Поняття сучасної екологічної науки та її місце у системі наук

1.1. Поняття сучасної екологічної науки та її місце у системі наук.

Кожна з наук має свою долю, проходить свій неповторний шлях. У ході розвитку людського суспільства вони виникають, сягають своїх вершин, зливаються з іншими науками, а то й геть втрачають свою актуальність, виконавши свою роль. Як відомо нам з історії, залежно від рівня розвитку суспільства, від його потреб і проблем з часом мали місце періодичні зміни наук-лідерів. Якщо у ХVІ ст. – XVIII ст. лідером була механіка; у ХІХ ст. – фізика; у ХХ – хімія та ядерна фізика, то на сучасному етапі одним з таких лідерів по праву стає екологія, яка перетворилась з суто біологічної дисципліни на науку про стратегію і тактику виживання людства.

На при кінці XVIII на початку ХІХ ст. почався досить швидкий процес диференціації екологічної науки. Наприклад: наука "природознавство" розчленувалась на: біологію, ботаніку, зоологію, анатомію рослин, морфологію рослин та інші науки. До кінця ХХ ст. процес диференціації в основному завершився і почався новий етап – етап синтезу наукових знань. У галузі вивчення природи почала формуватись екологія як одна з перших синтетичних міждисциплінарних наук. Її головна мета полягає у тому щоб на основі спеціальних аналітичних наукових дисциплін дати загальну картину структури і функціонування природи та визначити місце і роль людини в природних процесах. Саме в цьому розумінні, екологія є – наука майбутнього.

Давайте наведемо основні загальноприйняті сучасні визначення екології. Отже, екологія:

– дисципліна, що вивчає загальні закони функціонування екосистем різного ієрархічного рівня;

– комплексна наука, що досліджує  середовище існування живих істот (включаючи людину) ;

– область знань, розглядає деяку  сукупність предметів та явищ з точки  зору суб’єкта або об’єкта (живого, або за участю живого), котрий є центральним у цій сукупності;

– дослідження становища людини як виду та суспільства в екосфері планети, її зв’язків з екологічними системами та засоби впливу на них;

– об’єднуючий елемент всієї  розумної діяльності людини на планеті, що сприяє знаходженню раціональних рішень в процесі господарської діяльності людини і при оцінці її досягнень та успіхів в споживацькому аспекті, а у встановленні їх права на життя лише в тому випадку, коли вони базуються на м’яких впливах господарської діяльності людини на природне і оточуюче середовище і не завдають прямих і опосередкованих збитків людині як особі, здоров’ю та добробуту нинішніх та наступник поколінь людей на Землі;

– наука про способи обмеження  споживання ресурсів біосфери для  задоволення потреб господарської діяльності людини, або іншими словами, наука про обмежувальні прогнози в господарській діяльності людини на Землі;

         –  інші.

Таким чином, як що спробувати об’єднати ці визначення в єдине ціле, то на наш погляд сучасне тлумачення терміну “екологія” як галузі знань полягає в розгляді та розкритті закономірностей розвитку сукупностей організмів, предметів, компонентів спільнот та спільнот загалом у взаємодіях в системах біогеоценозів, новобіогеоценозів, біосфери з точки зору суб’єкта або об’єкта (живого або за участю живого), котрі є центральними в цій системі.

Хоча екологія відносно молода наукова  дисципліна, в її розвитку розрізнюють  декілька фаз. Як основні фази чаще усього наводяться ось таки: вивчання середовища мешкання окремих видів; вивчання екологічної системи; вивчання взаємовплива екологічних систем; вивчання біосфери та людини в біосфері. Розвиток екології почався з вивчання і опису природи. Це був період, коли француз Жан Анрі Фабер написав відому працю «Ентомологічні спогади» (1870-1879 р.р.). Між тим справжний розвиток екології почався з вивчання середовища, у якому мешкають окреми види, з вивчання їх відносин, симбіозу, стосунків з іншими видами. Це перша фаза у розвитку екології. Дослідження в середині 20-х років минулого століття підходять до вивчення об`єднання видів – розвивається синекологія, тобто екологія об`єднання (спілки) вида. У процесі вивчення відкриваються закони динаміки популяції, пов`язаних між собою груп видів. Але дослідження показали, що екології бракує основних одиниць вивчання. Тому з`явилось поняття екосистеми як одиниці екології. Екосистему як термін уперше застосував Артур Джордж Тенслі у 1935 р. Пізніше, у 1942 р., Реймонд Ліндемон висуває концептуальні і методологічні основи вивчання екосистеми як складної системи, крізь яку перепускають струм енергії і цикл живлення крізь усі живі і неживі її компоненти. По суті, екосистема розуміється як система, ясно позначена в обширі та у часі, вона охоплює не тільки організми, які живуть в неї, але і фізичні умови клімату та грунту, так само, як і усі взаємні дії між різними організмами і між організмами та фізичними умовами. Це був початок у визначені екосистеми як основний одиниці вивчання у екології. Проте у другий фазі свого розвитку екологія усе більш зосереджується на вивченні екосистеми як функціонального об`єднання, що складається із взаємодії організмів і усіх елементів навколишнього середовища у будь-який специфічній галузі. Це дозволяє повністю описати екосистему як живе об`єднання разом з оточуючим його неживим фізичним середовищем, котре має свою рівновагу і свою взаємозалежність, обумовлені зміною енергії та матерії.

