Кваліфікований збір відходів

 

Проблему  знищення величезної маси відходів, безперечно, можна віднести до категорії екологічних, з іншого боку, вона найтіснішим  чином пов’язана з вирішенням складних технічних та економічних  питань.  

 При  істотному спаді виробництва за останні роки утворення відходів на промислових підприємствах, в житлово-комунальному господарстві не зменшилося. Щороку кількість тільки реєстрованих твердих побутових відходів (ТПВ) в Україні становить понад 35 млн м3. Середнє накопиченя ТПВ по Києву зараз на одну людину становить 1.35 - 1.40 м3 на рік, і має стійку тенденцію до збільшення.  

 При  вирішенні проблеми відходів  слід чітко уявляти, що їх  не можна ліквідувати, відходи  можна лише де-небудь “сховати”  або розсіяти в навколишньому  природному середовищі та сподіватися, що природа буде здатна розкласти їх на компоненти та прийняти в свій цикл. Однак багато відходів за своєю структурою невідомі для природних циклів й природні процеси відтворення не здатні справитися з накопиченими та якісно зміненими відходами. При цьому не слід забувати, що відходи є продуктом з великою часткою вкладеної енергії та людської праці і часто викидаються вже після разового використання.  

 З  метою максимального сповільнення  процесу переходу природних ресурсів  в відходи та одночасно зниження загрози забруднення навколишнього природного середовища необхідно максимально використовувати відходи на місці їх ліквідації, повертати в природний процес або в процес біологічного відтворення (але в такій формі, щоб вони були здатні знову включитися в циркуляцію речовин в природі).  

 Ця  загальноекологічна точка зору  повинна стати основним підходом  при вирішенні проблеми використання  відходів замість їх ліквідації.  
 

 Існуюча  практика захоронення ТПВ на  звалищах або спалювання перед вивозом на звалища на спеціальних заводах є вимушеним тимчасовим рішенням перед зростаючою лавиною відходів та з позиції екологій малоперспективною: відбувається незворотна втрата невідновлюваних природних ресурсів в вигляді таких компонентів ТПВ як пластикова та металева тара, скло та макулатура. З економічної точки зору цей метод також є неефективним, оскільки потребує колосальних бюджетних затрат. Насправді ж та кількість ТПВ, яка щорічно утворюється в Києві, є джерелом цінної вторинної сировини. Інше питання, як її вибрати з цього об’єму? Можна або побудувати завод по механізованому видаленню компонентів ТПВ, або застосувати роздільне збирання відходів в місцях накопичення. Обидва ці способи не протирічать та не виключають один одного.  

 Світова практика показала, що захоронення та спалення відходів - тупікові технології. Це, безумовно, не означає, що вони не розвиваються та не використовуються на даний час. Інше питання, наскільки осмисленими та розробленими  в тій чи іншій країні є ідеї необхідності повернення в промисловий та біологічний цикли тих матеріалів, до яких ми ставимося як до відходів.  

 В  цілому за останні роки стратегія  управління відходами зазнала  істотних змін. Взято орієнтир  на зменшення кількості відходів, що утворюються, розвиток методів їх утилізації та зниження потоку відходів, що захороняються, в тому числі за рахунок створення таких умов, при яких захоронення відходів стає економічно невигідним. Велика увага приділяється розширенню заготівельної мережі та підвищенню якості збору відходів.  

 Відомо, що система роздільного збирання  компонентів ТПВ розвинута в  європейських країнах, таких як  Данія, Голандія, Германія та ін. Показовим є той факт, що лише  початкові інвестиції на створення  системи роздільного збирання, сортування  та обробки з метою повторного використання скляної та пластикової тари в п’яти нових федеральних землях (колишня ГДР) склали близько 2 млрд. марок.  

 При  цьому формування екологічної  ініціативи населення розглядяється  як один з визначних факторів  розвитку системи селективного збору відходів. В законодавчому порядку західні країни вводять зобов’язання по збору окремих видів відходів та включають їх до національних планів дій. Окрім того, проводяться заходи по зниженню затрат, пов’язаних з селективним збором ТПВ, оптимізації витрат.  

