Особливості розвитку державної власності в Україні

2. Сутність та функції державної власності

Функції державної  власності можна співвіднести з  функціями держави, оскільки власність є матеріальною основою забезпечення діяльності держави. Проте діапазон її функціонування вужчий, ніж у держави, бо для задоволення своїх потреб і досягнення цілей держава не обов’язково повинна використовувати державну власність. Це лише один із інструментів регулювання державою всієї системи суспільних інтересів. З огляду на це, можна виокремити два рівні функціонування і, відповідно, дві групи функцій державної власності: загально-соціальні, пов’язані з забезпеченням життєдіяльності всіх суспільних підсистем (економічної, політичної тощо), і соціальні, пов’язані з регулюванням умов життя конкретної людини (гарантіями прав і свобод громадянина, підтримання належного рівня життя населення тощо). Історично ці функції змінювались, звичайно, зі зміною ролі і місця держави в системі суспільства.

Таким чином, можна  констатувати, що на сучасному етапі сутність державної власності виражається соціально-економічними функціями, які вона виконує, зокрема:

1. Держава формує і фінансує галузі господарської діяльності, необхідні для обслуговування процесу суспільного виробництва. Це стає можливим завдяки тому, що державі, зазвичай, належать галузі і сфери економіки, що мають загальнонародне значення, ключові галузі інфраструктури (зв'язок, транспорт, водопостачання, енергопостачання тощо). Держава часто виступає власником найважливіших природних ресурсів, інтелектуальних та історично-культурних цінностей.
2. Державна власність відіграє важливу роль у фінансуванні фундаментальної науки, розробці й впровадження високих технологій, формуванні конкурентоспроможного кадрового потенціалу країни, підготовці й перепідготовці кадрів.
3. Власність забезпечує можливість для держави бути самостійним елементом в економічних правовідносинах із іншими суб’єктами власності всередині країни та за її межами, є гарантом багатьох міжнародних і внутрішніх договорів.
4. Державна власність виконує низку важливих функцій на фінансовому ринку, зокрема: акумулює кошти й направляє їх у ті сфери, від розвитку яких залежить структура економіки держави; визначає процентні ставки на ринках позичкових капіталів, впливаючи таким чином на темпи зростання економіки тощо.
5. Держава формує і фінансує сферу соціального забезпечення та захисту населення (система дошкільного виховання, освіта, охорона здоров’я, спорт, пенсійне забезпечення тощо).

Принципово  важливою функцією державної власності  є соціальна функція, у контексті  якої можна виділити два аспекти. По-перше, придбання державою окремих  підприємств найчастіше відбувається під впливом соціального чинника. По-друге, держава сама інвестує кошти і створює об’єкти, що призначені для вирішення соціально-економічних завдань. Усі функції перетинаються між собою, відповідно взаємодіють. Виконуючи одну із зазначених функцій, державна власність одночасно виконує й інші. Завищення значимості однієї будь-якої функції може призвести до надмірного зростання державної власності [10]. 

3. Суб’єктно-об’єктний склад державної форми власності

Державна власність - є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага є досить значною.

До державної власності  в Україні згідно із Законом «Про власність» належать загальнодержавна, республіканська власність і  власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської - Автономна Республіка Крим, а суб’єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст).

Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об’єктами державної власності  відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом від 15 грудня 1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи державної виконавчої влади.

Органи, які  здійснюють управління майном, що є  державною власністю, реалізують надані їм повноваження таким чином: приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності; затверджують статути (положення) таких підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв’язку з порушенням статутів (положень); укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності; контролюють ефективність використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна; дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю; готують разом з відповідними місцевими радами висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування майна між державною, республіканською (Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю; беруть участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів України з питань державної власності.

Виходячи з різного  ступеня усуспільнення державного майна, його значення для народу, держави, законодавство відносить до об’єктів права державної власності: землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; національний банк та його установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У державній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами[5, c. 8].

Певні особливості встановлені  законодавством щодо управління державним  майном, закріпленим за казенним підприємством. Більш жорсткий характер управління майном цих підприємств з боку органів, уповноважених управляти відповідним державним майном, дає підстави (з урахуванням змісту ст. 38 Закону «Про підприємства в Україні») говорити про управління казенним підприємством.

Управління майном, що є  в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Перелік об’єктів права  комунальної власності визначено  в ст. 35 Закону України «Про власність». До нього входить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб’єктами права власності.

