Екологічні проблеми агропромислового комплексу

Фірми, які випускають екологічно чисту сільгоспрподукцію, мають більше шансів залучити на роботу висококваліфікованих спеціалістів, зацікавити потенційних інвесторів. Для зміцнення своїх позицій на аграрному ринку підприємці приділяють велику увагу випуску екологічно безпечної продукції, яка має бути конкурентоспроможною за якістю та ціною. Це, в свою чергу, стимулює науково-дослідні роботи щодо поліпшення продукції, сприяє пошуку ефективних технологій і засобів виробництва, які б відповідали екологічним та економічним параметрам, стандартам і вимогам.

Екологоорієнтоване функціонування аграрної економіки можливе лише при зміні традиційної економічної поведінки сільськогосподарських товаровиробників, їх відмови від застосування методів та засобів виробництва, які гіпертрофовано поглинають сировинні ресурси і забруднюють навколишнє середовище.

Сьогодні розв'язати гострі екологічні проблеми не можна без  фінансового забезпечення (внутрішніх нагромаджень, коштів бюджетних та позабюджетних фондів, вітчизняних  та зарубіжних інвестицій, кредитів, цільових гарантій тощо). Необхідно розробити  чітку систему формування фондів для фінансування заходів по підвищенню і підтриманню на належному рівні  ресурсно-екологічної безпеки у  вітчизняному АПК. Теоретично підприємства АПК повинні самі фінансувати  природоохоронні заходи, однак за сучасних умов власних коштів у підприємств  не вистачає навіть на оплату роботи працюючих. Тому варто проводити цілеспрямоване фінансування самих підприємств  через екологічні фонди, створені за рахунок різних фінансових надходжень, відкривати екологічні банки, які б  контролювали і стимулювали раціональне  використання коштів та захищали їх від  інфляції. Кошти потрібно перераховувати на екологічні субрахунки суб'єктів  агропромислової діяльності, але  вести жорстку систему контролю, щоб витрачалися вони за призначенням. Така система була б ще дієвішою, якби її результати оцінювались не самим штрафом і навіть не притягненням до відповідальності підприємства-порушника, а станом довкілля.

Для України особливо актуальним нині є розв'язання екологічних проблем  на малих приватизованих агропромислових  підприємствах. На перших етапах їх функціонування необхідно надавати їм цільові субсидії, допомогу із місцевого бюджету, потрібна система безвідсоткових кредитів і  позичок. Слід також створювати спільні  підприємства, які мають досвід раціонального  агроприродокористування, для впровадження та використання мало- і безвідхідних технологій. Найнадійнішим шляхом виходу АПК з еколого-економічною кризи є його екологізація: ухвалення нової агроекологічної політики держави на основі розробки і реалізації довгострокової програми екологічної стратегії в АПК; досягнення екологічної безпеки в усіх галузях; переведення АПК на модель сталого екологозрівноваженого, екологобезпечного й ефективного розвитку. Це передбачає запровадження чіткої системи агроекологічної освіти та виховання населення, підвищення рівня екологічної культури, а також застосування екологічного моніторингу, аудиту, експертизи, правових нормативних та законодавчих актів, які б регулювали економічні аспекти виробничої діяльності. Адже розв'язання екологічних проблем в АПК ускладнюють фактори як організаційно-економічного, так і правового характеру.

Економічне забезпечення здорового природного середовища в  АПК має включати в себе: державне фінансування заходів з охорони  природи; ліцензування; нормування; створення  екологічних фондів; систему оплати за користування природними ресурсами  та додатково за ресурси, які вилучаються; фінансові санкції (платежі та штрафи) за забруднення довкілля; економічні стимули за зниження рівня забруднення, пільгові кредити для реалізації екологічних робіт та впровадження екологічно чистих технологій; пільгове оподаткування підприємств, що впроваджують безвідхідні технології та одержують  чисту сільськогосподарську продукцію; право на продаж екологічно чистої продукції за підвищеними цінами; екологічне страхування. До економічних  важелів належить і обгрунтована плата за ресурсовикористання. Санкції (штрафи) за неекологічне виробництво слід застосувати лише з екологічного фактора, а цінотворення проводити з метою екологічно орієнтованого та стратегічного планування.

Використання економічних  критеріїв в екології сільського господарства необхідно спрямовувати на реалізацію грошового принципу – не максимізація прибутків підприємств чи держави, а досягнення стабільного розвитку через збалансоване природокористування, щоб зростання матеріального виробництва в будь-якому регіоні гарантувало сталість агроекосистем.

