Правові наслідки розірвання шлюбу

 

Реєстрація розірвання шлюбу провадиться за місцем проживання подружжя або одного з них. Якщо дружина  і чоловік через поважну причину  не можуть з'явитися до органу РАЦСу у визначений день, реєстрація на їх прохання переноситься на інший день. Однак строк такого перенесення не може перевищувати одного року від дня подання заяви. Якщо ж причина неявки визнана неповажною, а бажання дружини і чоловіка розірвати шлюб не змінилося, вони можуть подати до органу РАЦСу нову заяву. При цьому цей орган знову призначає місячний строк для реєстрації розірвання шлюбу.

 

Орган РАЦСу не з'ясовує причин розлучення, не є його обов'язком  й примирення подружжя.

 

За реєстрацію розірвання шлюбу обома або одним з подружжя (за домовленістю між ними) сплачується державне мито у розмірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Після цього їм видається Свідоцтво про розірвання шлюбу, а також проставляється штамп у паспорті або іншому документі, що посвідчує особу.

 

До компетенції органу РАЦСу не належить вирішення спорів, що виникають між подружжям у  зв'язку з розірванням шлюбу. Так, згідно з ч. З ст. 106 СК шлюб розривається незалежно від наявності між  дружиною та чоловіком майнового спору (щодо набутого за час шлюбу майна, надання утримання тощо). Будь-який майновий спір має вирішуватися у судовому порядку.

 

Стаття 107 СК передбачає підстави розірвання шлюбу органом  РАЦСу за заявою одного з подружжя. Однією з таких підстав є визнання судом другого з подружжя безвісно відсутнім.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 43 ЦК фізична особа може бути визнана  судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про  місце її перебування. Такі справи розглядаються судом за місцем проживання позивача (другого з подружжя). У заяві має бути зазначено, з якою метою заявнику треба визнати конкретну особу безвісно відсутньою, наведено факти, що свідчать про її безвісну відсутність, або вказано на обставини, які були загрозливими для цієї особи, чи ті, що дозволяють припускати її загибель внаслідок нещасного випадку.

 

Рішення суду про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім, яке набрало чинності, ще не свідчить про припинення шлюбу між ними. Воно є підставою для розірвання шлюбу органом РАЦСу за заявою одного з подружжя. Копія рішення або виписка з нього додається до заяви ініціатора розірвання шлюбу.

 

Якщо особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася  або якщо одержано відомості про  її місцеперебування, суд за її місцеперебуванням або суд, який постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за її заявою чи за заявою іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання особи безвісно відсутньою (ст. 45 ЦК). Шлюб такої особи поновлюється у разі подання спільної з колишнім чоловіком або колишньою дружиною заяви і за умови, що ніхто з них не уклав нового шлюбу.

 

3. Розірвання  шлюбу за рішенням суду

 

Шлюб розривається у  судовому порядку, якщо один із подружжя, які не мають дітей, не дає згоди  на це або коли дружина і чоловік  мають спільних неповнолітніх дітей. Судом мають також розглядатися справи про розірвання шлюбу, якщо один із подружжя, заявляючи про свою згоду на розлучення, ухиляється від розірвання шлюбу в органі РАЦСу, тобто відмовляється подати до нього спільну заяву, не з'являється для реєстрації розлучення, а також якщо місце проживання одного з подружжя невідоме. Необхідність наділення другого з подружжя у цій ситуації правом звернення до суду пов'язана з тим, що у противному разі він не зможе добитися розлучення. Адже примусити з'явитися до органу РАЦСу особу, яка не бажає цього, неможливо.

 

Зазначені справи треба  вважати різновидом розірвання шлюбу  за спільною заявою подружжя, якщо той  з них, хто ухиляється від розірвання шлюбу в органі РАЦСу, не заявить  про свою незгоду на розлучення в суді.

 

Позовна заява про  розірвання шлюбу за загальним правилом подається одним із подружжя (опікуном того з подружжя, хто визнаний недієздатним) до суду за місцем проживання відповідача (другого з подружжя). Однак якщо з позивачем проживають неповнолітні діти або якщо за станом здоров'я чи через інші поважні причини йому важко виїхати на місце проживання відповідача, заява може бути прийнята судом за місцем проживання позивача. За взаємною згодою заява може бути прийнята судом за місцем проживання кожної з сторін (ст. ст. 126—131 ЦПК).

 

У позовній заяві має  зазначатися рік народження кожного  з подружжя, дата і місце реєстрації шлюбу, мотиви його розірвання, наявність  від шлюбу неповнолітніх дітей, їх прізвища, імена та по батькові, з  ким із батьків вони проживають, інші вимоги, які можуть бути вирішені судом одночасно з розглядом заяви.

 

До позовної заяви  додаються Свідоцтво про реєстрацію шлюбу, копії свідоцтв про народження дітей, довідки про розмір заробітної плати та інших доходів подружжя, а також усі документи, що стосуються заявлених вимог.

