Неолібералізм

Неолібералізм

План

Вступ

1. Англійський неолібералізм.
2. Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового господарства.
3. Французька школа неолібералізм.
4. Американський неолібералізм. Монетаризм.

ВСТУП

    НЕОЛІБЕРАЛІЗМ  (від лат. lіber-свободный) - термін, що позначає сучасні модифікації зв'язаного з іменами Локка, Монтеск'є, Сміта, Мілля й ін. лібералізму 17-19 вв., котрий обґрунтовував ідею волі і самодостатності особистості, волі ініціативи, конкуренції, торгівлі, волі від втручання держави в економічне, соціальне і приватне життя.

      Ліберальна  ідеологія починає мінятися на  рубежі століть (Дж. Хобсон, Т.  Грін, Хобхаус, Ф. Науманн). Поряд  із традиційним індивідуалізмом  у ній з'являються "колективістські"  і этатистські акценти, які  підсилюються. Неолібералізм прагне обґрунтувати і здійснити державне регулювання економічного і соціального життя (Дж. Кейнс, Гэлбрейт і ін.). За допомогою податків, соціальних програм, посібників і ін. заходів для соціального забезпечення неоліберали намагаються згладити майнову нерівність, створити "державу загального благоденства". Соціально-політичний дирижизм, на їх думку, не ущемляє, а, навпроти, зміцнює права і свободи громадян. У порівнянні з лібералізмом минулого піддаються інверсії не тільки відносини особистості, суспільства і держави, але і співвідношення свободи і рівності. Якщо колись пріоритет віддавався волі й існував очевидний антагонізм між егалітарними і ліберальними принципами, то тепер істотну роль стали грати помірковано егалітаристські устремління (Егалітаризм). Разом з тим підсилюється сторожкість до масової демократії, стосовно   якої лібералізм завжди займав двоїсту позицію, визнаючи її "необхідним злом", єдиним знаряддям проти абсолютистської тиранії, що грозить у той же час "тиранією більшості". Заснований на технократичному оптимізмі, вірі у всемогутність наукового регулювання і керування соціально-економічними процесами, неолібералізм потерпів ряд невдач у своїх програмах, і із середини 70-х рр. його почав тіснити неоконсерватизм, що повернувся до ідеї мінімалізації втручання держави в соціально-економічне життя, яке, на думку багатьох неоконсерваторів, порушує її "еволюційний" плин, а також до антиегалітаристських ідей. Термін "неолібералізм" іноді вживається для позначення неоконсервативних теорій, оскільки ті сприйняли багато основних принципів класичного лібералізму.

До складу неолібералізму входить кілька шкіл: лондонська (Ф. Хайек), фрайбургская (В. Ойкен, Л. Ерхард), чикагська (М. Фрідмен).

1. Англійський  неолібералізм.

Одним з „батьків”  неолібералізму є австрійський економіст, представник англійської школи неолібералізму Ф. Хайєк. Він є одним з головних ідеологів англійська школа неолібералізму.

Австрійський економіст  Ф. Хайєк (1899-1992) у 30-х переїхав в Англію, у 1949 р. – у США, у 70-х  знову повернувся в Австрію. За своє довге життя він написав багато книг: „Ціни і виробництво” (1929), „Грошова теорія й економічний цикл” (1933), „Прибуток, відсоток і інвестиції”, „Чиста теорія капіталу” (1941), „Дорога до рабства” (1944), „Індивідуалізм і суспільний лад” (1948), „Конституція волі” (1960), трилогія „Закон, законодавство і воля” (1973-1979), „Роздержавлення грошей” (1976) і ін. У них він виступав як економіст і як філософ.

Будучи вихованцем Візера і Бем-Баверка, Хайек до кінця  залишався вірним ідеї високої цінності принципів економічного лібералізму. 

Пріоритет волі людини Хайек  проголошує як головний принцип. Воля – це відсутність якого-небудь  обмеження чи примуса з боку держави. Воля припускає розвиток індивідуалізму. Індивідуалізм, що став основою європейської цивілізації, говорить Хайек, - це не егоїзм і не самозакоханість, це насамперед  повага до особистості ближнього, це абсолютний пріоритет права кожної людини реалізувати себе у світі.

Становлення сучасної цивілізації  Хайєк зв’язує з розвитком торгівлі, ринку, де діють стихійні сили. Зняття обмежень супроводжувалося злетом науки, винахідництва, заповзятливості, багатства. Ідея природної волі стала елементом свідомості всіх класів суспільства, а вільна діяльність – повсякденною і загальною практикою. Виниклі ідеї соціалізму, на думку Хайєка, повинні перетворюватися в життя тільки за допомогою жорстокої диктатури. „Поки контроль над власністю розподілений між безліччю незалежних друг від друга людей, ніхто не має над ними абсолютної влади”, - говорить Хайек. У суспільстві, де здійснюється державне планування, панує твердий примус, зникає воля.

