Сучасні екологічні проблеми Кіровограда

Нажаль, сьогодні знайдеться не багато людей, які дійсно усвідомлюють проблему смітників та відходів у сучасності. Всі скажуть: «Так, я зрозумів, я більше не буду викидати сміття посеред вулиці», але настане завтра, і всі обіцянки залишаться в минулому, і місто, як завжди, потоне у незліченній кількості обгорток, фантиків, пляшок та папірців... Люди, згадайте про те, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять і навчіться вже дійсно цінувати те, що ви маєте, а маєте ви прекрасне місто і країну, в яких набагато приємніше ходити по чистим, незасміченим вулицям.

Створюючи загрозу природі, ми загрожуємо самим собі. В. Сухомлинський  писав із цього приводу: «Поняття «природа» - єдине ціле. У цьому  своя гармонія та постійність, взаємозв'язки та залежності; вона - джерело буття  й суть буття, вона єдина й нерозривна з людиною. Кожний з нас - природа, що стала людиною. Людина доти могутня й непереможна, доки вірна законам природи - пізнаним і непізнаним, не нею встановленим... Активно впливати на природу, але залишатись її сином, бути вінцем її творіння та володарем її сил, по-синівському бережливо ставитись до неї - ось яку позицію нам треба займати у процесі взаємодії з природою...».

Настав час керуватись у наших діях правилами екологічного гуманізму, основна ідея якого: людина є лише часткою Природи та Космосу, із законами та силами яких вона повинна рахуватись. Що ж таке «екологія»? Наука про навколишнє середовище, оселю, людину, її взаємодію із цим середовищем і шляхи забезпечення умов для її життя. Однак це не тільки наука.

Страхи лікуємо страхами

Від часів чорнобильської катастрофи журналісти багато пишуть і розповідають про екологічні проблеми, серед яких на першому плані, властиво, тема впливу радіації на людський організм, навколишнє середовище. Це пояснюється пережитим  — чухаємося там, де забилися. Вже й часу минуло два десятиліття, а ми, як японці після Хіросіми, довго гоїмо свої страхи і вже навіть не відчуваємо, що біль той -фантомний, уявно-пам'ятний. А чим можна гоїти страхи? Філософи стверджують, що знанням — про світ, який постійно змінюється, прагне в майбутнє, неодмінно розкладаючи по дорозі на атоми й молекули всіх, хто коли-небудь жив, невідворотно — бо так йому прописано — змушуючи людей народжуватися і помирати. Психологи рекомендують лікувати страхи... страхами. Місто на урані Кіровоград так і робить. Тема онкозахворювань, опромінень, радіоактивних викидів на рудовидобувних шахтах, вражених радіацією води й повітря у нас роками не втрачає актуальності. Не треба газет і телебачення — на кожній лавочці біля під'їздів будинків, кожній тролейбусній зупинці поінформований лише з йому відомого джерела народ переповідає свіжі „уранові” чутки. Причому, ареал їх розповсюдження виходить далеко за межі Кіровограда. „А чи є взагалі у вашому місті люди, які „не світяться?” — запитували мене родичі з Одеси під час останніх відвідин... Відсіяти надумане від фактів непросто і зробити це в один день неможливо. Але цікава громадськість будь-що повинна знати правду. Хоча б для того, щоб, оволодівши предметом розмови, перевести діалог на інший рівень. Я не обмовився — саме в форматі діалогу нині можна говорити про уран, вигоди й шкоду від нього для міста. Річ у тім, що здавна обвинувачувана сторона — керівництво Інгульської шахти Східного гірничо-збагачувального комбінату — після того, як з дев'яти уранорудних родовищ України знято гриф секретності, готова до спілкування з представниками громади. Зокрема, з газетою. Зокрема, з „Кіровоградською правдою”.

Отже, за обсягами запасів урану  Україна посідає шосте місце  в світі і перше в Європі. В країні розташовано, як було сказано вище, дев'ять уранових родовищ. При цьому українські АЕС користуються ураном вітчизняного видобутку тільки на третину, імпортуючи ядерне паливо з Росії. Видобутком урану в країні займається Східний гірничо-збагачувальний комбінат (СхідГЗК), активи якого розташовані в Дніпропетровській і Кіровоградській областях. Це державний холдинг, який включає дві уранові шахти, що діють (Смолінська — 60 відсотків всього видобутку урану в країні, Інгульська — 40 відсотків), і групу підприємств з підготовки урану для подальшого збагачення.

До речі, руди в Україні дуже багато.

Країна могла б поставляти її й на світовий ринок, котрий сьогодні споживає близько 45 тисяч тонн урану  на рік. А його гіпотетичні запаси, поки що заховані у вітчизняних надрах, — в десятки разів більші. Прошу зауважити. Коли спеціалісти говорять про запаси урану, вони передусім мають на увазі надра розташованої на Центрально-Українському щиті Кіровоградщини. І околиці обласного центру — не в останню чергу.

Радон був, є і буде

У принципі, представники видобувних підприємств мають рацію, коли у  відповідь на закиди екологів (щодо негативного впливу їхнього виробництва  на середовище) відповідають: у світі  не існує абсолютно чистих заводів, фабрик, шахт. Неможливо дістати з-під землі її скарби чи переробити їх в ідеально стерильний спосіб. Інша справа — треба навчитися робити це з найменшою шкодою для себе і нащадків, для землі, на якій живемо. Адже відмовитися від продиктованого цивілізацією шляху, перестати видобувати нафту, газ, уран, вугілля, плавити метал, нікель, видувати скло ми вже не зможемо ніколи — надто звикли до зручностей, не одне тисячоліття до них ішли. Та й навіщо відмовлятися, маючи (у випадку з надрами України й Кіровоградщини) такі природою дані переваги у вигляді надзвичайно рідкісних природних копалин. Питання в іншому. Як вилікувати мешканців регіону, готового забезпечити паливом для ядерних реакторів не лише Україну, від отих самих пересторог, про які йшлося вище, як довести, скажімо, що не слід відносити до наслідків діяльності урановидобувного підприємства наслідки самого проживання на справді унікальній території, де уран чи радій, торій, полоній, свинець або газ радон, що утворюється в ланцюгу розпаду урану, так само прикметно формують мікроклімат, як степові суховії, маловодні річки тощо? Адже не Інгульська шахта є причиною тому, що подекуди біля Кіровограда спостерігається справді чималий радіоактивний фон. Наприклад, відома в народі скала „Аврора” на Завадівці чи скалиста місцевість на хуторі „Надія” випромінюють близько 120 мікрорентген на годину — це на межі допустимого, але значно більше, ніж на переважній території обласного центру й області. І не діяльність видобувного підприємства призводить до значної концентрації радону в окремих підвалах і квартирах перших поверхів передусім на територіях мікрорайонів Олексіївка, Ковалівка, Балашівка... Це дійсно є і це справді може негативно впливати на людське здоров'я. Радон у надмірній кількості може стати причиною багатьох захворювань, в тому числі й тієї найстрашнішої і досі невиліковної, котра трапляється в Кіровограді частіше, ніж в інших регіонах.

 Сьогодні політика змінилася  й про радон заговорили відверто. Екологічна служба тієї ж шахти  постійно доносить мешканцям  інформацію про необхідність профілактики приміщень, що зводиться до елементарного провітрювання приміщень й відкривання хоча б на годину раз на добу кватирок.