Класифікація економічних наук

Саме суб'єкти економічної  системи безпосередньо здійснюють перетворювальний процес у суспільстві, оскільки кожен з них має свої функції, обов'язки, права, відповідальність. Між економічними суб'єктами виникають  певні відносини, утворюються зв'язки. Економічні суб'єкти у кожному суспільстві, у кожній країні виконують саме їм притаманні функції, не підміняючи одне одного, а всі разом утворюють  багатобарвний економічний світ, де один залежить від іншого, де злагодженість  дій корисна як окремому суб'єкту, так і народному господарству, економічній системі суспільства  загалом.

Разом з тим за технологічним  способом виробництва, тобто за рівнем розвитку продуктивних сил, економічні системи поділяються на такі підсистеми:

• до індустріальне суспільство;

• індустріальне суспільство;

• постіндустріальне суспільство.

В економічній системі  доіндустріального суспільства панує ручна праця, це доба мануфактури, що існувала у Західній Європі із середини XVI ст. і до останньої третини XVIII ст. Ця капіталістична кооперація ґрунтувалася на ремісницькій техніці і водночас на поділі праці. У результаті підпорядкування ремесла і сільської домашньої промисловості торговельному капіталу ремісники однієї або різних спеціальностей об'єднувалися в майстерні для виробництва певної продукції. Зазначений період передує великій машинній індустрії.

Згідно з теорією індустріального  суспільства, авторами якої були французький  соціолог Р. Арон, американський соціолог У. Ростоу та американські економісти Дж. Гелбрейт і С. Кузнець, найсуттєвішими ознаками такого суспільства були машинна праця, використання всіма розвиненими країнами, незалежно від їх ладу, сучасних наукових відкриттів у виробництві, переміщення центру ваги із сільського господарства до промисловості, урбанізація тощо. У Радянському Союзі відкидали цю теорію, називаючи її буржуазно-апологетичною, оскільки для неї характерний технологічний підхід до економічних явищ, а відтак "ігнорування протилежного характеру виробничих відносин капіталізму і соціалізму за зовнішньої схожості галузевої структури народного господарства".

Серед економічних систем суспільства за рівнем розвитку продуктивних сил виокремлюють також постіндустріальне  суспільство. Таке суспільство характеризується високим рівнем комп'ютеризації й  автоматизованої праці. Комп'ютеризація докорінно змінює інформаційні функції, перетворює інформатику на елемент  технологічного процесу, один з найважливіших  факторів збільшення продуктивності праці. Комп'ютеризація широко застосовується у виробництві і невиробничій сфері, вносить радикальні зміни  в діяльність з управління суспільними  процесами.

Структура економічних відносин

Економічні відносини, на відміну від виробничих відносин, які існують у виробництві, виробничих галузях, включають також відносини  у нематеріальній сфері.

Економічні відносини  поділяються:

• на організаційно-економічні;

• соціально-економічні;

• техніко-економічні.

Організаційно-економічні відносини  мають місце у конкретних галузях  народного господарства, наприклад, у торгівлі, громадському харчуванні, науці, освіті тощо. Самі ці галузі є  предметом конкретних економічних  наук. Організаційно-економічні відносини  — це відносини у сфері кредиту, фінансів, маркетингу, менеджменту, грошового  обігу, бірж тощо. До них належать форми  і методи господарювання, ринкова  система, підприємництво, товарно-грошові  відносини.

Соціально-економічні відносини  охоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини. Всі економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, повинні забезпечити  поліпшення життєвого рівня народу. Людина — мета суспільного виробництва, і соціально-економічні відносини  не повинні використовувати людину лише як виробника, як "фактор виробництва", як homo ekonomikus (економічна людина). Людина—не засіб, а кінцева мета створення матеріальних благ. Не людина для виробництва, а навпаки, виробництво для людини. Необхідно побудувати такі соціально-економічні відносини, щоб інтереси переважної більшості населення країни відображали стан її економіки.