По Хайеку, справжня воля – це право вільне розпоряджатися своїм капіталом і своїми здібностями, і така воля неминуче зв’язана з  ризиком і відповідальністю. Система приватної власності – найважливіша гарантія волі не тільки для имеющих власність, але і для тих, у кого її немає.

На думку Хайека, соціальний порядок не може бути продуктом свідомої дії, він є результат чисто  спонтанних дій, тобто викликаних не зовнішніми впливами, а внутрішніми причинами, порядок мимовільним, обумовленим ринком. Ринок дає людям інформацію, вона надходить через сигнали товарних цін. Інформація дає переваги фірмам, господарським суб’єктам, а стимули до пошуку нових знань породжує конкуренція. Проблема координації – значною мірою  проблема інформації. Якщо намагатися координувати господарську діяльність, порушується механізм передачі інформації. Таким чином, Хайєк хотів би відтворити світ вільної конкуренції, яким він був сто чи двісті років тому.

Розглядаючи індивідуалізм  і колективізм, Хайєк дійде  висновку про те, що закони індивідуальної етики  є загальними й абсолютними, а  в колективістській етиці верховним  неминуче стає принцип „ціль виправдує  засоби”. Ціль завжди задає ватажок, а члени колективу повинні бути здатні на все, тому керівництво колективами рідко залучає людей з високими моральними переконаннями. Зате людям жорстоким і неперебірливим у засобах представляється рідка можливість виявити себе. Соціалізм розірвав зв’язок з ідеалами лібералізму, соціалізм виховав фашизм і розчистив йому дорогу до влади. Виникла тоталітарна система. У деяких демократичних країнах формується регульоване суспільство. Чим більше суспільство регулюється, тим більше в ньому прошарок людей, що володіють привілеєм гарантованого доходу. „Репутація і соціальний статус починають визначатися не незалежністю, а застрахованістю”, - говорить Хайєк. Міняється система соціальних цінностей, суспільство втрачає умови для розвитку.

„Те, що в наші дні  менше поважається і рідше виявляється в духовному житті, - пише Хайєк, незалежність, самостійність, готовність йти на ризик, здатність захищати свої переконання проти більшості і згода добровільна співробітничати з ближнім – це, по суті, саме ті достоїнства, на яких базується індивідуалістичне суспільство”. 

Існування в суспільстві  соціальної нерівності, відповідно до думки Хайєка, закономірно. Форма  розподілу доходів виникає в  підсумку конкурентної боротьби. У  суспільстві відбувається своєрідна  селекція, у конкурентній боротьбі визначаються ніша діяльності і частка кожного, затверджується правовий порядок, норми моралі.

Будучи прихильником ліберально-демократичного суспільства, Хайєк приходить до думки про  те, що державна монополія у випуску  грошей шкідлива для суспільства і повинна бути замінена вільною конкуренцією приватних банків. Кожен емісійний банк повинний випускати свою валюту (зі своєю назвою і зовнішнім оформленням). Це було б вигідно населенню, воно позбулося б від зловживань уряду при випуску грошей. Ціль державних фінансів і ціль створення задовільної валюти – це, на думку Хайєка, не те саме. Обидві мети часто навіть суперечать один одному. Фатальна помилка – віддавати дві задачі у руки того самого   органа. Центральний емісійний банк країни завжди підданий політичному  контролю чи політичному тиску. Це не дозволяє йому так регулювати кількість грошей у звертанні, щоб забезпечити стійкість ринку.

Використання в суспільстві  „рівнобіжної валюти” означає одночасне  обертання валют без твердого обмінного курсу між ними. Виникає конкуренція приватних валют. Грошова емісія – дуже вигідний бізнес завдяки можливості проведення банком кредитних операцій у своїй валюті, тому банк буде зацікавлений у підтримці стабільності своєї валюти (щоб цінність  позичок, що повертаються, не зменшувалася). Зовнішнім регулятором звертання цих валют є конкуренція між ними. Населення вибирає для себе найбільш забезпечену і стабільну валюту.

Якщо виникає такий  порядок, то виявляється ущербність кількісної теорії грошей, що припускає, що в країні існує лише один вид грошей. У _нти циклічно системі немає такої величини, як даний попит на гроші. Є різний попит на різні види валют. На валюту, що втрачає стабільність, попит буде падати. На зростаючу в цінності валюту попит буде рости. На стабільну валюту попит буде дорівнювати пропозиції. Зникає й інший „кит” кількісної теорії – єдина величина швидкості обертання грошей.