В екосистему включені, окрім живих  організмів і фізичних умов (клімат і грунт), і усі взаємні дії  між різними організмами та між ціми організмами і фізичними умовами.

У третій фазі свого розвитку екологія виявляється націленою на вивчання взаємовпливу екосистем. Починається  вивчення відносин екосистем. Ці дослідження  спрямовані на вивчання закритих зон, тобто зон, де стикаються різні екосистеми, котрі усі разом складають єдине ціле - біосферу.

Вивчення біосфери – це четверта фаза у розвитку екології. Біосфера зображає середовище мешкання усіх живих організмов і людини. Вона зображує єдинство усіх екосистем на Землі, де усі екосистеми пов`язани (так, планету Земля можна сприймати як величезну екосистему). В біосфері відбувається кругобіг матерії через живлення, можна сказати, що в біосфері кожен кожного їсть, і кожен буває з`їден. По суті, біосфера уявляє відкриту систему живий природи, в якій міститься усе, що існує і діє в окремих екосистемах. Але біосфера на Землі уявляє і єдину систему з єдиними законами.

У п`ятий фазі свого розвитку екологія вивчає становище людини в  біосфері. Ця фаза уявляє деяким чином  заокруглений еволюційний цикл, відтворюючи за науковим змістом стан людини з самого початку, тобто інтеграційну частину біосфери, яка еволюціонувала разом з усіма іншими компонентами. Своєю трудовою діяльністю людина змінює природу, мотивуя це перетворенням тваринних товариств, чиїм членом з`являється, і це перетворення чаще усього виникає незалежно від його волі. Швидкість перемін під впливом людини у товариствах тварин зростає з розвитком цивідізації. Людина не тільки змінює природу, але коїть це з полоханой швидкістю. Вивчая становище людини у біосфері, екологія повинна виходити з того факту, що людина завжди відноситься до природи як до чогось зовнішнього, змінюючи та використовуючи її, він залишається природною істотою. Тільки на основі створюванних природою умов, через те що матерія має свої власні закономірності, самі люди можуть реалізуватися при урахуванні ціх закономірностей. Тому екологія формулює основне питання так: чи шкодять змінювання у результаті діяльності людей невідновлюванним природним ресурсам, чи мають перевагу (превалірують) негативні ефекти виробництва над позитивними?

Історія еволюції екологічної думки  досить чітко розподіляється на три  частини: людська та міська екологія (Чікагська школа) у 1920 – 30-х роках, соціологія екологічних проблем, котра розвилась спочатку у США, потім у Західний Європі і СРСР у 1970 – 1989 -х роках, екологічна діяльність, яка виникла у кінці 1980-х років під впливом серії доповідей Римському Клубу, ідей комісії ООН по середовищу і розвитку («Наше спільне майбутнє»), а також внаслідок необхідності соціальної ігтерпретації глобальних змін у біосфері під сукупним впливом індустріалізації, урбанізації і росту народонаселення планети (скорочення озонового шару, парникового ефекту і сукупного скорочення лісів – основних виробиків кисню на Землі).

Чікагська школа, використовуючи ідеї нової (тоді!) науки екології, стверджувала, що просторово-часові взаємовідносини  людських істот детермінуються селективними, дистрибутивними і акомодативними силами середовища мешкання (Р. Макензі). Ідеї Р. Парка, Ю. Берджеса і Р. Макензі пізніше розвили ортодокси школи А. Хоулі, Г. Теодорсон та інши. У Росії ідеї «міста-організму» розвивали А. Диканьський, у 1920 0 30-х роках М. Мілютін, О. Сабсович та інши теоретики «соціалістичного міста-саду».

У 1960-х роках як реакція  на структурно-функціональний аналіз, біхевіоризм та символічний інтеракціонизм, які елімінували з-проміж своїх  побудов будь-які матеріальні (фізичні) явища, виникла соціологія екологічних  проблем. Це насамперед концепція «екологічного комплексу», яка вивчала взаємовідносини між населенням, соціальною організацією, технологією та середовищем (О. Дункан). У більш досконалому вигляду цей підхід був використан у доповідях Римскому Клубу 1972, 1992 років (Д. Мідоуз та інши), в концепції міський динаміки (Дж. Форрестер). Повсюдно розвивалася екологія окремих проблем - міста і регіону, наслідків забруднень і екологічних злигоднів, екологічної свідомості, процесів екологізації культури і способу життя і, звичайно, екологічні рухи. У СРСР особлива увага приділялась проблемам формування екологічної свідомості і громадської думки, екології міста і альтернативних поселень, громадянських природозахисних ініціатив (О. Баранов, Д. Кавтарадзе, М. Лауристін, Е. Орлова, М. Хейдметс, О. Яницький).

