Економіко-правові аспекти відповідальності бізнесу

Підстави та умови настання матеріальної відповідальності власника (роботодавця) у КЗпП України не встановлено [41, 51]. Окремі норми, які визначають матеріальну відповідальність власника перед працівником за порушення трудового законодавства, що призвело до заподіяння шкоди, розпорошені по всьому кодексу. Недосконалість правового врегулювання матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником, а з багатьох питань відсутність такого врегулювання не сприяє дотриманню роботодавцями норм трудового законодавства, призводить до труднощів вирішення трудових спорів у суді, а часто і до неможливості відшкодування працівникові заподіяної йому роботодавцем шкоди. Так, за даними статистичної звітності про роботу органів державної виконавчої служби (ф.-4) станом на 1 квітня 2000 року на виконанні у відділах державної виконавчої служби України знаходилося 13266 виконавчих документів по стягненнях, що виникають із трудових правовідносин про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівникові підприємством, установою, організацією на загальну суму 38 млн. 499 тис. 324 грн.

Роботодавець несе відповідальність перед працівниками в разі [46]:

• особистої необережності роботодавця (якщо роботодавець є фізичною особою);
• якщо роботодавець не зміг забезпечити поставляння відповідного та безпечного обладнання, обладнати безпечне робоче місце та організацію роботи, а також підібрати кваліфікованих, компетентних працівників;
• порушення законодавчих актів, які можуть призвести до відповідальності роботодавця;
• необережності одного із працівників що призвела до травми іншого працівника.

Обов'язок кожного роботодавця  полягає ось у чому:

• забезпечити охорону здоров'я, безпеку та благополуччя своїх працівників під час робіт:
• вжити всіх заходів, що запобігають будь-якому ризику для здоров'я та гарантувати безпеку осіб. які не є працівниками роботодавця;
• усіма можливими засобами запобігати викидам у атмосферу отруйних та шкідливих речовин.

Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове правопорушення, що полягає у протиправному, винному  невиконанні або неналежному  виконанні роботодавцем обов'язку з  управління працею, в результаті чого заподіяна майнова і/або немайнова  шкода працівникові [19].

Матеріальна відповідальність роботодавця — це терпіння ним  негативних наслідків майнового  характеру при відшкодуванні  у встановленому законом порядку  і розмірі матеріальної і/або  немайнової шкоди, заподіяної працівникові трудовим правопорушенням (невиконанням або неналежним виконанням обов'язку з управління працею) [14].

Аналізуючи чинне законодавство  про працю, залежно від характеру  трудових відносин, можна визначити  три групи порушень трудових прав, коли роботодавець несе матеріальну  відповідальність перед працівником.

Перша група можливих порушень трудових прав працівника охоплює період виникнення трудових правовідносин, друга  — змінення і третя — розірвання трудових правовідносин [51]. Отже, матеріальна шкода працівникові в разі порушення його права на працю може бути заподіяна роботодавцем при укладенні трудового договору (прийнятті на роботу), реалізації трудових правовідносин та припиненні трудового договору (звільненні).

Матеріальна відповідальність роботодавця перед працівником  на етапі виникнення трудових правовідносин  може стосуватися двох випадків [19]: 1) відмови укласти трудовий договір; 2) несвоєчасного укладення трудового договору з працівником, запрошеним на роботу в порядку переведення за погодженням між керівниками роботодавця.

