Неолібералізм

Грошова реформа була ретельно підготовлена, проводилася  рішуче і послідовно, так що ріст цін був зупинений приблизно  через півроку. До початку 1950 р. був  перевершений довоєнний рівень виробництва. Головна причина успіху – здійснений Ерхардом поворот курсу економічної політики убік  ринкового господарства, розвиток конкуренції. Реформа, проведена Ерхардом і його сподвижниками, створила передумови для економічного відродження Німеччини. Хоча обґрунтування реформи здійснювалося з позиції неоліберальної теорії, на практиці істотно підсилювалася регулююча роль держави.

Ефективна економічна політика Ерхарда, що забезпечила високі темпи  росту, орієнтувалася на формування соціального ринкового господарства. Відмітні риси його наступні.

1. Особлива роль держави. В основі господарської системи знаходиться вільна ринкова економіка, конкурентний ринок. Але економічний порядок не встановлюється сам по собі, його здатна установити держава. Вона повинна затвердити правила поведінки й активно проводити їх у життя, а не займатися господарсько-виробничою діяльністю.

2. Важливої функцій держави є вироблення і проведення специфічної соціальної політики. Ця політика спрямована на встановлення економічного, соціального і політичного порядку, тому що вони тісно взаємозалежні і _нти циклічної_. В міру розвитку соціальна політика висувала проблеми забезпечення зайнятості, подолання регіональних розходжень у рівнях доходів, більш повної соціальної забезпеченості, удосконалювання форм участі робітників у керуванні підприємствами.

3. Усілякий розвиток конкуренції як фактора системи порядку. Для цього необхідна боротьба з монополізмом, сприяння дрібному і середньому підприємництву, створення кожній людині умов для прояви здібностей і прихованих можливостей. Конкуренція забезпечує економічний прогрес, ріст продуктивності, є інструментом забезпечення самостійності господарювання. По переконанню Ерхарда, „справжнє, не підтасоване змагання являє собою кращий, самий доброчинний принцип добору”.

Таким чином, теорія соціального ринкового господарства передбачає свідоме конструювання конкурентного механізму шляхом уведення чіткого законодавства, трудових і соціальних гарантій, проведення розумної зовнішньої економічної політики.

Видні німецькі теоретики  неолібералізму В.Репке, А.Рюстов і  інші очолили критику будь-якого  прояву монополізму заради волі і  гуманізму. В.Ойкен і його послідовники у Фрайбургском університеті з того ж 1948 р. почали випуск щорічника „Ордо”, що зіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Саме слово „Ордо”, обране В.Ойкеном, перетворилося в збірне поняття, що символізує „природний лад вільного ринкового господарства”. Західнонімецька доктрина неолібералізму під впливом „школи Ойкена” стала навіть іменуватися „ордолібералізмом”.

Теоретикам неолібералізму ФРН належить ідея сполучення принципу „волі ринку” і справедливого  розподілу за принципом „соціального вирівнювання”. Уперше її концептуально  виклав А.Мюллер-Армак у своїй  книзі „Господарське керування і ринкове господарство” (1947), у якій також уперше використовував термін „соціальне ринкове господарство”. Розробки в цьому напрямку були продовжені В.Репке, Л.Ерхардом, В.Ойкеном і ін. Причому про створення моделі „соціального ринкового господарства” як  головну задачу економічної політики країни було заявлено самим канцлером ФРН К.Аденауером у передмові до книги В.Репке „ Чи правильна німецька економічна політика?” (1950).

По характеристиці В.Репке  „соціальне ринкове господарство”  – це шлях до „економічного гуманізму”. У своїй книзі „Гуманне суспільство” він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму персоналізм, концентрації влади – волю, централізму – децентралізм, організації – мимовільність і т.д. Солідаризуючись з думкою В.Репке, Л.Ерхард на з’їзді християнсько-демократичного союзу (ХДС) у 1957 р. затверджував про початок другого етапу у ФРН „соціального ринкового господарства”. Де що пізніше в одній зі своїх публікацій початку 60-х _нт. Л.Ерхард підкреслював, що саме „вільне змагання є насамперед  основним елементом соціального ринкового господарства”. А на черговому партійному з’їзді ХДС у 1965 р. Л.Ерхард заявив про завершення у ФРН програми створення „соціального ринкового господарства”, що перетворила цю країну в „оформлене суспільство”.

Доктрина „сформованого  суспільства”, на думку Л.Ерхарда  і його однодумців, - це пошук кращого  „природного економічного порядку”, що можливо досягти через створення  „соціального ринкового господарства”. У ній категорично заперечуються марксистські ідеї про п’ять форм (типах) суспільного ладу і виробничих відносин і про антагонізм класів. Вона заснована на положенні В.Ойкена про те, що людському суспільству присущи тільки два типи економіки: „централізовано керована” (тоталітаризм) і „мінова економіка” (по іншій термінології – „вільне, відкрите господарство”), а також на ідеї про сполучення цих типів економіки з перевагою ознак одного з них у конкретних історичних умовах.

