Економічні кризи: аналіз та тенденції

    В 70-80-х роках дана концепція активно розроблялася представниками теорії раціональних очікувань. Якщо монетаристи вважають, що держава може спровокувати цикл, користуючись недостатньою поінформованістю людей про щире втримування й цілях різних напрямків державної економічної політики, прихильники теорії раціональних очікувань виходять із протилежних міркувань. Вони вважають, що підприємці й населення навчилися завдяки інформаційній революції, оцінювати що відбувається й розпізнавати щирі мотиви рішень державних органів і можуть щораз вчасно реагувати на них задля своєї вигоди. У результаті, мета державної політики залишається нереалізованою, а спад або підйом приймають більш яскраво виражений характер.

    Друга концепція («політичного ділового циклу) базується на тім, що залежність між рівнем безробіття й рівнем інфляції визначається по кривій Філліпса, тобто існує зворотна залежність між даними величинами: чим менше безробіття, тим швидше ростуть ціни. Її прихильники думають, що економічне становище усередині країни істотно впливає на популярність правлячої партії. У якості головних економічних показників, на які реагує населення, виділяються темпи інфляції й норма безробіття: чим нижче їхні рівні, тим за інших рівних умов більше голосів отримає на виборах  правляча партія або президент.

    3 метою забезпечення перемоги уряд вживає заходів для підтримки такого сполучення рівнів інфляції й безробіття, що представляється найбільш прийнятним виборцям. Тому адміністрація після приходу до влади намагається знизити темпи росту цін шляхом штучного провокування кризових явищ, а до кінця свого правління влада починає вирішувати протилежне завдання - піднімає рівень зайнятості. Останній викликає ріст цін, але розрахунок робиться на те, що до виборів рівень зайнятості підніметься, а інфляція не встигне набрати повної чинності.

 3. Роль держави у регулюванні економічного росту та шляхи вирішення і механізми профілактики економічних криз.

    Держава відіграє значну роль у регулюванні економічного росту й варто розглянути, які міри державного регулювання щонайкраще можуть стимулювати цей процес.

    1. Кейнсіанці розглядають економічний ріст переважно з погляду факторів попиту. Звичайно вони пояснюють низькі темпи росту неадекватним рівнем сукупних видатків, які не забезпечують необхідного приросту ВВП. Тому вони проповідують низькі ставки відсотка (політика "дешевих грошей") як кошти стимулювання капіталовкладень. При необхідності фінансово - бюджетна політика може використатися для обмеження урядових видатків і споживання, для того щоб високий рівень капіталовкладень не приводив до інфляції. Кейнсіанці приділяють більше увагу короткостроковим цілям, а саме підтримці високого рівня реального ВНП, впливу на сукупні видатки.

    2. На противагу кейнсіанцям, неокласики наголошують на фактори, що підвищують виробничий потенціал економічної системи. Зокрема, вони призивають до зниження податків як до коштів, що стимулює заощадження й капіталовкладення, що заохочує трудові зусилля й підприємницький ризик. Наприклад, зниження або скасування податку на дохід від відсотків приведе до збільшення віддачі від заощаджень. Деякі економісти виступають за введення єдиного податку на споживання в якості повної або часткової заміни особистого прибуткового податку. Зміст цієї пропозиції складається в обмеженні споживання й стимулюванні заощаджень. Відносно капіталовкладень ці економісти звичайно пропонують зменшити або скасувати податок на прибуток корпорацій, зокрема надати значні податкові пільги на інвестиції. Прихильники «економіки пропозиції» віддають перевагу довгостроковим перспективам, наголошуючи на фактори, що забезпечують ріст суспільного продукту при повній зайнятості й повнім завантаженні виробничих потужностей.

    3. Економісти різних теоретичних напрямків рекомендують і інші можливі методи стимулювання економічного росту. Наприклад, деякі вчені пропагують індустріальну політику, за допомогою якої уряд взяв би на себе пряму активну роль у формуванні структури промисловості для заохочення економічного росту. Уряд міг би вжити заходів, що прискорюють розвиток високопродуктивних галузей і сприяють переміщенню ресурсів з низько продуктивних галузей. Уряд також міг би збільшити свої видатки на фундаментальні дослідження й розробки, стимулюючи технічний прогрес. Ріст видатків на утворення також може сприяти підвищенню якості робочої сили й росту продуктивності праці.

