Економічна думка Стародавнього Сходу

Економічна думка Стародавнього Сході….  Найдавніші джерела економічної думки

 «Повчання  гераклеопольського царя своєму  синові» (Стародавній Єгипет, ХХІІ ст. до н.е.). В ньому мова йде про «правила» мистецтва державного керівництва і господарювання.

Критична оцінка стихійного, некерованого росту масштабів боргового  рабства і лихварства, завдяки  чому навіть «простолюдини» змогли стати  багатими, а в країні розпочалася  громадська війна, очевидна ще в одній  пам’ятці економічної думки Стародавнього  Єгипту початку ХVІІІ ст. до н.е – «Речення Іпусера».

Збірник законів «Кодекс Хаммурапі». У ХVІІІ ст. до н.е для Вавілонського царства виникла реальна загроза руйнуваннянезалежності. Швидкий розвиток товарно-грошових відносин почав супроводжуватись різким скороченням надходжень податків у державну казну, а відповідно до цього — послабленням ефективності діяльності державних структур і особливо армії. Хаммурапі (1792 — 1750 pp. до н.е.) не міг відбирати у селян землю, знову створювати великі царські господарства, збирати ремісників у царські майстерні. Мудрість Хаммурапі в тому, що він перший із правителів стародавнього світу зрівняв силу царя з силою закону і визнав за підлеглими право самим турбуватися про своє життя. В його законах знайшли відображення розвиток товарно-грошових відносин, заходи, які сприяли розширенню торговельних угод.

Кодекс Хаммурапі на перший погляд був націлений на те, щоб сильний не утискав слабкого. Насправді ж закріплені в ньому правові норми жорстко регламентували натурально-господарські основи, пов´язавши їх не тільки з майновою відповідальністю. Царська влада турбувалася про захист інтересів общини і дрібних товаровиробників. 

Своєрідні вимоги держава узаконила у плані "зниження" тяжкості кабали і рабства за борги, а також лихварства. Раніше селяни платили податки здебільшого зерном, олією, шерстю. Хаммурапі почав стягати податки сріблом. Лихварства були "впорядковані" так, що межа грошової позики не перебільшувала 20%, а натуральної позики — 35% від первинної суми. Більше того, Хаммурапі декілька разів скасовував усі нагромаджені у країні борги. 

Соціально-економічна концепція конфуціанства

Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, що жив у 551—479 роках до н.е. У господарських поглядах Конфуцій привертає увагу обґрунтування необхідності державного захисту благополуччя родової знаті всіх "вищестоящих". Важливо також відзначити, що, на думку цього мислителя, праця примножує багатство народу і того, хто ним володіє. Конфуцій вважає природно виправданим існування різних форм власності.  Держава, на думку Конфуція, повністю копіює сім´ю: керівник — це "батько народу", підлеглі — "його діти.. Конфуцій твердить, що багатство правителя залежить від багатства народу.

Таким чином, відповідно до вчення Конфуція, "у народу буде достаток", якщо уміло господарювати при  регламентованих патріархальних відносинах. Порядок, достаток залежать від багатьох факторів, але особливу увагу серед  них Конфуцій приділяє "мистецтву  керувати народом. Вчення Конфуція націлене на забезпечення стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторитету держави, широке використання з цією метою традиційних форм і обрядів. Він закликав до зміцнення влади верховного керівника Китаю. 

«Гуань-Цзи» про джерела  багатства держави 

В VI – III ст. до н.е. у Китаї  набули широкого розповсюдження ідеї колективного економічного трактату «Гуань-Цзи». Ідеї його містять в собі деякі протиріччя, але окремі з них заслуговують на увагу і сьогодні. Золото і перли не розглядаються в трактаті як виключне багатство; такими визнаються передусім матеріальні блага (товари). При цьому, з одного боку, золоту відводиться роль грошей (правда, таких, що забезпечують обмін, від якого все ж "вигоди у одних" бувають "більші, ніж у інших"), а з іншого — золото оголошується товаром, якщо ним вимірюються ресурси держави. Праця проголошується джерелом багатства держави. У трактаті чітко проводиться думка про необхідність стабільного розвитку економіки, а також твердиться, що тільки там "в поселеннях царює спокій", де ціни на хліб регулюються. Для регулювання економіки в цілому автори трактату проповідують створення в державі запасів хліба, введення пільгових кредитів землеробам, заміну податків безпосередньо на залізо і сіль посередніми, тобто розповсюдити податки на товари, що ви¬робляються з їх використанням.  