4. Французька школа неолібералізму.

Видними представниками неоліберальних ідей у Франції були економісти М.Алле Р.Арон та ін..

Морис Алле – французький економіст, нобелівський лауреат 1988р. Його заслуга складається в доказі двох теорем теорії добробуту. Суть їх у тім, що в ринковій економіці (далекої від конкуренції у „чистому” вигляді) ніхто не може стати багатіше, не зробивши при цьому когось бідніше. Тому, якщо диференціація доходів у суспільстві така, що потрібен перерозподіл доходів, то це варто робити через систему оподатковування і цінову політику. Для розуміння процесів формування доходів різних груп населення важливий і наступний феномен економічного поводження людини, відкрита Морісом Аллі: поводження людини перед „обличчям” економічного ризику стає раціональним. Пізніше при його участі велися дослідження не тільки в рамках „чистої теорії”, але і прикладні, що зокрема  стосуються ціноутворення і продуктивності праці.

У якості дійсного наукового  „монстра” сприймається М. Алле, що разючим образом сполучав теоретичну і практичну діяльність, а також  роботу в багатьох сферах науки. Так, наприклад, у віці 26 років він очолив службу гірничодобувної промисловості і контролю над залізницями, а в 32 року став директором Бюро гірської документації і статистики в Парижі. Згодом він став директором Центра економічного аналізу в Парижі і головою експертного комітету з вивчення тарифної політики на транспорті Європейського економічного союзу. Професорську діяльність у багатьох навчальних закладах різних країн світу він сполучив із грандіозною по своїх масштабах дослідницькою роботою. Його перу належать наукові праці по фундаментальній і прикладній економіці, історії цивілізацій, історії економічних навчань, соціології і політології, теорії імовірностей і фізики.

Автор „теореми еквівалентності”, „парадокса Алле”, концепції конкурентного планування в застосуванні до великих державних монополій.. Серед праць Алле – Дослідження економічної науки. Чиста економічна теорія (A la Recherche d’une dіscіplіne conomіque. L’conomіe pure, 1943); Чиста економічна теорія і суспільний оптимум (conomіe pure et rendement socіal, 1945); Економіка і відсоток (conomіe et _нти ц, 1947); Трактат по чистій економічній теорії (Traіt d’conomіe pure, 1952); Підстави числення економіки (Les Fondements du calcul economіque, 1967); Загальна теорія прибутку (La Thorіe gnrale des surplus, 1978); Гранична корисність і загальна теорія випадкового вибору (Cardіnal utіlіty and general random choіce theory, 1989) і ін.

Професор Р. Арон був  знаменитим викладачем і одним з  кращих європейським публіцистів, що обличали тоталітаризм у всіх його проявах. Він прожив насичену, важку, але яскраве життя. Під час фашистської окупації Франції редагував у Лондоні журнал „Франс _нти”, протягом  20 років був політичним оглядачем газети „Фігаро”, співробітничав у щотижневику „Експрес”, у 1978 р. заснував журнал „Коммантер”, девізом якого обрані слова Фукидида: „Немає щастя без волі і немає волі без мужності і відваги”.

Він з’явився автором  ряду фундаментальних, „працюючих”  і сьогодні концепцій соціально-політичного  розвитку, у т.ч.  одним із творців теорії індустріального суспільства.

На думку Р.Арона, сучасний досвід говорить не тільки про те, що формальні і реальні волі не є  несумісними, але і про те, що в  нашу епоху в західних суспільствах волі першого і другого роду реалізовані „найменш недосконалим способом”. Звичайно, ні інтелектуали, ні прості люди на Заході не здаються вдоволеними. Але їхня незадоволеність „відкидає як розпач, так і сподівання” .

4. Американський неолібералізм.  Монетаризм.

У США альтернативою кейнсіанству стала так називана Чикагська школа неолиберализма, монетарні ідеї якої зародилися в стінах Чикагського університету ще в 20-і _нт. Однак самостійне, а тим більше, лідируюче значення в неоліберальному русі американський монетаризм одержав наприкінці  50-х – початку 60-х _нт. з появою ряду публікацій М.Фрідмена (народ. у 1912 р.), що став в 1976 р. одним з нобелівських лауреатів по економіці. 

Перші досить серйозні сумніви  в необхідності, як виразився М.Блауг, „спрощених економічних рекомендацій політикам, типових для часів кейнсіанської революції” укралися в економічну науку з появою виведеної в 1958 р. А.У. Філліпсом емпіричної кривої, що характеризує зв’язок між щорічною процентною зміною заробітної плати в грошовому вираженні і рівнем (часткою) безробіття в Англії за період з 1861 по 1913 р. Причому дискусії з приводу даної залежності набули ще більший розмах після того, як у 1964 р. П.Самуельсон уключив зв’язану з цієї кривої фактично нову концепцію в шосте видання свого підручника „Економікс” і назвав сам графік ім’ям його автора – крива Філліпса.