Матеріальна відповідальність роботодавця настає не при будь-якій відмові в укладенні трудового  договору з працівником, а лише у  випадках, коли працівникові за чинним трудовим законодавством не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Так, згідно з ч.2 ст. 232 КЗпП україни не може бути відмовлено в укладенні трудового договору:

1. Працівникам, запрошеним на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації; це закріплено також у ч.5 ст, 24 КЗпП україни, згідно з якою особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погодженням між керівниками підприємств, установ, організацій, не може бути відмовлено в укладенні трудового договору;
2. Молодим спеціалістам, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;
3. Вагітним жінкам, жінкам, що мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноким матерям — за наявності дитини до чотирнадцяти років;
4. Виборним працівникам після закінчення строку повноважень;
5. Працівникам, яким надано право поворотного прийняття на роботу;
6. Іншим особам, з якими власник або уповноважений ним орган (роботодавець) відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір. Спори про відмову у прийнятті на роботу, а отже, і спори про притягнення до матеріальної відповідальності роботодавця за заподіяння шкоди зазначеним особам вирішуються безпосередньо судом.

Отже, роботодавець несе матеріальну  відповідальність  перед  працівником  при  відмові  в  укладенні   трудового   договору   або   при   несвоєчасному його укладенні  [41].

Підприємець також несе матеріальну  відповідальність за порушення права  працівника на працю. Одним з порушень, що заподіює матеріальну шкоду працівникові, яка підлягає відшкодуванню роботодавцем, є порушення законодавства про переведення на іншу роботу. Після прийняття закону урср від 20 березня 1991 року «про внесення змін ї доповнень до кодексу законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки» в поняття «переведення на іншу роботу» в черговий раз були внесені зміни. Відповідно до нової редакції статті 21 КЗпП України трудовий договір — це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Із визначення змісту трудового  договору випливає, що працівник зобов'язується виконувати будь-яку роботу, передбачену  трудовим договором, тобто коло його трудових обов'язків може виходити за рамки певної кваліфікації, спеціальності, посади, він може виконувати роботу за кількома спеціальностями, посадами [46].

Виходячи з цього, під  переведенням на іншу роботу слід розуміти доручення працівникові роботи, яка  не обумовлена трудовим договором (контрактом). Отже, переведення працівника без  його на те згоди на необумовлену трудовим договором (контрактом) роботу є незаконним. Незаконним переведенням буде вважатись також порушення роботодавцем порядку тимчасових переведень на іншу роботу, що передбачені статтями 33, 34 КЗпП України.

Роботодавець несе матеріальну  відповідальність перед працівником  і у разі незаконного звільнення його з роботи. Це третя група  порушень трудових прав, яка включає [51]:

А) незаконне звільнення працівника;

Б) неправильне формулювання причини звільнення, що перешкоджало працевлаштуванню працівника;

В) затримку чи невидачу працівникові трудової книжки;

Г) затримку рішення про  поновлення його на роботі;

Д) затримку розрахунку при  звільненні.

Підприємство несе відповідальність у разі заподіяння працівникові шкоди  каліцтвом або ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням трудових обов’язків. Власник зобов'язаний відшкодувати працівнику шкоду, заподіяну ушкодженням здоров'я, а також моральну шкоду, заподіяну потерпілому внаслідок фізичного або психічного впливу небезпечних або шкідливих умов праці. Власник звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода заподіяна не з його провини, а умови праці не були причиною матеріальної шкоди.

Доказом вини власника можуть бути: акт про нещасний випадок  на виробництві або професійне захворювання; висновок посадової особи (органу), яка здійснює контроль і нагляд за охороною праці, відносно причин пошкодження  здоров'я; медичний висновок про професійне захворювання; вирок або рішення  суду, постанова прокурора, висновок органів попереднього слідства; рішення  про залучення винних до адміністративної або дисциплінарної відповідальності, рішення органів соціального  захисту про відшкодування власником  витрат на допомогу працівнику в разі тимчасової непрацездатності в зв'язку з ушкодженням здоров'я; свідчення  свідків та інші докази.

У разі смерті потерпілого  право на відшкодування шкоди (отримання  частини втраченого заробітку) мають  особи, які знаходилися на утриманні  потерпілого або мали до дня його смерті право на одержання від  нього утримання, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті [41].