У зв’язку з поділом  державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 5 листопада 1991 р. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», якою затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

Слід зазначити, що процес розмежування майна не завершено. Він проходить і сьогодні шляхом передачі окремих об’єктів із загальнодержавної власності у комунальну власність і навпаки (наприклад, постанови Кабінету Міністрів України від 9 січня 1996 р. № 23 «Про передачу майна, що перебуває у комунальній власності, до загальнодержавної власності», від 9 січня 1996 р. № 26 «Про передачу загальнодержавного майна у власність Автономної Республіки Крим та областей»).

Передача майна  у зазначених випадках здійснюється у порядку, передбаченому Законом  України від 3 березня 1998 р. «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності», який регулює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатної передачі об’єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об’єктів права державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482[3, c. 78-81].

2. Аналіз розвитку державної власності в Україні

1. Особливості управління державною власністю в Україні

Дискусійним на сучасному етапі залишається  питання визначення оптимальних  обсягів державної власності  та масштабів державного сектора. Світовий досвід щодо зазначеної проблеми демонструє досить широке відсоткове різноманіття.

Частка державного сектора в економіці Франції становить 48% валового національного продукту, в Німеччині – 47%. Частка державної власності в США та Японії трохи менша. Хоча в цих країнах державна власність як матеріальна база відіграє значну роль [11].

Серед науковців  існує думка, зокрема її висловив В. Кошкін, що в умовах ринкової економіки державна власність залишається фундаментальною економічною опорою держави, а отже, буде залишатися головним предметом державних інтересів та державного управління.

Але можливості державної власності обмежені. Зростаючи, державний сектор не може займати головні позиції в ключових секторах економіки, адже це суперечить інтересам приватної власності. Як приклад можна навести широкомасштабну приватизацію об’єктів державної власності наприкінці 1980-х і в 1990-х рр. у США, Італії, Німеччині, Великобританії [11].

В умовах транзитивної економіки обсяг держсектора формується шляхом його звуження значною мірою за допомогою приватизації, наслідки якої оцінені суспільством неоднозначно. Є нарікання і на непрозорість приватизаційних процедур, несправедливість при розподілі майна тощо. Досить часто державне майно потрапляло до власника, який не міг ефективно його використовувати.

Як відомо, в  Україні одночасно працювали  декілька моделей приватизації: оренда з викупом, викуп трудовим колективом на пільгових умовах, продаж за майнові сертифікати, грошова приватизація, та численні особливі схеми для різних галузей. Це зумовило специфічний характер політики приватизації, внаслідок чого процес формування реальної конфігурації державного сектора в українській економіці мав свої особливості.

Продаж державних  об’єктів, починаючи з 2003 р., здійснюється без прийняття Верховною Радою України державних програм приватизації. В Україні не була прийнята концепція розвитку державного сектора, на відміну від більшості постсоціалістичних країн.

З 2003 р. в Україні спостерігається значне скорочення масштабів приватизації. За 2009–2012 рр. було продано 3818 державних об’єктів. Якщо у 2003 р. річний обсяг продажів становив 1569 державних об’єктів, то у 2012 р. – лише 250 [9]. Причому приватизація в основному обмежується невеликими об’єктами та об’єктами незавершеного будівництва. Надмірна приватизація основних галузей економіки не дозволяє державі використовувати їх для вирішення макроекономічних проблем та реально впливати на їх розвиток ( Рис.2.1).

Рис. 2.1. Хід приватизації в основних галузях економіки України у 2009-2012 роках [9]

На сьогодні роздержавлення української економіки, з формального погляду, досягло максимально високого рівня. У першому кварталі 2011 р. показник питомої ваги державного сектора в економіці становить 10,4% [7].

В оцінюванні ролі державних підприємств важливою є ефективність їх функціонування. Німецький економіст Е. Хамер на прикладі 300 підприємств здійснив порівняльний аналіз вартості державних та приватних послуг. Виявилося, що приватне виробництво на 30–50% економічніше, ніж державне. У Великобританії державні послуги дорожчі, ніж приватні, на 30–40%, а в США – на 30%.

Водночас англійські дослідники Д. Міллроуд та Д. Паркер стверджують, що приватне підприємництво не завжди більш ефективне, ніж державне [11].

В Україні давно  тривають дискусії щодо проблеми проведення глибокого реформування державного сектора, адже наявна структура суб’єктів господарювання ускладнює процес управління і знижує ефективність функціонування державного сектора.

За даними Міністерства економіки України, у 2008 р. (коли криза ще не викликала певних структурних змін) налічувалося 3448 підприємств, які належали до державного сектора (без банків і бюджетних установ), а у першому півріччі 2012 р. ця кількість знизилася до 1562 підприємств [10; 11].

Конституція України та Закон України «Про управління об'єктами державної власності» визначають Кабінет Міністрів України головним суб’єктом, який здійснює управління об’єктами державної власності від імені