Про останню М.Блауг  пише, що вона виявилася тим відкриттям, що „убило наповал колишній кейнсіанський  ідеал повної зайнятості без інфляції як  мету економічної політики. Стабільність цін і безробіття виявилися несумісними, конфліктуючими цілями: зменшення безробіття досяжне тільки ціною прискореної інфляції, а зменшення інфляції звичайно припускає збільшення безробітних. У такий спосіб колишня надія на одночасне досягнення стійких цін і повної зайнятості поступилася місцем поняттю вибору між стабільністю цін і повною зайнятістю.

М.Фрідмен і його колеги на основі досліджень навколо „конструкції”  кривої Філліпса прийшли до висновку, що ця крива далеко не стабільна, особливо з урахуванням ситуації в економіці  багатьох країн світу наприкінці  60-х _нт., коли ріст інфляції, усупереч „логіці” цієї кривої, супроводжувався не зниженням, а ростом безробіття, і потім – на початку 70-х _нт. – спостерігався навіть одночасний ріст і інфляції, і безробіття.

М.Фрідмен почав спробу відродити пріоритетне значення грошей, грошової маси і грошового обігу в економічних процесах.

Тим часом монетарна  концепція, неоліберальна по своїй  суті, була апробована республіканським урядом США при президенті Р.Ніксоні  в 1969-1970 р. (тоді М.Фрідмен був радником президента цієї країни). Але найбільший успіх монетарні економічні погляди мали при наступному республіканському уряді США в часи так називаної рейганоміки, що дозволив послабити інфляцію при реальному зміцненні долара.

Новизна концепції державного втручання в економіку, по Фрідмену, полягає в тому, що воно, на відміну від кейнсіанської концепції, обмежується твердою грошовою політикою. Остання тісно зв’язана з фридменівською „природною нормою безробіття”, що досягається за допомогою постійного і стабільного темпу росту кількості грошей у розмірі 3-4% у рік незалежно від стану кон’юнктури (з огляду на середні темпи росту валового національного продукту США за ряд років, по яких установлюється максимально можливий рівень національної економіки).

Концепція М.Фрідмена про  „природну норму безробіття”  ґрунтується як на інституціональних, так і на законодавчих детермінантах (маючи на увазі під першими, наприклад, профспілки, а під другими –  можливість, приміром , прийняття закону про мінімальний рівень заробітної плати). Вона дозволяє обґрунтовувати мінімальний рівень безробіття, при якому протягом  визначеного періоду часу інфляція буде неможлива. На думку М.Блауга, „природна норма безробіття, до якої постійно повертається економіка, - це сучасна монетарна версія старої класичної доктрини строго пропорційного відношення між кількістю грошей і цінами в довгостроковій перспективі; „якір”, що утримує процентну ставку в стійкому положенні...”.

Монетаризм – це один з напрямків неолібералізму, що виникло в США в рамках Чикагської школи. Це плин економічної думки, що відводить грошам визначальну роль у коливальному русі економіки. У центрі уваги представників цієї школи знаходиться проблема зв’язків між грошовою масою й обсягом виробництва. На їхню думку, банки – ведучий інструмент регулювання економічних процесів. Викликувані ними зміни на грошовому ринку трансформуються в зміни на ринку товарів і послуг. Отже, монетаризм – це наука про гроші і їхню роль у процесі відтворення.

 Монетаризм виник  ще в 50-х _нт. ХХ в., однак роль монетаристської теорії підсилилася в останній чверті ХХ в., коли виявилося, що кейнсіанські методи регулювання економіки дають збої. Якщо в Кейнса в центрі уваги було безробіття, забезпечення зайнятості й економічного росту, то із середини 70-х _нт. ситуація змінилася. Тепер на перший план висунулася задача регулювання інфляції. Швидка інфляція викликала розлад економіки, падіння обсягу виробництва і значне безробіття. Виникла стагфляція, тобто падіння і застій виробництва при одночасному росту інфляції. Почалася переоцінка методів регулювання і теоретичних концепцій. Серед економістів став популярний гасло „назад до Сміту”, що означало відмовлення від методів активного втручання і регулювання, поспішну розробку нової доктрини – монетаризму і „економіки пропозиції”.

Теорія монетаризму

Концепція Фрідмена спирається на кількісну теорію грошей, хоча його інтерпретація відрізняється від  традиційної.

По-перше, якщо раніш швидкості обертання грошей не придавалось особливого значення, то монетаристи розробляють цю теорію спеціально.

По-друге, у неокласиків попит на гроші не враховував швидкість обертання грошей, у монетаристів обидва параметри були зв’язані функціонально.

По-третє, до попиту на гроші застосовується звичайна теорія цін (рівновага попиту та пропозиції).