    Отже, сучасний механізм самонастроювання ринкової економіки через циклічні кризи модифікувався. Переплетення стихійно - ринкового механізму функціонування економіки у формі циклічних криз зі свідомим державним впливом на відтворювальний процес ускладнює «очисну» функцію криз, змінює плин циклу в цілому. Тому міняються і форми прояву циклів і криз, і сам механізм циклу. Невід'ємним елементом сучасного економічного циклу стала інфляція. Інфляція взаємодіє із циклічним рухом економіки. Це позначається насамперед на зміні механізму циклу, у якому тепер переплітаються циклічні закономірності руху цін (їхнє падіння у фазі кризи й ріст у фазі підйому) із ціноутворюючими факторами державного регулювання. У сучасних умовах великий капітал пристосовується до платоспроможного попиту шляхом скорочення виробництва при збереженні високих цін. Держава, у свою чергу, допомагає великим фірмам « управляти» таким шляхом кризою. Тому модифікації цінового механізму виражаються в зменшенні « чутливості» цін до кризового звуження ринкового попиту й збільшенню цієї чутливості до росту попиту. Отже, рух цін у сучасних кризах відображає протиборство двох тенденцій: підвищувальної, пов'язаної з діяльністю великого капіталу й держави, і знижувальної, породжуваної циклічним скороченням місткості ринку. Інакше кажучи, механізм сучасних капіталістичних циклів сполучить у собі кризу й інфляцію. Міняються й форми прояву сучасних циклів і криз. Це виражається: у синхронізації циклічного руху в різних країнах, що обмежує можливості зм'якшення кризових процесів за рахунок розширення експорту; у частішанні циклічних криз і скорочені тривалості циклу; у відносному зменшенні глибини криз; у нестійкості фаз пожвавлення й підйому; у зміні показників масштабів і глибини криз. Інфляція попиту являє собою тенденцію до підвищення рівня цін внаслідок збільшення сукупного попиту, тобто готовності більше платити за той же набір благ. Поточний попит на гроші при цьому збільшується і якщо пропозиція грошей приводиться у відповідність із ним, то тенденція закріплюється й тоді реальне пожвавлення, вимагає додаткової емісії грошей.

    Криза державного регулювання економічного розвитку зажадала від уряду розвинених країн шукати вихід зі сформованої ситуації, але не шляхом відмови від державного регулювання циклічного виробництва, а за допомогою перебудови його форм і методів. Антициклічна спрямованість державної політики змінилася антиінфляційною.

    Антициклічне регулювання економіки - це свідомі й цілеспрямовані дії держави й, частково, могутніх корпорацій і наднаціональних органів на промисловий цикл із метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури й темпів економічного росту. Найважливіша роль у цьому регулюванні належить державі.

    В основі антициклічного регулювання лежить антикризове регулювання. Теоретично обґрунтував необхідність антикризового регулювання Дж. Кейнс. Після другої світової війни в більшості розвинених країн світу були розширені антикризові міри держави, а також доповнені певними антициклічними коштами відносно зм'якшення циклічних коливань. Зокрема, антикризові міри були розширені за рахунок збільшення державних закупівель товарів і послуг, стимулювання житлового будівництва, проведення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового обладнання, зниження податків на прибуток корпорацій і ін. Узагальнюючим показником впливу держави на економічний цикл є частка державних видатків у ВВП і, насамперед, державні закупівлі товарів і послуг. У середині 90-х рр. частка державних видатків у ВВП становила в Японії близько 35, а у Швеції - більше 70 %.

    Особливості антициклічного регулювання значною мірою обумовлені домінуванням в економіці монополій. Э.Чемберлін цілком переконливо довів, що навіть при відсутності угод ціни на олігополистичному ринку вище, ніж на конкурентному, а обсяг виробництва нижче. Э.Чемберлін і інші західні вчені справедливо вказували на відсутність гнучкості цін, їхньої рухливості в порівнянні з періодом вільної конкуренції. Це обумовлено тим, що олігополії скорочують обсяги виробництва з метою недопущення надвиробництва товарів і зниження цін. Цій негативної тенденції може протистояти тільки діяльність держави по стимулюванню грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Цей метод активно використався в післявоєнний період і сприяв скороченню глибини й тривалості економічних криз. Темпи збільшення грошової маси, як правило, були більше високими, чим їх рекомендували монетаристи. Разом з тим, значне збільшення грошової маси, поряд з дією інших факторів, наприклад, різким підвищенням цін на нафту в період енергетичної кризи, привело наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. до посилання інфляційних тенденцій, і темпи росту цін у середині 70-х рр. становили більше 10 %.

