприятиме економічному зростанню та зростанню добробуту населення.

Отже, аграрний сектор національної економіки, завдяки якому в державі формуються величезні грошові потоки, з одного боку, залишається, як і раніше, "обділеним" інвестиціями, торгівлею та фінансовими ресурсами, а з другого - по суті, працює на інші галузі і сфери національної економіки, виснажуючи власний природно-екологічний, ресурсно-виробничий і людський потенціали.

Метою даної роботи є розгляд  актуальних проблем аграрного сектора  України, пошук шляхів їх вирішення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Аграрний  сектор - запорука процвітання економіки України

Сільське господарство є  однією з основних галузей народного  господарства, оскільки виробництво  продуктів харчування – перша  умова життя безпосередніх виробників. Водночас воно є сировинною базою  легкої та харчової промисловості. Попит  на с/г товарну продукцію постійно зростає, оскільки збільшується чисельність  населення, особливо міського. У провідних  капіталістичних країнах до 95% всієї  с/г продукції реалізується на ринку, набуваючи товарної форми.

Аграрний сектор – одна з найважливіших сфер матеріального  виробництва, в якій створюються  матеріальні блага рослинного і  тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а  промисловості – сировиною.

Аграрний сектор посідає  досить важливе місце в економіці  суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни і добробут людей. Розвиток же самого аграрного сектору залежить від тієї частки економічних відносин, які складаються в ньому.

Сільськогосподарські підприємства забезпечують первинні потреби людей, а саме: потреби в продуктах  харчування, без яких неможливе існування  людини.

Якщо виходити із результату діяльності, то в аграрному підприємництві таким продуктом є сільськогосподарський  продукт у натуральному вимірі, специфіка якого полягає у його не стандартизованості (не має замінників). Наприклад, із пластмаси не можна виробити продукти харчування, а головне — людина не може без такого продукту обійтися, він унікальний і маніпуляції з ним безмежні. Крім того, частина сільськогосподарської продукції використовується безпосередньо у господарстві та не набуває товарної форми (насіння, молодняк тварин, корми тощо).[1]

Попит на продукти харчування нееластичний. Навіть якщо зростуть ціни на хліб, в будь-якому випадку люди будуть його купувати.

Економічні відносини  в аграрному секторі досить специфічні, бо виникають вони з приводу привласнення й використання землі як основного  фактору виробництва. Це, в свою чергу, відрізняє аграрний сектор від інших  галузей народного господарства.

Вітчизняні дослідники виділяють  наступні особливості аграрного  сектора:

• по-перше, на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування в сільському господарстві земля – головний об’єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва. Специфіка землі полягає в тому, що вона є обмеженою в просторі та в значній мірі не відтворюваною. Площа придатної для використання землі поступово скорочується, землю поглинають міста, кар’єри і водосховища, вона забруднюється, засмічується, засолюється тощо. Водночас за раціонального використання вона не втрачає своїх корисних властивостей, може поліпшуватись. Земля займає постійне місце розташування, її неможливо  транспортувати, не можна “наблизити” до ринку. Земля не однорідна за якістю (родючістю).
• по-друге, для сільського господарства характерним є збіг часу виробництва і робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва;
• по-третє, в сільському господарстві тісно переплітаються економічні і природні процеси відтворення. Тому кінцевий результат є сума зусиль людини і природи;
• по-четверте, існує значний розрив між робочим періодом та кінцевим результатом;
• по-п’яте, сезонний характер використання техніки та робочої сили;
• по-шосте, специфічними основними виробничими фондами є продуктивна худоба, деревинні та плодово-ягідні культури. Своєрідними оборотними фондами є  насіння, молодняк на відгодівлі, корми тощо. Виробничим фондам властива повільніша оборотність. (внаслідок нетривалого використання

За цілями і характером усі перетворення, що здійснювались в аграрному секторі економіки України, більшість науковців поділяють на два етапи, зокрема: етап реформування і пореформений етап. Кожен із них характеризується своїми особливостями структурної реформи, внутрішньою аграрною і торговельною політикою.

Досі немає встановленого  періоду проведення аграрної реформи  як процесу трансформації аграрного сектора економіки, оскільки вона не завершується власне на пореформеному етапі аграрних перетворень.

Для оцінки аграрної реформи, насамперед, звернемось до теоретичних визначень її сутності та значення для розвитку сільського господарства.

