Особливості розвитку державної власності в Україні

держави.

Згідно із вищезазначеним Законом, зміст управління об'єктами державної власності полягає у здійсненні Кабінетом Міністрів України (уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами) повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов'язаних із володінням, користуванням і розпоряджанням ними з метою задоволення державних та суспільних потреб.

До решти  суб’єктів входять: Фонд державного майна України; міністерства та органи виконавчої влади; державні господарські структури; юридичні та фізичні особи, уповноважені на виконання функцій управління корпоративними правами; Національна академія наук України та галузеві академії. Компетенція кожного державного органу чітко виписана в адміністративно-правових нормах вказаного Закону. Практично об’єкти державної власності розподілені між всіма суб’єктами управління.

Державні органи виконують повноваження власника та регулюють «правила гри» суб’єктів господарювання, враховуючи їх суспільні інтереси. Ці функції можливо поєднати в єдиній системі управління, що підтверджує світовий досвід. В Україні система управління власністю є суттєвим механізмом реалізації захисту інтересів суспільства. На сьогодні надходження коштів до бюджету є одним з основних показників ефективності виконання державними органами функцій управління об’єктами державної власності.

Для виконання  прийнятих рішень необхідна управлінська вертикаль. В Україні функції та повноваження суб’єктів управління накладаються одне на одного, що значно ускладнює виконання визначених повноважень.

Забезпечення  управлінського впливу та оцінювання прийнятих рішень неможливі без розвинутої нормативної та інформаційної баз. В Україні досить тривалий час облік об’єктів державної власності не здійснювався. Чіткі статистичні дані про кількість підприємств державного сектора та їх структуру

в державних  органів управління були відсутні. Тільки у 2005 р. створюються перші реєстри державного майна, утримувачем яких є Фонд державного майна України, – Єдиний реєстр об’єктів державної власності та Єдиний реєстр корпоративних прав держави.

Доходи, які  одержує держава, визначають певний рівень ефективності управління об’єктами державної власності. Значні надходження від управління об’єктами державної власності складаються з відрахувань частки чистого прибутку (дивідендів) і плати за використання державного майна, переданого в оренду.

Досить ефективним способом поповнення дохідної частини Державного бюджету України залишається передача державного майна в оренду. Впродовж останніх трьох років надходження до Держбюджету у формі дивідендів поступалися за обсягом орендним платежам.

У 2012 р. обсяг орендних платежів зріс у 2,4 рази порівняно з 2009 р. (Рис 2.2.).

Деякі акти адміністративного законодавства з огляду на час свого прийняття та розвиток якісно відмінних відносин з приводу управління державною власністю в умовах ринку потребують перегляду, оновлення. Так, правовий статус Фонду державного майна України – державного органу, який здійснює державну політику в сфері

Рис. 2.2. Динаміка надходження коштів, одержаних від  передачі в оренду державного майна  за 2009-2012 рр., млн. грн. [9]

приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю, – визначений ще Тимчасовим положенням про Фонд державного майна України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 07.07.1992 р.

Необхідно переглянути чинні нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, Фонду державного майна України та інших органів виконавчої влади з питань приватизації з метою прискорення завершення масової приватизації державного майна (Закони України «Про Державну програму приватизації», «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва»).

3. Підвищення ефективності державної власності в Україні.

1. Напрями та механізм реформування державної власності в Україні

Всупереч сформованим  в Україні традиціям і особливостям господарського життя, які припускають  використання європейської моделі державного сектора, процеси трансформації  державного сектора економіки України наближають його параметри до північноамериканської моделі. Дана тенденція обумовлена, у першу чергу, характеристикою бюджетних параметрів (а саме низькою часткою державних витрат у ВВП), що у коротко- і середньостроковій перспективі змінити не представляється можливим.