Економічна думка Стародавньої Індії 

Староіндійську економічну думку VI – III ст. до н.е. узагальнено  у трактаті «Артхашастра», автором якого є Каутілья – радник царя Чандрагупти І (кін. V ст. до н.е.). Сама назва цього твору розкриває його зміст. Вона походить від слів "артха" (користь, вигода, прибуток) і "шастра" (наука, науковий твір, вчення). У творі особливо підкреслюється роль керівника держави (короля, царя) у розробці і реалізації "правильної" економічної політики. Державотворець мав регулювати ціни на товари, створюючи товарні фонди, і зберігати активним баланс державного бюджету — "збільшувати доходи і зменшувати витрати". 

Рабство визнається природним  явищем для "нагромадження багатства» і досягнення суспільної користі. Автор трактату заявляє, що державне багатство складається з результатів праці населення.  

В "Артхашастрі" знаходить  своє відображення і проблема "вартості речей"; величина вартості визначається кількістю "днів роботи", а винагорода має знаходитись у строгій  відповідності до результатів праці. У (в´язку з цим Каутілья відрізняє ринкову ціну від вартості. Але щоб обґрунтувати регламентоване присвоєння прибутку купцями, торговцями, Каутілья виходить з того, що оскільки ціна і опару на ринку складається не тільки з витрат на виробництво, а й з торгівельних витрат. 

2.2. Економічні вчення  Стародавньої Греції 

Ксенофонт про поділ праці, вартість і гроші

Ксенофонт (430 – 354 pp. до н.е.) – автор трактату "Домострой"– один із перших в історії економічної думки звернувся до всебічного вивчення проблем поділу праці в суспільстві. Він глибоко аргументував досить нову для того часу тезу про те, що "найбільш проста робота" може виконуватися більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, розмірами ринку. Тобто Ксенофонт першим указав на взаємозв'язок між поділом праці і ринком. Одним із перших був Ксенофонт і в осмисленні двох сторін будь-якого товару, виражених в його корисних якостях (споживна вартість) і здатності до обміну (мінова вартість). Будучи, безперечно, прихильником натурально-господарської концепції (засуджуючи обіг грошей як торговельного і лихварського капіталу), він все-таки визнавав необхідність існування і корисність грошей, вказуючи на притаманні їм функції обігу і засобу нагромадження. Він пропонував нагромаджувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок війни, для розширення натурального господарства.

 

 

  Проекти суспільного  устрою Платона

Платона (справжнє ім'я Арістокл, 428 – 347рр. до н.е.). Проекти суспільного устрою були спрямовані на зміцнення основ натурально-господарської політики. 

Зміст одного з таких проектів виклав Платон у своїй відомій праці «Держава». В ній високо оцінена роль аристократії у забезпеченні суспільних інтересів. В його проекті «ідеальної держави» ні філософи, ні армія, які становили найвищу частину суспільства, навіть думати не могли про заняття, пов'язані з фізичною працею. Вони також мали бути не обтяженими ніякою власністю, оскільки саме вона, на думку Платона, є джерелом протиріч і розбіжностей у державі – їх матеріальне забезпечення за принципом «кожному порівну» має взяти на себе держава. Всі господарські турботи, у тому числі й ті, що пов'язані з володінням і розпорядженням особистою власністю, за умовами проекту, мали покладатися на так звану чернь – третій стан суспільства (ремісники, землероби, дрібні торговці, вільні). Раби ж – власність вільних громадян або живе знаряддя праці, а тому не віднесені автором «Держави» до жодного стану суспільства. 

Другий проект,-- праця «Закони». На відміну від попереднього твору, тут Платон протиставляє ідеальному типу «негативний» тип суспільного устрою. Головним двигуном поведінки людей в ньому виступають матеріальні турботи і стимули. Характеризуються окремі елементи соціально-економічного устрою суспільства на комуністичних засадах. Так, наприклад, за Платоном, усі громадяни зможуть в ідеальній державі одержувати (за жеребком) дім і земельний наділ. Причому останній мав наділятись з наданням права володіння і користування (тобто з неповним правом власності), хоч і з можливістю передачі у спадок одному з дітей на тих самих умовах. Цінність загального майна громадян не повинна різнитися більш ніж у чотири рази.  

Обидва проекти Платона збігаються в тому, що апарат управління державою (в першому) і громадяни (в другому) не повинні мати золота і срібла, а також не займатись лихварством.

Найголовнішою галуззю економіки Платон вважав землеробство, відносячи ремісництво і торгівлю до менш престижних занять у суспільстві.

 

 

  Економічні концепції  Арістотеля

Арістотель (384 – 322 pp. до н. е.).