В.В. Юрчишин і О.М. Онищенко дотримуються думки, що аграрна реформа — це здійснення соціально-економічних перетворень у продовольчому секторі економіки і, в першу чергу, — в сільському господарстві, які можна розглядати загалом як найбільш суттєву складову сучасної аграрної політики.

Найбільш обґрунтоване, на нашу думку, є визначення І.Ф. Баланюка, який аграрну реформу розглядає як чітко сформульовану, скоординовану за етапами і механізмами здійснення і підпорядковану стратегічній меті — єдності соціальних, економічних, організаційних і правових заходів, покликаних в кінцевому підсумку вивести продовольчий сектор на рівень найбільш розвинутих в аграрному відношенні країн при обов'язковому забезпеченні стійкого і надійного підвищення рівня життя населення України.

Підсумовуючи вищенаведене, доцільною є позиція П.Т. Саблука, який вважає, що аграрна реформа не може здійснюватися відірвано від реформування економіки країни в цілому. Тобто вона перебуває під постійним впливом інших складових і сама певною мірою на них впливає.

Аграрна реформа — це складний процес, основними складовими якого є земельна і господарська реформи. Тому потреба у відповідності  сучасних земельних відносин сучасному рівню розвитку продуктивних сил обґрунтовується як одна із головних умов для нормального функціонування аграрного сектора економіки.[2]

Таким чином, держава сьогодні особливу увагу має приділити цьому важливому сектору економіки .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Нинішній стан аграрного сектора України.  Проблеми на шляху ефективного  розвитку аграрного сектора

Набуття Україною політичної незалежності прискорило переведення аграрного сектора на традиційні у світі засади господарювання. Реформовано земельні та майнові відносини власності, змінилась організаційна структура сільського господарства. Селянам та іншим громадянам передано у власність і користування 36,2 млн. га сільськогосподарських угідь, у тому числі 12,8 млн. га - господарствам населення, з них 11 млн. га - особистим селянським господарствам. Серед сільськогосподарських підприємств сьогодні домінують недержавні підприємства (понад 97% їх загальної кількості).

Проте з багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин згадані перетворення не зумовили підвищення ефективності аграрного виробництва, використання його земельно-ресурсного потенціалу і гарантування продовольчої безпеки країни. Навпаки, продовольча проблема в державі загострилася, а раціон харчування пересічного українця значною мірою погіршився. В Україні відчувається деякий дефіцит загальної енергетичної цінності харчування. Проте головна проблема - це неповноцінна якісна структура харчового раціону. Це стало наслідком зменшення як обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, так і реальних доходів населення. Якщо в розвинутих країнах на продовольчі цілі населення витрачає 15-20% сімейного бюджету, то в Україні - понад 60%. Це характерна ознака бідної країни: харчування є недостатнім, але на нього витрачається більша частина доходів. У 2004 р. валова продукція сільського господарства в порівнянних цінах у розрахунку на 1 жителя становила 69% від її обсягу в 1990 р., а середньомісячна реальна заробітна плата в цілому по народному господарству - 62%. Середньодушове споживання основних продуктів харчування, особливо тваринного походження, знизилося до загрозливого для здоров'я людей рівня. Якщо в 1990 р. рівень забезпечення раціональних норм харчування становив по м'ясу та м'ясопродуктах - 82%, молоку і молокопродуктах - 98%, плодах, винограду та ягодах - 52%, то в 2004 р. - лише, відповідно, 46, 59 і 34%. [8]

Аграрний сектор втрачає свій потенціал під вагою багатьох невирішених проблем. Одна з найважливіших - проблема його конкурентоспроможності. Нині внутрішній сільськогосподарський ринок на 90-95% забезпечується вітчизняним виробництвом завдяки захисту діючою системою імпортних та експортних обмежень. Конкурентоспроможність окремих видів сільськогосподарської продукції вітчизняного виробництва реалізується, як правило, за рахунок демпінгових цін. Такі ж чинники, як характер макроекономічного середовища, ефективність державних інституцій, стан матеріально-технічного забезпечення, технологічний рівень виробництва, відповідність вітчизняної продукції санітарним, фітосанітарним, технічним нормам, оцінюються міжнародними експертними організаціями на досить низькому рівні.

