Захист права власності

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський інститут економіки і туризму

 

 

 

 

 

 

Індивідуальна робота

 

З дисципліни: «Господарське  право»

Тема: «Захист права власності»

 

 

 

 

 

                                   Підготувала:

 

 

 

 

 

 

 

Львів-2012

План

1. Поняття і форми власності , суб'єкти права власності

2. Способи набуття і припинення права власності.

3. Захист права власності.

4. Система цивільно-правових засобів захисту права власності.

5. Віндікаційний позов.

6. Негаторний позов.

7. Позов про визнання права власності

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ  

 Захист і  охорона власності є однією  з найголовніших функцій держави.  Принцип охорони власності закріплений  в Україні конституційно. 
   Це та інші положення Основного Закону щодо охорони права власності знайшли свій розвиток і втілення в різних галузях українського законодавства — в кримінальному, адміністративному, земельному, фінансовому, цивільному праві. Серед галузей права, які захищають право власності, особливу роль відіграють норми цивільного права. Саме вони забезпечують правове регулювання і охорону відносин власності в тих випадках, коли правомочності власника не порушуються. 
   Захист права власності — це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, заподіяних власнику. 
   Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві оперативного управління, повного господарського відання чи на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (застава, оренда, зберігання). 
   Чинне законодавство захищає також право на володіння майном правомочною особою — комісійним магазином, підрядником, перевізником.

Основна частина

1. Поняття і форми  власності , суб'єкти права власності

Право власності, як і будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомірностей — володіння, користування і розпорядження. Цими правомірностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не власнику, а іншій особі, правомірностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди).

Власник не може використовувати  право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам  суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).

Розрізняють право власності  в об'єктивному і суб'єктивному  розумінні. Право власності в  об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктивному розумінні складають його правомірності — право володіння, користування і розпорядження.

З цього приводу можна  навести визначення права власності  в суб'єктивному розумінні, яке  дає Є. О. Суханов: "Право власності  як суб'єктивне цивільне право — це закріплена законом можливість особи на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, одночасно беручи на себе тягар і ризик його утримання".

Власник має не тільки право власності, а й несе певні  обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом.

Характерною ознакою  права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений  цього права чи обмежений у  його здійсненні. Це дуже важливе положення  закону (ст. 321 ЦК України), яке дозволяє особам захищати свої права.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умовах воєнного або надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості (ст. 321, 353 ЦК України).

Право власності —  це закріплена за власником можливість у межах, що допускають законом, володіти, користуватися й розпоряджатися майном (засобами виробництва й предметами споживання) за своїм розсудом й у своєму інтересі.

Власність — це економічна категорія, що є одним із проявів  суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності —  це сукупність правових норм, які регулюють  і закріплюють суспільні відносини, що виникають з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному аспекті  право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні  відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

У суб'єктивному аспекті  право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.

Володіння — це фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї  безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в  особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування — це право вилучати з речей їхні корисні  властивості (наприклад, обробляти  землю та отримувати врожай, вживати  продукти харчування, носити одяг і  взуття).

Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень в особи дає підстави вважати її власником відповідного майна.

Розрізняють такі форми  власності:

1) власність українського  народу — земля, її надра,  атмосферне повітря, водні та  інші природні ресурси, які  знаходяться в межах території  України, природні ресурси її  континентального шельфу, виключної  (морської) економічної зони є  об'єктами права власності українського народу;

2) приватна власність  — майнові та особисті немайнові  блага конкретної фізичної чи  юридичної особи (жилі будинки,  транспортні засоби, гроші, цінні  папери, результати інтелектуальної  творчості та інше майно споживчого  й виробничого призначення);

3) колективна власність  — майно, що належить певному  колективу і необхідне для  його функціонування (майно колективного  підприємства, кооперативу, орендного  чи акціонерного підприємства, господарського  товариства, господарського об'єднання,  професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо); 4) державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

До суб'єктів права  власності в Україні належать:

1) український народ, що являє собою єдине джерело державної влади в республіці та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду України та місцеві "ради народних депутатів. Кожен громадянин як частина народу має право, за чинним законодавством України, користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб;

2) фізичні особи, тобто  громадяни України, іноземні громадяни  і особи без громадянства, які  мають рівні майнові права,  якщо іншого не передбачено  законодавчими актами України;

3) юридичні особи —  трудові колективи державних  підприємств, колективи орендарів,  колективні підприємства, кооперативи,  акціонерні товариства, господарські  товариства, господарські об'єднання,  професійні спілки, політичні партії  та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації;

4) Україна як суверенна  й незалежна, демократична, соціальна,  правова держава;

5) Автономна Республіка  Крим;

6) територіальні громади;

7) іноземні держави  та інші суб'єкти публічного  права.

2. Способи набуття і припинення права власності

Право власності може виникати за наявності певних юридичних  фактів, визначених ЦК України. Відповідно до ст. 328 цього Кодексу право власності  набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Юридична особа публічного права набуває право власності  на майно, передане їй у власність, та на майно, яке вона одержала (створила) у результаті своєї господарської діяльності.

Усі підстави виникнення права власності можна поділити на первісні і похідні способи.

До первісних способів належать такі, при яких право власності  на річ виникає вперше або незалежно  від права попереднього власника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі.

До похідних способів належать такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До похідних способів належать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.

Виготовлення або створення  нової речі (виробництво) є основним первісним способом набуття права власності. При цьому способі з'являється нова річ, яка раніше не існувала, тому право власності на неї виникає з моменту ЇЇ створення.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору з іншою особою, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо законом або  договором передбачено прийняття  нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з  моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності  на нерухоме манно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі  цього будівництва (створення майна).

За заявою заінтересованої  особи суд може визнати ЇЇ власником недобудованого нерухомого майна у разі, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною (ст. 331 ЦК України).

Переробкою (специфікацією) є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ (п. 1 ст. 332 ЦК України).

Особа, яка самочинно  переробила чужу річ, не набуває права  власності на нову річ і зобов'язана  відшкодувати власникові матеріалу  його вартість (п. 2 ст. 332 ЦК України).

Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено законом або договором (п. З ст. 332 ЦК України). Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває, за її бажанням, особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду (п. 4 ст. 332 ЦК України).

Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором (п. 5 ст. 332 ЦК України).

Стаття 333 ЦК України передбачає такий первісний спосіб набуття права власності, як привласнення загальнодоступних дарів природи. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.