 Сортування  біля джерела накопичення ТПВ  усуває можливість негативного  впливу на природу в випадку  захоронення на полігоні небезпечних  відходів, що утворюються в побуті.  

 Розвиток  системи збору відходів має  також важливе соціальне значення. У Франції, що має населення 55 млн. жителів, в переробці вторинної сировини зайнято до 50 тис робітників. За наших умов, коли відбувається масове вивільнення робітників в багатьох галузях, що були раніше переважаючими в сфері зайнятості, та скорочення попиту на робочу силу, створення виробничої та “екологічної” інфраструктури можна розглядати як резерв робочих місць та стабілізуючий фактор. Окрім того, використання вторинної сировини є економічно вигідним.  

 В  нашій країні ще у 1988 році  інститути ВНДІвторчормет та ВНДІвторкольормет провели дослідження, які підтвердили ефективність використання вторинних матеріалів. Так, наприклад, при виробництві алюмінієвих сплавів з металобрухту розходується електроенергії менше в 23 рази, умовного палива - в 7.4 рази, собівартість одиниці продукції нижче в 2.5 рази.  

 Однак  проблема полягає в тому, що  користні компоненти, які можуть  бути видалені з ТПВ, не можна  розглядати як вторинні матеріали,  готові до прийому та використання. Легка фракція, що складається з поліетилену та макулатури, має бути розділена та очищена. Ганчір’я повинно бути розсортовано за якістю, розміром та кольором, в ньому не допускається наявність домішок, виробів валяльно-войлочного виробництва, ганчір’я, що просякнуте лаком, фарбами, маслами, різноманітними полімерними матеріалами. Зрозуміло, що видалення цих компонентів з ТПВ є процесом, що потребує значних робочих затрат та є, зважаючи на низькі закупівельні ціни на цю продукцію, збитковим.  

 Варіантом,  що є вигідним для обох сторін, може бути укладення угод між організаціями, наслідком діяльності яких є утворення сміття певного складу, та сміттєприймальними організаціями, які прийматимуть відходи за умови, що їх якість відповідає вимогам, які висуваються до них.  

 На  даний час в місті Києві існує кілька приватних фірм, що приймають вторинну сировину від населення, однак її обсяг зменшився в порівнянні з 1990 роком на 55-60%.  

 Підприємство  “Київспецтранс” також не залишилося  в стороні від основних тенденцій  галузі переробки відходів. Хоч перша спроба обладнання майданчиків з кількома контейнерами для різних типів відходів в Старокиївському районі м. Києва закінчилась невдачею, підприємство планує продовжити акцію в Харківському районі.  

 Для  того, щоб селективний збір відходів  та їх переробка дійсно стали вирішенням проблеми відходів, і вирішенням не лише екологічним, але й економічним та соціальним, слід враховувати досвід країн, в яких вже налагоджена система збору відходів, та визначити ті шляхи впровадження її, що є найоптимальнішими для України. При привернення зацікавленості до цієї проблеми всіх шарів населення можна очікувати результатів, що дозволять говорити про успішність реалізації системи збору та сортування відходів.

Наше  об’єднання готове надати комплекс юридичних  послуг по отриманню ліцензії із збирання, заготівлі окремих видів відходів як вторинної сировини для підприємств і підприємців з будь-якого регіону України.

 

Ліцензія  надає право здійснювати діяльність із збирання, заготівлі окремих видів  відходів як вторинної сировини:

відходи полімерні;

відходи гумові, у тому числі зношені шини.

 

 Базові  строки отримання ліцензії: 24 робочих  дні (з моменту надання нам  зазначених нижче документів  і інформації).

 

 Базова  ціна послуги: 7 000 грн.

 

 Платежі  державі: одна мінімальна заробітна плата.

 

 У  вартість входить:

 консультація  й інформування клієнта про  необхідність отримання ліцензії  і порядку її отримання;

 кваліфікована  підготовка необхідного пакета  документів у потрібній формі  для подачі і його подача;

отримання ліцензії на збирання, заготівлю окремих видів відходів як вторинної сировини.