У сільській місцевості України нагромадилось багато соціально-економічних проблем. Найгостріші серед них - безробіття та бідність, що зумовлюють трудову міграцію сільського населення; занепад соціальної сфери; поглиблення демографічної кризи; обезлюднення та відмирання сіл. Продовжує знижуватися зайнятість сільського населення, внаслідок чого чимало працездатних і кваліфікованих жителів села працюють лише на присадибних ділянках або ж, вилучивши належні їм земельні частки, ведуть власне дрібне  виробництво чи виїжджають на заробітки за кордон.  Приблизно 3 млн. осіб, або більше третини сільських жителів працездатного віку є незайнятими, тобто не працюють як наймані особи. Станом на 1 березня 2005 року кількість зареєстрованих безробітних склала 504,6 тис. осіб, з яких більше половини є власниками земельних і майнових паїв. Рівень безробіття становив 8%, проте більшість працездатного населення, що працює в особистих господарствах, не вважає себе працевлаштованою. В сільській поселенській мережі в останні роки майже припинилось будівництво шляхів із твердим покриттям, стоять недобудовані і руйнуються більше тисячі шкіл, 600 дошкільних закладів, 400 сільських клубів, близько 20 тисяч кілометрів газових мереж і водогонів. В той же час забезпечено дільничними лікарнями лише 3% сільських населених пунктів, 10% - амбулаторіями. Середніми закладами освіти село забезпечено лише на 51%, дошкільними закладами - на 29%, клубами і будинками культури - на 61%. Бідність селян практично не зменшується, заробітна плата в сільському господарстві є найнижчою серед інших галузей економіки. Не припиняється занепад соціальної інфраструктури, розширюється коло сіл, жителі яких не мають можливості одержувати найнеобхідніші послуги за місцем проживання. Загрозливих темпів набирає деградація демографічно-відтворювального, а відтак - і трудового потенціалу села.[4]

Сільське господарство нині, як ніколи, відчуває гострий дефіцит фінансових ресурсів. Більше половини сільськогосподарських підприємств є збитковими, а особисті селянські господарства не спроможні нагромадити відповідні кошти, необхідні для організації виробництва на сучасній техніко-технологічній основі. Переробна сфера АПК, як і тракторне, сільськогосподарське та продовольче машинобудування, за рівнем розвитку технологічних процесів належить до четвертого (з шести) технологічного укладу і, за незначним винятком, відстає від харчової промисловості європейських країн на ціле покоління техніки та технологій. Частка інноваційних видів продукції в загальному обсягу продовольчих товарів у 2003 р. становила всього 4,4%. Подолати технологічну відсталість аграрної та переробної сфер АПК можна лише за умови переведення їх на інноваційно-інвестиційну модель розвитку.

За таких обставин залишається низькою загальна ефективність використання земельних ресурсів. Урожайність основних сільськогосподарських культур є у декілька разів нижчою, ніж у країнах з розвинутою економікою, а виробництво валової продукції у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь - у 7,4 рази меншим від середнього в країнах - членах ЄС. До інтенсивного обробітку залучаються значні площі малопродуктивних земель, не належним чином використовуються меліоровані угіддя, недостатня увага приділяється охороні землі від деструктивних впливів природного і антропотехногенного характеру. Фундаментальне завдання, яке ставилося перед земельною реформою, - радикально змінити ставлення до землі як до національного багатства - практично не вирішено. [8]

Критичною виглядає ситуація й щодо екологобезпечності сільського господарства, що позначається на ефективності галузі та екологічній ситуації в державі. Подальше загострення екологічної ситуації є вкрай небажаним з огляду на прагнення України інтегруватися в ЄС. Більше того, саме з виробництвом переважно екологічно чистого продовольства наша держава може пов'язувати перспективи свого виходу на європейський і світовий ринки. Тому в найближчій доступній для огляду перспективі мають бути здійснені системні заходи щодо якнайкращої адаптації сільськогосподарського виробництва одночасно до навколишнього природного та ринкового середовищ.

Одним з важливих напрямів створення оптимальних умов для  сільськогосподарського виробництва  є гідротехнічна меліорація земель, зрошення посушливих і осушення перезволожених земель, регулювання їх водно-повітряного  режиму. Гідротехнічна меліорація - це найбільш капітало-, фондо-, енерго-, матеріало- і трудомісткий напрям інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. І це необхідно враховувати при реформуванні агропромислового комплексу.