Техніко-економічні відносини  стосуються насамперед виробничо-господарської  діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підрозділів та об'єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технологи й організації виробництва. Техніко-економічні відносини охоплюють також питання використання виробничих потужностей галузей та їх складових — заводів, шахт, будмайданчиків, залізничних, тролейбусних і трамвайних депо, сільгосппідприємств тощо, використання сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Ці відносини відображають найважливіші сторони роботи підприємства в тісному взаємозв'язку з технікою і технологією виробництва, найповнішу характеристику технічного, організаційного й економічного становища на цьому підприємстві, ступінь концентрації, спеціалізації, механізації та автоматизації виробничих процесів, застосування прогресивних технологій.

Уже йшлося про субординацію структурних елементів економічної  системи. Оскільки остання не є сукупністю індивідуальних виробників одного рівня, розрізняють чотири рівні економічної  системи суспільства'.

• глобально-економічний;

• макроекономічний;

• метаекономічний;

• мікроекономічний.

Глобально-економічний рівень економічної системи включає  світову (планетарну) економіку й  економіку міждержавних об'єднань (СНД, ЄС, ВТО, АСЕАН і т. ін.). До цих двох суб'єктів глобально-економічного рівня економічної системи як власні суб'єкти належать міжнародні і міждержавні фінансово-економічні інститути (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Європейський валютний фонд, фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації, світові підприємницькі мережі та ін.).

Макроекономічний рівень стосується економік окремих країн  та їх суспільно-державних інститутів.

Найбільшу кількість суб'єктів  охоплює метаекономічний рівень, до якого належать економіка територіально-регіональних комплексів, галузева економіка, економіка окремих ринків (товарного, ресурсного, робочої сили тощо), економіка ринкових інфраструктурних підсистем (банківської, фінансової, податкової, грошової). Всі ці види економік, у свою чергу, складаються з територіально-регіональних і галузевих об'єднань, вільних економічних зон, територіально-виробничих комплексів, інфраструктурних інститутів окремих ринків, банківських і біржових об'єднань.

Мікроекономічний рівень пов'язаний з локальною й індивідуальною економікою, до якої належать підприємства, фірми, організації, заклади, установи, окремі індивіди, родини, домашнє господарство, тобто тут водночас перебувають  потужні підприємства, середній і  малий бізнес.

Насамкінець розглянемо типи економічних систем суспільства. Нині налічується чотири типи економічних  систем суспільства:

• адміністративно-командна економіка;

• перехідна економіка;

• ринкова економіка;

• змішана економіка.

Категорія "адміністративно-командна економіка" була введена у науковий обіг відомим російським економістом  Г. Поповим. Адміністративно-командна модель господарювання сформувалася у 30-х роках XX ст. спочатку в СРСР, а відтак була поширена на всі країни соціалістичного табору. Ця модель заснована на соціалістичній ідеї необхідності панування державної власності на засоби виробництва, одержавлення всього народного господарства і централізованого планування. За цієї моделі існує затратний механізм, що пускає на вітер національні ресурси, а також дисбаланс між платоспроможним

попитом і наявністю товарної маси, дефіцит усього і вся, інакше кажучи, пусті полиці у магазинах  продовольчих і непродовольчих товарів.

У країнах, де склалася адміністративно-командна економічна система, відсутній інтерес  до високопродуктивної праці, існує  зрівнялівка в оплаті праці, поширені карткова система на продукти харчування, талони тощо. За такої системи ігнорується  дія об'єктивних економічних законів, нормальний товарно-грошовий обіг, існує  жорстке ієрархічне підпорядкування  всіх суб'єктів господарювання.

У країнах з перехідною економікою відбувається трансформація  адміністративно-командної системи  в ринкову. Вже не будучи плановою, вона ще не набула характеристик ринкової системи. Старі механізми вже  не спрацьовують, а нові впроваджуються нелегко; взагалі цей перехід  супроводжується опором старого, відбувається не без проблем, складно. Перехідний стан економіки можна аналізувати  з позицій системи категорій  і законів його функціонування або  вивчаючи шляхи, програми і системні заходи з послідовної трансформації  централізованої планової економіки  у ринкову.