 

 Для  початку роботи необхідно надати  такі документи:

 копія  свідоцтва про державну реєстрацію  суб’єкта підприємницької діяльності (засвідчена нотаріально);

 копія  довідки про внесення в єдиний державний реєстр підприємств і організацій України («статистика», засвідчена нотаріально);

 копія  договору оренди (купівлі-продажу,  свідоцтва про право власності)  складських приміщень або площі  з твердим покриттям для окремого  зберігання відходів (засвідчена нотаріально);

 А  також:

 Для  збирання, заготівлі відходів полімерних  — документи, що підтверджують  право власності:

 на  ваги, які пройшли перевірку метрологічної  служби;

 на  автоваги з діапазоном зважування  від 10 т (можлива оренда);

 на  вантажопідйомне обладнання;

 обладнання  для оброблення полімерних відходів (пресове, подрібнювальне тощо).

 

 А  також наступну інформацію:

 банківські  реквізити;

 номер  свідоцтва платника ПДВ, індивідуальний  номер платника податку.

Проблема  поводження з відходами упаковки та їх утилізації є однією з найактуальніших проблем розвитку пакувальної індустрії і стосується практично всіх державних, муніципальних та громадських структур країни, всього населення.

 

Досвід  багатьох європейських країн показав, що вирішення цієї проблеми пов'язано з мотивацією населення, рівнем його екологічного виховання і фактично знаходиться в економічній площині. На жаль, поки в жодній країні світу не вдалося створити умови для прибуткової діяльності зі збору та сортування відходів упаковки у період, коли споживач позбавляється використаної упаковки до того моменту, коли однорідні за складом відходи упаковки зосереджені в одному місці. Тому європейські держави на основі Директиви 94/62/ЄС «Про упаковку та відходи упаковки» створили національні системи поводження з відходами упаковки, за якими всі заходи на етапі збору та сортування відходів упаковки фінансуються за рахунок бізнесу, при цьому спираючись на положення та вимоги законодавчих актів.

 

В Україні  ситуація у цій сфері законсервована. Поки у Верховній Раді в черзі  до розгляду у другому читанні  лежить Законопроект «Про упаковку та відходи упаковки» (прийнятий у  першому читанні 331 голосом депутатів), Кабінет Міністрів України приймає  Постанову від 20 травня 2009р. №508, за якою вносить зміни до відомої всім Постанови KM України від 26 липня 2001 р. №915, тим самим вводячи збір за послуги з організації збирання та утилізації використаних тари та пакувальних матеріалів на спеціальний рахунок однієї державної компанії «Укрекокомресурси», монополізуючи в державі цей вид підприємницької діяльності, що суперечить Конституції України, антимонопольному законодавству та здоровому глузду. За існуючою в Україні системою збору та сортування твердих побутових відходів тільки 5—6% відходів можна підготувати та використати для вторинної переробки, інші 95% захороняють або спалюють. Відходи упаковки потребують особливих умов для їх збору та сортування. Для них важливими є чистота та якість, від чого залежить не тільки їх ціна, але й технічна можливість та економічна доцільність переробки у вироби.

 

Саме  ці аргументи диктують вибір способу  збору та сортування відходів упаковки, яких вже не так і багато. Серед  них депозитна схема, схема приймальних  пунктів та схема роздільного збору. Саме остання схема — схема роздільного збору та попереднього сортування твердих побутових відходів, а з ними і використаної упаковки передбачає виконання цих операцій на самому початку утворення відходів — у населення. З цією метою в місцях, де проживає населення, а також в громадських місцях найбільшого утворення відходів упаковки (стадіони, супермаркети, виставкові центри, базари тощо) встановлюють спеціальні контейнери різного кольору для різних видів відходів. Важливою умовою функціонування такої схеми є економічна складова. В Україні, в різних регіонах, в різний час проводились пілотні проекти впровадження роздільного збору твердих побутових відходів та їх сортування. Ефект від них різний. В деяких місцях роздільний збір твердих побутових відходів прижився, в деяких ні. Причини різні. І головна — це недостатня робота з населенням, іншим словом, недостатня соціальна, екологічна та економічна мотивація населення.