Розвиток екологічної думки у 1980 – 90-і роки має своїм теоретичним фундаментом «Нову екологічну парадігму» (Р. Данлеп, У. Катон, Л. Мілбрес, О. Яницкий та інши), яка фіксує непереборену залежність людини і соціальних систем від стану біосфери. Ключова проблематика – глобальні середовищні зміни антропогенного походження та їх соціокультурна інтерпретація.

«Нова екологічна парадігма» (НЕП) – теоретичний фундамент сучасної екологічної діяльності. Головні постулати: люди, що володіють винятковими властивостями (культура, технології), залишаються проте одніми з багатьох живих істот – взаємозалежних і включених до глобальної екосистеми, біосфери; людська діяльність уплітана у складну сітку причинно-висновочних і зворотних зв`язків природної тканини; суспільство живе у кінцевому біофізичному середовищі, що накладає серйозні обмеження на його діяльність; винятковість людини як культурної істоти не скасовує законів біосфери (Катон, Данлеп, 1980). Протилежна їй парадігма, що заперечує названі обмежнння, одержала назву «Парадігми людської винятковості».

Для авторитарних режимів  і суспільстів «переходного типу», яким являється сьогодні Україна, повинні існувати парадігми, які адекватно відображують їх соціальну специфіку. У зв`язку з цим викладаються принципи побудови парадігм «Системної винятковости» (ПСВ) і «Системної адаптованості» (ПСА) по таким, зокрема, параметрам, як «природа» даного суспільства, його взаємозв`язки з навколишнім світом, «природа» самої людини, здатність системи до управління власним розвитком, контексту її діяльності, обмежень які покладаються на неї середовищем.

Видатний американський  вчений Ю.Одум (1970-1980 рр.) одним з перших почав розглядати екологію як міждисциплінарну науку, що досліджує складні системи  у природі та суспільстві, тобто  вивчає місце людського суспільства щодо природного середовища. Як міждисциплінарна наука екологія взяла на озброєння всі методи біологічних та гуманітарних наук. Екологія залишилася точною біологічною наукою, бо досліджує живі об'єкти та їх сукупність. Але вона стала і гуманітарною наукою, бо визначає місце людини в природі, формує її світогляд та сприяє оптимізації розвитку соціальних та виробничих процесів. Вона вивчає умови існування живих організмів, їх взаємозв'язок з довкіллям. Екологія як наука розділяється на три частини: загальна екологія (вивчає основні закономірності функціонування екологічних систем); глобальна екологія – вивчає біосферу в цілому; прикладна екологія – вивчає взаємовідносини живих організмів із середовищем. Так вважав академік К.М.Ситник та М.І.Будико (1990-1992 р.). Вважається, що екологія тісно пов'язана з 70 великими науковими дисциплінами. Становлення екології як синтетичної науки є наслідком науково-технічного прогресу та якісні зміни місця людини в природі. На перших етапах розвитку людства його вплив на природне середовище був незначним, а виробнича діяльність спиралась на природні сили навколишнього середовища (енергія води, вітру, викопні ресурси). У ХХ ст. людина отримала можливість активно впливати на довкілля та користуватись раніше недоступними для неї ресурсами. Виникла ідея, що людина – господар природи, а природа – невичерпне джерело потрібних їй ресурсів.  Розвинулась екологічна криза, яку спричинили: а) стрімка зростаюча чисельність населення; б) поява атомної енергетики; в) розробка та створення озброєння нового типу, здатного знищити все живе; г) супутникові та комп'ютерні технології. Екологія першої половини ХХ століття була наукою, що тільки пояснювала причини природних явищ та їх механізм. Сучасна екологія – наука, що прогнозує та конструює результати того чи іншого впливу людини на природу. Сучасна екологія розчленована на 4 взаємозв'язані розділи: аутекологія – вивчає фактори середовища та їх вплив на живі організми; демекологія – вивчає популяції та їх взаємозв'язок між собою і довкіллям; синекологія – вивчає співіснування організмів, їх угрупувань одне з одним і умовами існування; соціальна екологія – вивчає взаємодію людини та біосфери та місце людського суспільства у природі. За думкою інших вчених (Г.Білявського та М.Падуна) екологія поділяється на: біоекологію; геоекологію; техноеклогію; соціоекологію; космічну еклогію. Отже ми бачимо, що останнім часом в усьому світі життя примусило започаткувати найрізноманітніші напрямки екологічних досліджень з метою забезпечення фахівців необхідною для прийняття рішень екологічною інформацією з усіх сфер людської діяльності. В зв’язку з цим екологія розпалася на ряд наукових галузей та дисциплін, котрі є досить далекі від початкового визначення екології як науки про відносини живих організмів з оточуючим їх середовищем. Але основною засадою всіх сучасних напрямків екології лежать фундаментальні ідеї екології.