Атмосфера

Зміст

Вступ

Слово атмосфера походить від грецьких “атмос” — дихання і “сфера” — куля. Нею називають повітряну оболонку нашої планети до висоти 2-3 тис. км, яка поступово переходить у міжпланетний простір[1]. Атмосфера складається із суміші газів, яку називають повітрям. Повітря навколо нас таке прозоре й легке, що здається порожнечею. Але, це — помилкове уявлення. Насправді, вага повітряної кулі, яка оточує Землю, досягає 5000 трлн. т.

Повітряна оболонка Землі — одна з найголовніших умов життя. Без їжі людина може прожити місяць, без води — тиждень, а без повітря не може прожити і кілька хвилин. Атмосфера має ве­личезне екологічне значення. Вона захищає живі організми від згубного впливу космічних випромінювань та ударів метеоритів, регулює сезонні і добові коливання температури, є носієм тепла й вологи. Атмосфера спричиняє ряд складних екзоген­них процесів (вивітрювання гірських порід, діяльність природних вод, утворювання льодовиків тощо). Для деяких організмів (бак­терії, літаючі комахи, птахи та інші) атмосфера є основним середовищем життя.

Правова охорона атмосферного повітря — важливий елемент правової системи України. Зменшення забруднення атмосферного повітря є пріори­тетом на національному рівні та покладається на окремі регіони, зусилля яких мають бути сконцентровані на стабілізації та поліпшенні екологічних умов переважно у містах та промислових центрах.

1. Законодавство України про охорону атмосферного повітря, його задачі та складові елементи правових повітроохоронних заходів

Законодавство України про охорону атмосферного повітря (в літературі висловлені також пропозиції щодо його назви як ат­мосферного законодавства, атмосфероохоронного законодав­ства, повітряного законодавства) є складовою частиною природоресурсового законодавства і підгалуззю, яка входить до складу комплексної галузі — екологічного законодавства України[2].

Основним джерелом атмосферного законодавства є Закон Ук­раїни “Про охорону атмосферного повітря”[3] від 16 жовтня 1992 р., який є оновленою редакцією першого закону в цій галузі від 21 лис­топада 1981 р. з аналогічною назвою. Крім загальних положень, закон регулює пи­тання стандартизації і нормування в цій галузі, організаційно-правових заходів щодо охорони атмосферного повітря, додержан­ня вимог щодо охорони атмосферного повітря при проектуванні, будівництві та реконструкції промислових об'єктів. Значне місце в законі приділено питанням регулювання відносин у галузі ви­користання атмосферного повітря, економічного механізму за­безпечення його охорони, та контролю, державного обліку й моніторингу охорони атмосферного повітря, а також питан­ням правопорушень щодо атмосферного повітря і відповідаль­ності за них та міжнародним відносинам у цій галузі.

Іншим важливим нормативним актом, який регулює відносини в галузі охорони атмосферного повітря є Закон України “Про охорону навколишнього природного середови­ща”[4].

Основними задачами повітроохоронного законодавства є регулювання суспільних відносин в області охорони і використання атмосферного повітря з метою збереження, поліпшення і відтворення його стану, запобігання і зниження шкідливого хімічного, фізичного і біологічного впливу на атмосферне повітря, забезпечення його раціонального використання для виробничих потреб, зміцнення правопорядку і законності в сфері повітроохоронної діяльності.

У ст. 13 Конституції закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу[5].

З традиційного трактування ознак права власності відомо, що воно може встановлюватися на об'єкти, включаючи й об'єкти природного походження, наділені індивідуально визначеними ознаками. На об'єкти, що володіють родовими ознаками, право власності не може бути установлено. У цьому зв'язку, якщо такі природні об'єкти як земля, надра, води, ліси, ресурси тваринного і рослинного світу, природно-заповідні об'єкти певною мірою індивідуалізуються територіальними границями держави, що дозволяють відмежувати їх від аналогічних природних об'єктів інших держав, то для атмосферного повітря така індивідуалізація є досить відносною.

Атмосферне повітря України, крім впливу на нього наслідків Чорнобильської катастрофи, ні чим іншим не відрізняється від атмосферного повітря інших країн. Тому його індивідуалізація, а, отже, і конституційне встановлення права власності на атмосферне повітря, є відносно припустимим. З таким же успіхом у законодавчому порядку можна було б установити право власності на вітрову або сонячну енергію в період їхнього перебування в межах території держави[6].

Пануюча позиція юристів-екологів полягає в тому, що атмосферне повітря не може бути об'єктом права власності. На відміну від землі, надр, об'єктів тваринного світу і т.д., атмосферне повітря як матеріальна субстанція знаходиться в стані постійного переміщення, турбулентного руху і не може бути індивідуалізоване. У силу цієї обставини виключається можливість фактичного володіння їм, що є однією з найважливіших правомочностей власника[7].

У правовій літературі висловлені й інші погляди про право власності на атмосферне повітря. Так, Ф.М. Раянов вважає, що атмосферне повітря може бути об'єктом права власності. Його аргументи полягають в тому, що самі собою ознаки і властивості матеріального світу не можуть бути на перешкоді для оголошення їх об'єктом права власності, оскільки вони не входять до структури суспільних відносин власності, що виникають між людьми з приводу об'єктів реального світу[8]. Безумовно, відносини з охорони і використання атмосферного повітря є суспільними. Але для того, щоб придбати ознаки об'єктів права власності, вони повинні бути індивідуалізовані.