Розглядаючи демократичний  устрій суспільства, Хайєк застерігає від впливу коаліції організованих  інтересів, тобто визначених груп людей, порівняно невеликих по чисельності, але добре організованих, котрі можуть нав’язати свою волю більшості населення, використовуючи цілком законні демократичні методи. У числі таких груп можуть виступати союзи промисловців, профспілки, аграрні союзи, представники військово-промислового комплексу і т.д. Метою цих груп тиску на уряд є одержання якихось привілеїв для своєї коаліції стосовно іншої маси населення. Принциповий вихід з положення Хайєк знаходить в обмеженні влади держави. „Щоб зберегти особисту волю, потрібно обмежити усяку владу довгостроковими принципами, схваленими народом”, - говорить Хайєк. Мова йде про те, що владу державних органів керування потрібно підкорити владі загальних правил, вироблених не цими органами. Лише обмеживши в такий спосіб влада парламенту й уряду, можна обмежити владу організованих груп над суспільством. Держава повинна бути позбавлена можливості потурати груповим інтересам. Хайєк вважає, що потрібно сформувати виборний інститут, що виробить кодекс справедливості, що забезпечує довгострокові інтереси більшості населення.

2. Неолібералізм у Німеччині.  Теорія соціально-ринкового господарства.

Німецький неолібералізм  являє собою своєрідний варіант  теорії державного регулювання, але  з більшим, ніж у кейнсіанстві акцентом на підтримці конкурентного ринкового механізму.

Основоположником _нти  циклічної в Німеччині став Вальтер _нти (1891-1950). В узагальнюючій роботі „Основи національної економічної теорії” (1940) _нти на базі веберовської методології „ідеальних типів” висунув положення про існуванні двох типів господарства – „вільного ринкового” і „центрально-керованого”.

Перша форма, по _нти , більш  досконала: економіка керується  ринком за допомогою механізму вільних  цін. В другому типі господарство виступає у виді абсолютної командної економіки, що виключає дію ринкового механізму.

Однак жоден  тип господарства не може існувати „у чистому виді”, вони виступають лише як  визначальний принцип реальної економіки. Усяке  конкретне господарство складається  з того самого   набору елементів (поділ праці, кредит, прибуток, відсоток, зарплата і т.д.), але ці елементи сполучаються всякий раз по-новому в залежності від пануючого принципу (децентралізації чи централізації) і від історичних обставин. _нти  висловлюється за  переважання децентралізованих ринкових форм господарювання. 

Неоліберальна методологія Ойкена почасти родинна неокласичної, тому що центрально-кероване господарство засуджується в ній з позиції „протестантської етики”, слідування традиціям західної культури. З погляду  Ойкена, будь-яка форма господарства виникає не стихійно, а формується свідомими діями при ведучій ролі держави. Основу неоліберальної методології Ойкена складає концепція німецької історичної школи про „національне господарство” як утілення „національного духу”. Основні положення теорії Ойкена узагальнюються у виді концепції економічного порядку. Цей порядок являє собою ті реальні форми, у яких протікає діяльність фірм, організацій, окремих учасників.

У роботі „Основні принципи економічної політики” (1950) розглядається „політика порядку”, політика регулювання економічного процесу. Самим великим полем діяльності для економічної політики є „правовий і соціальний порядок”. Мистецтво економічної політики, його основне правило – „підготовка й оформлення загальногосподарських умов стосовно до економіки в цілому”.

Головну проблему _нти  бачив у приборканні монополій, усуненні твердої системи державного регулювання. Він критикує  політику централізованого керування й обґрунтовує  політику „середнього шляху”.

_нти  і інші економісти  фрайбургської школи розрізняють  дві сфери економічної політики: політику порядку і політику регулювання. Перша – сфера створення й удосконалювання господарського порядку, його організації; друга – власне політика впливу на процес економічного розвитку і господарського росту.

Конкурентний порядок, обґрунтований Ойкеном, виводиться з історично сформованих тенденцій. „Ми не винаходимо конкурентного  порядку, а знаходимо його елементи в конкретній дійсності”, - говорить він.

Концепція Ойкена виявилася  могутнім засобом формування нового світогляду, орієнтованого на вільний  і організований ринок. Вона підготувала  проведення нової політики Л. Ерхардом. 

Після другої світової війни  ідеологія неолібералізму знайшла  успішне практичне застосування в Західній Німеччині (ФРН). Тут починаючи з 1948 р. ці ідеї придбали статус державної доктрини уряду Аденауера – Ерхарда.

Людвіг Ерхард (1897-1977) був великим представником німецького неолібералізму. При особистій його участі Західна Німеччина наприкінці  40-х _нт. була виведена з кризового стану й у ній були проведені реформи.

Ерхард – „конструктор”  нового господарського порядку, що здійснював у Німеччині економічну реформу  і структурну перебудову. Успіхи перетворень  визначилися результатом комбінацій двох компонентів – валютної реформи і політики ринкової економіки.