Правове забезпечення в агропромисловому виробництві має спиратися на чітку законодавчу основу (закон  про охорону навколишнього природного середовища в Україні сьогодні потребує нових доповнень і уточнень, розробки критеріїв, стандартів і вимог в  агроекології, які б захищали стан грунту). Лише в єдності правової бази (розумних законів) та названих вище економічних методів, зокрема вкладення інвестицій в нові екотехнології, можливе ефективне функціонування механізму агроприродокористування. Це, у свою чергу, дасть змогу Україні швидкими темпами розвивати зовнішню економічну діяльність з урахуванням екологічної складової, підвищувати конкурентоспроможність українських товарів сільськогосподарського виробництва на світовому ринку та проводити політику сталого розвитку суспільства.

Низка проблем виникла і в процесі такого напряму інтенсифікації сільського господарства, як меліорація. Меліорація — це система заходів, пов’язаних із докорінним поліпшенням властивостей ґрунтів і спрямованих на підвищення їхньої родючості. Існує понад 30 видів меліорації. Найпоширенішим серед них є гідромеліорація — зрошення та осушення.

У зрошенні земель роль найактивнішого агента відіграє штучне зволоження ґрунтів із водного джерела для забезпечення рослин вологою. Під час осушення земель надлишок вологи відводиться за межі шару, де розміщуються корені рослин, і в такий спосіб створюються сприятливі умови для їх росту.

Необхідність меліорації земель визначається кліматичними умовами території. Понад 60% населення Землі проживає в посушливих регіонах, тоді як 20% — там, де спостерігається надлишок вологи.

Зі зрошенням земель у перші роки урожайність сільськогоподарських культур підвищується у 2-3 рази, а вирощування рису чи бавовнику без зрошення взагалі неможливе. За оцінками ФАО (Всесвітньої сільськогосподарської організації) площа зрошувальних земель нині становить 270 млн га.

А втім тривале зрошення спричинює низку екологічних проблем. Головна з них — це вторинне засолення ґрунтів, що виникає за надмірного зрошення і високого рівня ґрунтових вод. Під засолення потрапила майже половина зрошуваних земель світу. Площі засолених сільськогосподарських угідь України перевищують 1.7 млн га.

Проводячи широкі меліоративні роботи в степу, необхідно враховувати, що новоутворення ґрунтових вод тут відбувається значно швидше, ніж, скажімо, в напівпустелях і пустелях. Приблизно за 10 років рівень ґрунтових вод може досягти критичного стану (1.5-2.5 м від поверхні), спричиняючи засолення. Цей процес посилюється в Україні ще й тому, що південні чорноземи і каштанові ґрунти мають підвищену солонцюватість і лужність на глибині 0.5-1 м.

Зрошення чорноземів вимагає особливої обережності. Деякі вчені наполягають на зрошуванні чорноземів лише в надто посушливі роки, оскільки зрошення призводить до сильного ущільнення ґрунтів на глибині 20-60 см, погіршуються їхні водно-фізичні властивості, зменшується насиченість киснем до 10%, а вміст вуглекислоти зростає до 1.5-2.7%. Крім того, дренажні води, що скидаються з полів, містять велику кількість мінеральних добрив і пестицидів, які забруднюють водойми.

Із зрошенням пов’язана також проблема раціонального вико ристання води. Головним напрямком є підвищення якості зрошувальних систем; для старих систем коефіцієнт корисної дії — 0.25-0.35, для нових, збудованих після війни 1941-1945 рр. — 0.8-0.9. Тому в старих меліоративних системах на шляху від джерела забору води до поливного поля безцільно втрачаються 60-75% води.

Осушення за принциповою основою протилежне зрошенню. Його проводять на перезволожених землях, лісах, болотах для включення нових територій у сільськогосподарське виробництво. В Україні осушення проводиться в областях Полісся. Але болота — це важливі екосистеми, які є джерелом ягід, лікарських рослин, медоносів, грибів тощо. Якщо взяти до уваги високу розораність території України, то стане очевидним, наскільки важливі болотні луки для збереження рослинного і тваринного світу України. Дані про площі перезволожених та заболочених ґрунтів України наведені в таблиці 3.3.