У своїх творах «Нікомаховій етиці", «Політиці» (трактаті про устрій держави) та інших йому вдалося розробити найоригінальніший на той час проект ідеальної держави. При порівнянні його з проектами попередників – Ксе-нофонта, Платона можна побачити багато схожого. По-перше, Арістотель підтримує ідею щодо необхідності поділу суспільства на вільних і рабів, а відповідно до цього, працю – на розумову і фізичну, виходячи із «закону природи». По-друге, поділяє погляди щодо негативного ставлення до ремесла і його малої значущості для суспільства. За Арістотелем, ремісник, що займається дрібним промислом, знаходиться у стані невизначеного обмеженого рабства. Оригінальність побудови проекту Арістотеля в тому, що всі види господарської діяльності людей розглядаються ним з точки зору експлуатації нижнього стану і належать або до природної сфери – економіки, або до неприродної – хрематистики. Він перший в історії економічної думки намагається проникнути у сутність економічних явищ.  

Протиставлення Арістотелем  економіки і хрематистики було однією з перших спроб аналізу капіталу в історії науки. Термін «хрематистика» не утвердився в нових мовах, на відміну від терміна «економіка». Арістотель виводить його від слова «хрема» – майно, володіння. Для Арістотеля економіка – це природна господарська діяльність землеробів, ремісників і дрібних торговців, пов'язана з виробництвом життєво необхідних продуктів, що мають споживну вартість. Вона включається в обмін, але тільки в межах, необхідних для задоволення власних потреб, і границі цієї діяльності теж природні – це розумне особисте споживання людиною. Саме тому ця діяльність має бути об'єктом турботи держави.  

Хрематистику мислитель порівнює з «мистецтвом наживати багатство» за допомогою великих торговельних угод для перепродажу і лихварських угод, її мета безмежна, бо головне в цій сфері – «володіння грішми». В мистецтві наживати становище, – відмічає Арістотель, – оскільки воно виявляється в торговельній діяльності, ніколи не буває границь у досягненні мети, тому що нею є досягнення необмеженого багатства і володіння грішми… Всі, хто причетний до грошового обігу, намагається збільшити свої капітали до безмежності». Іншими словами,хрематистика – це «мистецтво» вкладання і нагромадження капіталу.  

Ідеалом господарювання для Арістотеля було невеличке землеробське господарство. Це господарство повинно забезпечувати себе майже всім необхідним. Ідеалізуючи в рамках цієї концепції модель рабовласницької державної структури, Арістотель мистецьки спрощує найважливіші елементи господарського життя. Наприклад, за Арістотелем, «в дійсності речі такі різні, що не можуть стати спільномірними». А звідси висновок: «5 лат =1 дому», тому що їх спільномірність досягається нібито лише завдяки грошам. Самі ж гроші як найбільш «зручний в ужитку» товар виникли, на думку філософа, не стихійно, а як результат погодження між людьми, і є «в нашій владі», щоб гроші стали «неспоживчими». «Отже, потрібно, щоб все вимірювалось чимось одним…,– зазначає Арістотель.– Цим одним і є потреба, яка є зв'язуючою ланкою для всього. А як заміна потреби за згодою людей виникла монета…»

Обґрунтовуючи загальну основу зрівнювання  в обміні товарів, Арістотель висловлює  тезу, що нагадує примітивний варіант "трудової теорії вартості". "Дійсно,–  пише він,– не із двох лікарів створюється  суспільство, але із лікаря і землероба, і взагалі з людей неоднакових  і не рівних. Але таких-то людей і потрібно прирівняти. Тому все, що піддається обміну, повинно порівнюватись з чимось одним. Отже, розрахунок матиме місце тоді, коли буде знайдено порівняння; яким чином продукція, вироблена чоботарем, належить до продукції, виробленої землеробом".   

Про "незавершеність" арістотелевої  концепції про економіку і  хремати-стику свідчить також двояка характеристика обміну. Мова йде про те, що в одному випадку обмін розцінюється ним як акт задоволення потреб і дозволяє трактувати споживну вартість товару як категорію сфери економіки, а в іншому випадку – навпаки: обмін символізує акт наживи, дає підставу вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики.    

Таким чином, загальною рисою економічної думки Стародавнього Світу є намагання зберегти пріоритети натурального господарства, засудити з позиції звичаїв, моралі і етики крупні торговельне-лихварські операції, що порушують еквівалентність і пропорційний характер обміну товарів за їх вартістю і не відповідають відкритому розумом "природному порядку", який охороняється громадськими законами. Виразниками подібного світогляду були, як правило, і великі мислителі (філософи), і окремі правителі рабовласницьких держав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Економічні  ідеї феодалізму в Росії та Україні