Виходячи з  цього визнається необхідним зниження масштабів державного сектора через  скорочення державної участі в економіці  в сферах, традиційно не властивих  державному сектору. В Україні доцільне скорочення державного сектора економіки в таких властивих недержавному сектору сферах діяльності, як оптова і роздрібна торгівля і будівництво. Через те що ця діяльність об'єктів державного сектора є збитковою (у 2010 р. сукупний обсяг збитків склав 1575,4 млн. грн.), переміщення коштів з цих галузей дозволить реалізувати "ефект масштабу" в інших, більш властивих державному сектору, сферах. Це також буде сприяти реалізації такої "традиційної" переваги державного сектора, як лідерство у НДДКР.

З метою підвищення ефективності управління державним сектором економіки запропонована класифікація об'єктів державного сектора за функціональною ознакою і виділено об'єкти двох типів:

1) об'єкти, що  безпосередньо задовольняють суспільні  потреби, такі як оборона, забезпечення  мінімально необхідних соціальних гарантій, виробництво у сфері природних монополій;

2) об'єкти, що  опосередковано задовольняють суспільні  потреби, тобто ті об'єкти, в  особі яких держава виступає  як "підприємець" і діє з  метою наповнення дохідної частини  бюджету.

Визнається, що проведення аналізу масштабних показників державного сектора економіки є необхідною умовою його подальшого розвитку і вимагає формування єдиної системи збору, обліку та обробки інформації, що стосується діяльності об'єктів державного сектора економіки, а також об'єктів державної власності.

Пропонується  ряд заходів, спрямованих на підвищення якості такої системи в Україні:

по-перше, для  відображення державного сектора в  рамках реєстру доцільно виділити пакети державних корпоративних прав, що відносяться до підприємств, в яких державі належить більш 50%,  і відобразити об'єкти права комунальної форми власності (що відповідає визначенню державного сектора);

по-друге, річні  фінансові плани, що надаються суб'єктами державного сектора, не забезпечують стратегію  розвитку суб'єктів господарювання (яка на даний момент фактично відсутня). Це не може гарантувати стабільне становище суб'єктів господарювання на ринку, залучення інвестицій і вирішення соціальних проблем. У зв'язку з цим необхідно формування системи надання середньо- і довгострокових фінансових планів;

по-третє, аналіз фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання проводиться  лише на основі узагальненої органами виконавчої влади інформації, тоді як потрібен моніторинг планових і  фактичних показників діяльності в розрізі кожного суб'єкта;

по-четверте, такий  реєстр не виділяє інформацію про  концентрацію державним сектором робочої  сили, питому вагу інвестицій і основних фондів, державного сектора, питому вагу продукції та послуг державного сектора у ВВП і в окремих галузях та іншу базову інформацію, необхідну для аналізу стану і розвитку державного сектора. Таку інформацію доцільно згрупувати і виділити окремим додатком до реєстру;

по-п'яте, у рамках реєстру вважається за необхідне  проведення упорядкування даних про структуру власності державних підприємств[4, c. 21-22].

Відповідно  до  положення про реєстр, у  тому випадку, якщо власником акцій  одного підприємства є інше підприємство, проводиться відображення інформації про статус підприємства – власника акцій. Якщо пакет корпоративних прав держави на підприємстві – держателі акцій перевищує 50%, усі пакети корпоративних прав, що належать такому підприємству, необхідно дорівняти до пакетів, що знаходяться в державній власності. У іншому випадку неможливо коректно до державного чи приватного сектора віднести акціонерний капітал підприємства – емітента, тобто потребує розробки механізм узгодження при прийнятті управлінських рішень представниками підприємств-власників акцій і державних представників на підприємствах-емітентах.

У цілому формування реєстру об'єктів державної власності  як єдиної інформаційної бази управління державним сектором економіки доцільно покласти на єдиний орган, що генерує  і реалізує також концепцію формування структури державного сектора економіки[1, c. 9].