Не менш важливим у сучасних умовах ведення бізнесу є екологічна відповідальність. В цій сфері  основою є закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [4], котрий визначає правові, економічні та соціальні основи організації захисту природного середовища. Згідно з вітчизняним законодавством забруднювач несе відповідальність за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів, а також за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Підприємства, які є джерелами  підвищеної екологічної небезпеки, звільняються від відшкодування  шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, тільки коли доведуть, що шкода  виникла внаслідок стихійних  природних явищ чи навмисних дій  потерпілих. Що ж до підприємств, не віднесених до власників джерел підвищеної екологічної небезпеки, то вони звільняються від покриття шкоди, якщо доведуть, що шкоду заподіяно не з їхньої вини. Особи, яким завдані збитки, мають  право на відшкодування неодержаних  прибутків за час, необхідний для  відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Відповідальне ставлення  до навколишнього середовища має  бути пріоритетом для підприємств  та компаній. Чимало компаній добровільно  приєдналися до глобального договору ООН і проголосили про свої принципові позиції щодо збереження довкілля.

Глобальний договір ООН був заснований 1999 року генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном (1997-2007) заради розповсюдження десяти універсальних принципів стратегії діяльності ділових кіл в усьому світі. Ці десять принципів спрямовані на захист навколишнього середовища, дотримання стандартів праці, просування прав людини та протидії корупції. Сьогодні глобальний договір – це міжнародна мережа, до якої входять близько 6000 організацій у 130 країнах світу. Ініціатива глобального договору в україні була презентована у 2006 році. Наразі, 123 компанії та організації є членами мережі глобального договору в Україні [33].

Отже, підсумовуючи проведене  дослідження, можна стверджувати, що відповідальність бізнес-одиниць має  триєдиний характер – вона є юридичною, економічною та суспільною. Її юридичний характер виявлений в закріпленні її в нормативно-правових актах, що діють в Україні та в існування санкції щодо її відшкодування. Економічна сутність відповідальності бізнесу доведена її матеріальним характером, тобто зобов’язаннями підприємця відповідати своїм майном та коштами. Соціальний характер відповідальності підприємств виражений в тому, що вони повинні дотримуватися не тільки юридичних, а й морально-етичних норм відносно таких суспільних груп, як споживачі, клієнти, партнери та працівники, а також запобігають забрудненню навколишнього середовища.

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА САНКЦІЙ  ТА СПОСОБІВ ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ  ЗА РІЗНИМИ ВИДАМИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

2.1. Відшкодування у сфері  відповідальності перед державою

Як було доведено дослідженням попереднього розділу, основною відповідальністю, що несуть бізнес-одиниці перед державою. Є податкова відповідальність, тобто  обов’язки щодо сплати податків до фіскальних органів. З розвитком  фінансового права, а зокрема  податкового, в науці стала виділятися фінансово-правова відповідальність як самостійний вид відповідальності, який настає у разі порушення податкового законодавства. На законодавчому рівні поняття «фінансових санкцій» вперше було згадане у Законі України «Про державну податкову службу в Україні» [9], який вводився в дію 04.12.90 року, зокрема, у п.7 ст.11 («права органів державної податкової служби»), передбачено їх право застосовувати до підприємств, установ, організацій і громадян фінансові санкції у вигляді стягнень. Також вони відзначені у Законі України  «Про систему оподаткування» [1]. Отже, у разі несплати податків суб’єктами підприємницької діяльності настає фінансова відповідальність, яка передбачає відшкодування шляхом стягнення. Фінансово-правова відповідальність – це вид юридичної відповідальності, яка виражається у застосуванні до правопорушника уповноваженими на те державними органами, фінансово-правових норм-заходів державного примусу.

Ознаками фінансової відповідальності є такі [44]:

• вона наступає за фінансове правопорушення;
• встановлена державою в фінансових нормах,які є охоронними і містять у своїй структурі фінансово-правові санкції;
• несе для правопорушника певні негативні наслідки майнового характеру;
• реалізується у специфічній процесуальній формі;
• знаходиться у стадії формування.