    3 огляду на це, в 80-х рр. уряд почав обмежувати темпи росту грошової маси, провадити політику «дорогих грошей». Засобом досягнення цієї мети стало здійснення твердої кредитно - грошової політики. Зокрема, у період високої економічної активності держава значно підвищує норму відсотка, що викликає подорожчання кредиту. Під час депресії й кризи держава збільшує резервну норму, знижує ставку відсотка й здешевлює кредит. Це обумовлено тим, що встановлена центральним державним банком норма відсотка впливає на його розмір, по якому банки дають кредит своїм клієнтам. Комерційні банки в США приблизно 20 % своїх активів зобов'язані зберігати у вигляді касового резерву в Центральному банку. Тому розширення кредитів залежить від величини приросту банківських пасивів, а комерційний відсоток, по якому банки дають кредит клієнтам, - від дисконтної ставки відсотка. У ФРН Федеральний банк установлює для кожного кредитного інституту ліміти переоблікованих векселів, що обмежує обсяги кредитів під облік векселів, надаваних кожному банку, а це впливає на обсяг грошової маси.

    Перевага методу антициклічного регулювання в тім, що його можна застосовувати дуже оперативно, не приймаючи відповідного закону. Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження процентної ставки.

    3 метою розширення сукупного попиту у фазах кризи й депресії держава проводить політикуі «дешевих грошей», знижує ставки податків на прибуток, заробітну плату, надає пільги за умови прискореного списання вартості основних фондів, що є коштами стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державний сектор, насамперед, у галузі економічної й соціальної інфраструктури.

    У фазі підйому держава збільшує податки, процентні ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного «перегріву» економіки, послабляє протиріччя між виробництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої. При цьому між вживанням заходів в області кредитно-грошової політики й одержанням певного результату проходить тривалий проміжок часу. По оцінці західних учених, цей тимчасовий лаг в умовах циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період підйому - 10 - 24 місяці. 3 найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою обумовлено тривалістю законотворчого процесу, тому винятково важливо мати чіткий економічний прогноз механізму протікання економічного циклу.

    Антициклічне й антикризове регулювання здійснюється економічними, правовими й адміністративними методами.

    Антициклічне регулювання з боку олігополії здійснюється за допомогою вироблення ними погодженої політики, виконання державних програм і ін. У той же час їхні дії нерідко суперечать політиці держави в цій сфері. Наднаціональнї органи в країнах ЄС проводять значною мірою уніфіковану промислову, структурну, податкову, амортизаційну й іншу форми політики, що є важливим чинником антициклічного регулювання, синхронізації економічного циклу.

    Антициклічне регулювання в сучасних умовах також обумовлюють значні розходження між сучасними економічними кризами (у післявоєнний період) і кризами ХІХ в. Суть розходжень полягає в наступному:

    1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше;

    2) на відміну від криз у минулому, коли мало місце надвиробництво товарів, сучасні кризи характеризуються надвиробництвом основного капіталу (у формі простою значної частини виробничих потужностей);

    3) якщо під час криз у минулому відбувалося різке зниження цін, у сучасних умовах воно, як правило, відсутнє;

    4) сучасні екологічні цикли характеризуються менш тривалим періодом проходження фаз кризи й депресії, і відповідним збільшенням фаз пожвавлення й підйому;

    5) на відміну від стихійного характеру криз у минулому, економічні кризи та механізм їхнього протікання тепер усе більше піддаються регулюванню;

    6) у сучасних умовах спостерігається синхронізація економічного циклу, насамперед, фінансових криз. Свідоцтвом останнього є фінансова криза в Японії й Південній Кореї наприкінці 1997 р. 3 метою його локалізації, недопущення його розростання МВФ і Світовий банк надали Південній Кореї безпрецедентний за всю історію свого існування кредит у сумі 47 млрд. дол.

   Механізми профілактики економічних криз:

    1. Фінансово-економічна криза, утримуванням якого став ріст безнадійної дебіторської й кредиторської заборгованості фінансових центрів, сутністю - зниження матеріально - речовинного забезпечення грошової маси, а наслідком перехід від економічного росту до занепаду, розвивається як реакція на неадекватність координації господарських відносин принципам закону економічного росту;

    2. Механізми профілактики фінансово-економічної кризи повинні відповідати трьом основним принципам закону економічного росту:

        а) Безумовна матеріально-речовинна капіталізація тієї контрольованої частини доходу конкретного капіталу, що відповідає перевищенню його продуктивності над середньою;

        б) Забезпечення орієнтованого прямого перетікання капіталів убік максимальної продуктивності при ціновій нормалізації доходів, контрольованих кожним конкретним капіталом;