1. Шляхи підвищення ефективності державної форми власності

Дослідження сучасного  стану державної власності дозволяє виявити обставини, які гальмують  її розвиток. Ними є: згасання дії об’єктивних  тенденцій прогресу державної власності, відсутність державного патерналізму стосовно державної власності, непрозорість функціонування державної власності та всеохоплююча її тонізація, зниження суспільного характеру державної власності. Доведено, що державна власність у взаємодії з іншими формами власності є необхідним елементом економіки України, і перспективи її розвитку зумовлюються об’єктивними соціально-економічними факторами: тенденціями у розвитку продуктивних сил та соціальною орієнтацією ринкової моделі економіки. Державна власність повинна стати основою проведення інноваційно-структурної перебудови економіки, інструментом цільового впровадження і поширення інновацій, акумулятором і рушієм економічного потенціалу великих підприємств, фундаментальної науки і освіти, бар’єром для зовнішніх негативних економічних впливів (криз, економічної залежності).

Важливим напрямом  удосконалення економічного механізму  реалізації та розвитку державної власності  є розвязання її суперечностей: створення  умов для реалізації оптимально поєднаних  інтересів суспільства як власника і окремої особи як члена суспільства. У трансформаційній економіці України державна власність продовжує сприйматися як дещо відчужене. Прозорість управління державною власністю та поінформованість суспільства про її ефективність сприятимуть подоланню її відчуженості та унеможливлять прояви опортуністичної поведінки.

Аргументовано, що удосконалення економічного механізму  реалізації державної власності  передбачає оптимізацію системи  управління об’єктами державної  власності, стратегічне і тактичне планування функціонування та розвитку державної власності, оптимізацію організаційної структури і порядку прийняття господарських рішень, поліпшення системи стимулів ефективного менеджменту, організацію контролю за ефективним збереженням, використанням та розвитком державної власності. Усі ці заходи вимагають перегляду прийнятих законів у сфері управління державною власністю з метою коригування відповідних норм, а також прийняття нових нормативних актів [12].

Висновки

Державна власність - це майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (як-от: єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

В чинному законодавстві  України лише в загальних рисах  визначено зміст загального управління державною власністю. Визначальними  у вирішенні цього питання  є положення п. 2 ст. 33 Закону «Про власність», відповідно з якими державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України. Однак, як засвідчив проведений раніше аналіз законодавчих актів, що регулюють такі відносини, в них дається лише орієнтовний перелік способів управління державною власністю, застосовуваних уповноваженими на це державними органами. Безперечно, позитивно вплинуть на вирішення питань управління державною власністю Закон про державні адміністрації, новий Закон «Про власність», Закон «Про Фонд державного майна України», які поки що знаходяться на розгляді Верховної Ради України.

Однак їх прийняття  не може повністю вирішити дану проблему. Нині вкрай необхідно терміново  розробити та прийняти Закон України  «Про управління державним майном», Закон «Про державні підприємства та установи». В Законі «Про управління державним майном» мають бути чітко визначені повноваження органів, уповноважених управляти державним майном, порядок створення, реорганізації та ліквідації державних підприємств та установ. На наш погляд, доцільно було б утворити спеціальний Комітет державного майна, який би реалізовував державну політику щодо ефективності використання державної власності, захист права державної власності тощо. Законом України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, що розташовані на території України» та Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. «Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності» здійснення таких функцій покладалося на Фонд державного майна України, який одночасно був також органом по здійсненню приватизації. Оскільки Фонд державного майна України в силу різних причин не міг оперативно здійснювати свою діяльність Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. у Фонду державного майна були вилучені функції по управлінню державним майном (за деякими винятками, наприклад, в частині повноважень орендодавця) і залишені функції органу приватизації. При цьому Законом «Про Фонд державного майна України», повернутому Президентом України, на Фонд знову покладаються деякі завдання, не пов’язані з приватизацією державної власності. Зокрема, ведення реєстру нерухомого майна, яке перебуває у державній власності, здійснення повноважень орендодавця цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів, нерухомого майна, що перебуває у державній власності, що не узгоджується з ст. 114 Конституції України, за якою повноваження по управлінню об’єктами державної власності покладені на Кабінет Міністрів України. Очевидно, саме Кабінету Міністрів України належить право визначити перелік органів виконавчої влади, яким він делегує ці повноваження. Однак передача функцій по управлінню державним майном різноманітним міністерствам і відомствам, державним адміністраціям без визначення у цій сфері відносин єдиного координуючого органу призвела фактично до втрати державного контролю за використанням та збереженням державної власності.