Через 25 років після початку проведення осушувальних меліорацій земель в Україні виникли небезпечні екологічні зміни водного балансу території та порушення режиму підземних вод, небажані зміни в гідроекологічному режимі з частими катастрофічними повенями, посилилися процеси деградації ґрунтів і зменшення продуктивності сільськогоподарських угідь.

Уздовж меліоративних систем знижується рівень ґрунтових вод. Зони впливу меліоративних систем не стабілізуються в часі, а постійно збільшуються, перекриваючи одна одну. Між річками Полісся України не залишилося великих болотних масивів, які підтримували б рівні ґрунтових вод на сусідніх водоймах, не даючи їм опускатися далеко за межі оптимального залягання.

Зниження ґрунтових вод призвело до збільшення кількості посушливих днів, зменшення вологості повітря, а це своєю чергою обумовило зменшення продуктивної вологи і зниження урожайності в середньому від 20 до 70%.

На рівнинних міжрічкових терасах і заплавах у верхів’ях річок з’явилися пересушені угіддя, що корінним чином змінило склад рослинного світу, призвело до появи суходолів. У літній період рівні ґрунтових вод опускаються нижче закладених дренажних каналів.

У перші 5-10 років від початку експлуатації осушувальних систем навколо них формується зона гідрогеологічного впливу від 900 м до 3-5 км. За площею вона у 2-3 рази перевищує розміри осушувальних систем. Це негативно позначається на витоках річок і струмків. Нині у деяких річок виток починається на 15-22 км нижче від попереднього.

Таблиця 3.3

Площа перезволожених та заболочених ґрунтів в автономній республіці крим і областях (станом на 01.01.1996 року)*

* Довкілля України. Стат. збірник. К.: Державний комітет статистики України, 2002. — С. 125.

Особливо небажаним наслідком великомасштабного осушення є посилення після 10 років інфільтрації живлення підземних вод, що порушує їхні баланс і режим. Збільшуються висхідні токи підземних вод, які виходять на поверхню в ослаблених ділянках земної кори — поблизу озерних улоговин, річкових заплав тощо. Особливо сильне підтоплення сталося в зоні Шацьких озер, де на території, що прилягає до Шацького природного національного парку, понад 10 тис. га угідь через підтоплення були переведені в інші категорії земель.

У багатьох районах Рівненської та Волинської областей внаслідок висхідних токів підземних вод утворилися численні струмки і річки. Осушувальні системи вже не в змозі відвести надлишок води, розвиваються вторинне перезволоження й заболочення.

У зоні Полісся зникли річки, що живилися ґрунтовими водами, тоді як річки, що живляться підземними водами, збільшили свою водність. Випрямлення малих річок супроводжується частими повенями, які призводять до змиву й розмиву ґрунтів, підтоплення й заболочення низки меліоративних систем, руйнування берегів. Зниження рівня ґрунтових вод та зміна у зв’язку з цим відміток місцевих базисів посилила ерозію земель (змивання ґрунтів, вітрова ерозія тощо). На рівнинних торфосховищах через зниження вологи виділяється велика кількість тепла, спричиняючи самозапалювання. В Українському Поліссі недобір урожаю на прилеглих до осушувальних систем суходолах становить не менш як 25 %, а вплив осушувальних систем сягає 2-2,5 км, тобто перевищує площу осушеного болота; відтак отримана на осушеній площі продукція практично дорівнює недоборові на прилеглих землях. Тому вчені ставлять питання про повернення ґрунтів, де погіршилась якість, у попередній болотний режим і радять використати досвід інших країн, зокрема Нідерландів, де осушення боліт визнано неефективним і багато з них повертаються в попереднє становище. У ряді країн осушення боліт як цінних екосистем заборонено законодавством.

Ще один напрям взаємодії АПК з довкіллям — це вивіз родючої частини ґрунту разом з урожаєм. В Україні корені цукрових буряків, що надходять на переробку, містять у загальній масі 15-16% ґрунту. Повернення накопиченого на цукрових заводах ґрунту — один з важливих засобів раціонального використання земель у сільському господарстві.

Серйозні проблеми виникають і через функціонування тваринницьких комплексів. В Україні до початку 90-х років ХХ століття було близько 45 тис. ферм і комплексів тваринництва. Річний вихід гною тут становив близько 900 млн м³: у ньому вміст азоту складав 1.5 млн т, не менш 10% якого надходить у природні водойми. Особливої уваги потребують великі тваринницькі комплекси.