Незвичність, складність трансформації  полягає в тому, що виникнення цивілізованих  ринкових інститутів відбувається у  ще неринко-вому просторі, до того ж переобтяженому старими звичаями і традиціями, скажімо, колективістськими принципами господарювання, відсутністю історичних традицій приватної власності на землю, як це має місце у нашій країні (виключаючи, проте, Західну Україну). Зрозуміло, що у різних країнах перехідний період від адміністративно-командної до ринкової економіки відбувається по-різному, з урахуванням специфіки країни, результативності заходів її керівництва.

Для побудови в країні ринкової економіки потрібно вирішити такі завдання:

• докорінно змінити відносини  власності, для чого необхідно взяти  функції управління у держави  і передати їх безпосередньо підприємствам, здійснити приватизацію, тобто змінити  власника засобів виробництва за допомогою трансформації державної  власності у приватну, запровадити  різні форми власності;

• сприяти поширенню товарно-грошових відносин;

• сформувати ринкову інфраструктуру, нові механізми створення господарських  зв'язків;

• здійснити демонополізацію  економіки як найважливішу передумову впровадження конкуренції й досягнення ринкової рівноваги;

• лібералізувати ціни за допомогою  скасування державного контролю за ціноутворенням і створення умов для формування цін, які цілком відповідають попиту і пропозиції на товари і послуги;

• досягти фінансово-економічної  стабілізації за допомогою здійснення жорсткої грошово-кредитної політики з метою обмеження обсягу грошової маси в обігу;

• провести реформу соціальної підтримки населення, особливо найменш  захищених його верств, що сприяло  б адаптації до нових умов життя;

• здійснити структурну перебудову народного господарства;

• забезпечити особисту свободу громадян, ухвалюючи відповідні правові акти, закони і норми господарської  діяльності.

Що розвиненіша у країні ринкова економіка, то вищий життєвий рівень її населення. Так, середній розмір вкладу громадян у банках становить: в Україні — 40 дол., Польщі — 4000 дол., Японії — 40000 дол.

Змішана економіка склалася у високорозвинених країнах, де крім пануючої приватної капіталістичної  власності досить значною є частка державного сектору в народному  господарстві. Про це переконливо  свідчить практика Західної Європи. Скажімо, державний сектор Франції охоплює  близько третини її економічного потенціалу, до нього належать потужні  банки, зокрема "Креді Ліоне" та "БНП", виробник сучасних засобів зв'язку концерн "Телеком", компанії-гіганти "Рон-Пуленк" (хімічна продукція), "Томпсон" (електроніка, військова продукція), "Бюль" (комп'ютери, інформатика), "Ельф-Акітен" (видобуток і переробка нафти), найбільші страхові товариства "УАП", "АДЖ", авіакомпанія "Ер-Франс". В Італії державна власність охоплює 50 відсотків економіки, там існує навіть міністерство державної участі в економіці. У Швейцарії, Франції та Німеччині з великою ефективністю працюють державні залізниці. Відомий шведський легковик "Вольво" виробляють на державному підприємстві.

Криза, а відтак і крах адміністративно-командної системи  — незаперечне свідчення того, що попри будь-які відхилення від  магістральної ходи людства сама економічна система суспільства  у кожній країні зрештою неминуче спрямиться у потрібному напрямі, у  напрямі створення високорозвиненого  народного господарства, досягнення високого рівня продуктивності праці, матеріального добробуту і соціальної захищеності людини.

Класифікація економічних  наук ведеться по декількох критеріях, але найбільш розповсюдженими з  них є: 1) ступінь спільності охоплення  об'єкта дослідження і 2) характер відносини  до практики.

Якщо брати за основи перший критерій, то економічні науки поділяються  на загальні і конкретні (частки).

 

До загальних економічних  наук відносяться політична економія (чи економічна теорія), історія народного  хоз-ва, історія економічної думки. Ці науки вивчають загальне регулювання  господарських процесів. Специфічне місце займають економічні науки, що вивчають кількісні взаємозв'язки і  статистичні закономірності системи  суспільного виробництва. Це: економічна статистика, бух.облік, аналіз господарської  діяльності. Особливий розділ економічного аналізу складає додаток математики до економіки, экономико - математичні  методи.