 

Справа про розірвання шлюбу розглядається, як правило, за участю обох з подружжя, навіть якщо від їх імені виступають представники. Розгляд справи за відсутності одного з подружжя можливий у виняткових випадках на підставі мотивованої постанови суду. У разі неявки подружжя у судове засідання без поважних причин суд відкладає розгляд справи, а при їх неявці після повторного виклику залишає позов без розгляду, якщо не вважає за можливе вирішити справу за наявними матеріалами.

 

Розглядаючи заяву подружжя, яке має спільних дітей, про розірвання шлюбу суд, як й орган РАЦСу  при вирішенні питання про  розлучення в адміністративному  порядку, не повинен, як це випливає зі змісту ст. 109 СК, з'ясовувати, чому дружина і чоловік бажають розлучитися. Він не має права відмовити у розірванні шлюбу, якщо і чоловік, і дружина заявили вимогу про це. Суд повинен лише встановити, що заява відповідає справжній волі подружжя і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їх особисті та майнові права, а також права їх дітей. У статтях 106 і 109 СК не зазначено, за наявності дітей якого віку суд має розірвати шлюб, не з'ясовуючи причин цього. Уявляється, що відповідно до положень згаданих статей він має право розірвати шлюб за спільною заявою подружжя, не вдаючись до з'ясування причин, які спонукають їх до розлучення, якщо дружина і чоловік не мають неповнолітніх дітей. Однак і за визнання цього, на нашу думку, треба констатувати, що ст. 109 СК не відзначається чіткістю.

 

Розглянемо це питання докладніше.

 

Згідно зі ст. 109 СК суд  постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що після  цього не будуть порушені права неповнолітніх  дітей. Встановити цей факт він має  шляхом перевірки поданого подружжям  письмового договору про те, з ким із них проживатиме дитина, діти, яку участь у забезпеченні умов її життя братиме той з батьків, хто проживатиме окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дитини. У договорі мають бути закріплені способи участі цієї особи в утриманні дитини. Якщо обов'язок батька, матері щодо утримання дитини припиняється у зв'язку з набуттям дитиною або тим з батьків, з ким вона проживає, права власності на нерухоме майно (ст. 190 СК), ця обставина обов'язково повинна діставати відображення у договорі. Договір, в якому встановлюється розмір аліментів на дитину, має бути нотаріально посвідчений. Якщо у ході перевірки договору суд встановить, що інтереси дитини ним не порушуються, він затверджує його своїм рішенням. Якщо ж дружина і чоловік не досягли згоди щодо забезпечення інтересів дитини або якщо поданий ними договір суперечить цим інтересам, суд зобов'язаний за власною ініціативою вирішити ці питання і винести відповідне рішення.

 

Що ж до положення  ч. З ст. 109 СК, відповідно до якого суд має постановляти рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що після цього не будуть порушені особисті та майнові права подружжя, то, на наш погляд, воно є недоречним. По-перше, жоден суд не може встановити, що після розірвання шлюбу ці права не будуть порушені. Адже це неможливо передбачити. Тому більш слушним було б закріплення обов'язку суду встановлювати те, що особисті та майнові права дружини і чоловіка не будуть порушені в результаті, а не після розірвання шлюбу. По-друге, у разі порушення після розлучення зазначених прав колишнє подружжя може звернутися до суду з позовом про їх захист. У такому разі вимога захисту порушених прав не залежить від розлучення, як й можливість розірвання шлюбу не залежить від наявності між дружиною і чоловіком майнового спору.

 

Отже, єдиною метою розірвання шлюбу судом у передбаченому  ст. 109 СК випадку має бути захист прав та інтересів неповнолітніх  дітей (у ч. З цієї статті йдеться  лише про їх права). А особисті та майнові права подружжя можуть захищатися як до, так і після розірвання шлюбу. Тому їх порушення не може бути підставою для відмови у розірванні шлюбу у тому разі, якщо і чоловік, і дружина вимагають цього і подають до суду зазначений вище договір.

 

На практиці підставами розірвання шлюбу найчастіше є зловживання одним із подружжя алкоголем або наркотичними засобами, небажання чоловіка мати дитину або його нездатність до її зачаття, відмова дружини від народження дитини або її нездатність до цього, тривале окреме проживання подружжя, що є наслідком створення одним із них нової сім'ї, тощо. Треба зазначити, що законодавець не встановлює переліку підстав розірвання шлюбу. У кожному конкретному випадку така підстава визначається судом.

 

Суд постановляє рішення  про розірвання шлюбу після спливу одного місяця з дня подання подружжям заяви. Упродовж цього строку чоловік і дружина мають право відкликати її. Суд повинен також використовувати надане йому законом право відкладати розгляд справи для примирення подружжя, особливо за наявності у них неповнолітніх дітей, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. У межах встановленого ч. 4 ст. 176 ЦПК шестимісячного строку для примирення він може повторно відкласти розгляд справи або за наявності обгрунтованого клопотання обох чи одного з подружжя скоротити цей строк. Якщо після спливу встановленого судом строку дружина і чоловік помиряться, провадження у справі припиняється на підставі поданої ними заяви або заяви позивача про відмову від позову (у разі розгляду судом справи за позовом одного з подружжя). Якщо ж після спливу наданого подружжю для примирення строку заява від них не надійшла і вони у судове засідання не з'явилися, суд з урахуванням правила ст. 172 ЦПК повинен залишити справу без розгляду на підставі ч. 4 ст. 229 ЦПК.

 

4. Момент припинення шлюбу. Правові наслідки розірвання шлюбу

 

Встановлення моменту  припинення шлюбу у разі його розірвання має дуже важливе правове значення, оскільки саме з цього часу між  подружжям припиняються особисті та майнові правовідносини, що виникають  від дня державної реєстрації шлюбу в органі РАЦСу.

 

У ст. 114 СК цей момент визначено з урахуванням існуючого  порядку розірвання шлюбу (органом  РАЦСу чи судом). Згідно з нею у  разі розірвання шлюбу органом РАЦСу  моментом його припинення є день винесення  ним відповідної постанови. Уявляється, що порядок і форма її винесення мають бути визначені у ході кодифікації законодавства з питань реєстрації актів цивільного стану. При розірванні шлюбу судом він припиняється у день набрання чинності судовим рішенням. А це відбувається після спливу строку, відведеного на його апеляційне оскарження, який дорівнює одному місяцю.

 

Сімейний кодекс не обмежує  строк реєстрації розірвання шлюбу, проведеного у судовому порядку, в органі РАЦСу. Стаття 115 закріплює  лише обов'язок колишнього чоловіка або колишньої дружини подати до цього органу відповідну заяву. Така реєстрація має лише посвідчувальний характер, закон не пов'язує з нею момент припинення шлюбу.

 

Незважаючи на те, що шлюб, який розривається за рішенням суду, припиняється від дня набрання ним чинності, колишнє подружжя не має права укладати новий шлюб до одержання в органі РАЦСу Свідоцтва про розірвання шлюбу. Уявляється, що обмеживши таким чином право чоловіка і жінки на повторний шлюб, законодавець намагався забезпечити обов'язковість державної реєстрації розірвання шлюбу за рішенням суду, стимулюючи до цього колишнє подружжя.

 

Правові наслідки розірвання шлюбу дістають вияв у припиненні особистих і майнових прав колишнього подружжя. Причому одні права припиняються відразу після розлучення, а інші можуть бути збережені або за бажанням одного з подружжя (наприклад, право на вибір прізвища), або в силу прямого припису закону. Так, відповідно до ч. 2 ст. 76 СК непрацездатна особа, яка потребує матеріальної допомоги, зберігає право на одержання утримання від колишнього чоловіка, колишньої дружини, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розлучення.

 

З розірванням шлюбу  припиняється дія законного режиму майна подружжя, тобто режиму їх спільної сумісної власності, щоправда, за умови поділу майна, набутого дружиною і чоловіком за час шлюбу. Якщо ж такого поділу не було, то і після розлучення майно продовжує залишатися спільним з відповідним правовим режимом, оскільки воно було набуте за час шлюбу. До вимог розлученого подружжя про поділ спільного майна застосовується позовна давність тривалістю у три роки. З розірванням шлюбу перестає діяти передбачена СК презумпція згоди одного з подружжя на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном другим з подружжя. Для цього потрібна чітко висловлена згода другого власника майна, тобто розлученого чоловіка або розлученої дружини.

 

Після розірвання шлюбу  припиняються й права, передбачені  іншими галузями права, зокрема право  на одержання одним із колишнього подружжя спадщини після смерті другого з них, право на пенсійне забезпечення у зв'язку з втратою годувальника тощо. Однак розірвання шлюбу, яке припиняє правовідносини між подружжям, не призводить до припинення правовідносин між батьками й дітьми.

 

На практиці можуть виникати ситуації, за яких дружина і чоловік  після розірвання шлюбу досягають  примирення і вирішують поновити свій шлюб. Тому ст. 117 СК вперше у вітчизняному сімейному законодавстві передбачає умови та процесуальний порядок  здійснення цього, яке можливе, якщо жоден з подружжя не перебував після розлучення у повторному шлюбі. На нашу думку, не зайвим було б також закріпити у СК максимальний строк, після спливу якого можна поновлювати шлюб. Адже якщо з часу розлучення подружжя минуло, наприклад, п'ять - десять років, навряд чи є необхідність у поновленні шлюбу. У такому разі доцільніше укладати новий шлюб.