У зв'язку з тим, що індивідуалізації може бути піддане не атмосферне повітря, а повітряний простір, Р.Х. Габитов пропонує визнати об'єктом правової охорони не атмосферне повітря, а атмосферу, поширивши на неї відносини виняткової державної власності[9]. Однак природним об'єктом є не атмосфера, а атмосферне повітря. Кожна окрема людина, так само як і суспільство в цілому, зацікавлена в охороні саме атмосферного повітря, у якості фактора, який забезпечує життя. Тому стосовно до атмосферного повітря в законодавчому порядку варто встановлювати не право власності в який би те ні було формі, а функції держави щодо забезпечення його ефективної охорони і раціонального використання в межах свого суверенітету на повітряний простір над територією держави.

Атмосферне повітря займає своєрідне положення як об'єкт охорони навколишнього природного середовища. Власне кажучи, в ньому утілюється все природне середовище, що оточує людину і суспільство. Атмосферне повітря в значній мірі і є те навколишнє природне середовище, що підлягає охороні в інтересах теперішніх і майбутніх поколінь людей. З іншого боку, навколишнє середовище — це, насамперед атмосферне повітря, що є безпосередньо сполучним елементом між природною і суспільством. Якщо забруднюється ґрунтовий покрив землі або лісові насадження, то знищується рослинність і винищуються тварини. Для самого ж атмосферного повітря ступінь його забруднення не має значення. Воно завжди залишається атмосферним повітрям, хоча вже іншої якості. Звідси, на думку В.В. Петрова, немає потреби в спеціальному законі про охорону атмосферного повітря, тому що всі його положення достатньо висвітлені в Законі “Про охорону навколишнього природного середовища”[10].

Однак українська правова система розвивається самостійно і встановлює не тільки право власності на атмосферне повітря, але і містить у собі спеціальний повітроохоронний закон. Особливістю Закону є те, що поряд із закріпленням соціальних вимог, у ньому передбачені норми технічного змісту. Насамперед, це відноситься до стандартизації і нормування в області охорони і використання атмосферного повітря. Екологічна стандартизація і технічне нормування встановлені у формі комплексу обов'язкових норм, правил і вимог з охорони атмосферного повітря від забруднення, шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів і забезпечення екологічної безпеки.

Державні стандарти в області охорони атмосферного повітря, згідно ст. 5 Закону, є обов'язковими для виконання і визначають поняття і терміни, режим використання й охорони атмосферного повітря, методи контролю за його станом і вимоги щодо запобігання шкідливого впливу на атмосферне повітря. Вони розробляються і вводяться в дію Міністерством екології і природних ресурсів України[11] і Міністерством охорони здоров'я.

Технічні нормативи в області охорони атмосферного повітря спрямовані на забезпечення його природної якості, придатної для використання по призначенню. В області охорони атмосферного повітря встановлюються наступні нормативи: екологічної безпеки; гранично допустимих викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і шкідливий вплив фізичних і біологічних факторів стаціонарними джерелами; граничні утворення забруднюючих речовин, що відводяться в атмосферне повітря при експлуатації технологічного й іншого обладнання, споруджень і об'єктів; використання атмосферного повітря як сировину основного виробничого призначення; вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел і шкідливого впливу їхніх фізичних факторів. Законодавчими актами можуть встановлюватися й інші нормативи в області охорони атмосферного повітря.

Нормативи екологічної безпеки, установлені для оцінки стану атмосферного повітря за єдиними для території країни вимогами, займають особливе місце в системі заходів для охорони атмосферного повітря. Нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря передбачають: гранично допустимі концентрацій забруднюючих речовин в атмосферному повітрі для людей і об'єктів навколишнього природного середовища; гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючого[12] й іншого шкідливого фізичного і біологічного впливу на атмосферне повітря для людей і об'єктів навколишнього природного середовища. У разі потреби для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних і інших територій можуть установлюватися більш строгі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин і рівнів шкідливих впливів на атмосферне повітря. Вони розробляються і вводяться в дію Мінздравом і Мінекоресурсів.

Нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і гранично допустимих шкідливих впливів фізичних і біологічних факторів на нього установлюються для кожного стаціонарного джерела викидів або іншого шкідливого фізичного і біологічного впливу на атмосферне повітря по кожній з забруднюючих речовин і факторів фізичного або біологічного впливу. Вони встановлюються на рівні, при якому сумарні викиди забруднюючих речовин і шкідливі фізичні і біологічні впливи всіх джерел у даному районі, з урахуванням перспектив його розвитку, у період дії встановлених нормативів не приведуть до перевищення нормативів екологічної безпеки атмосферного повітря.

Проекти нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами розробляються підприємствами, установами й організаціями і затверджуються органами Мінекоресурсів і Мінздравом. Ці проекти узгоджуються з місцевими органами державної виконавчої влади й органами місцевого самоврядування в частині: термінів виконання заходів для зниження викидів забруднюючих речовин до нормативних рівнів; термінів відселення людей і виносу об'єктів соціального призначення із санітарно-захисних зон; зниження обсягів виробництва і викидів забруднюючих речовин у період несприятливих метеорологічних умов. Порядок розробки і твердження нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря встановлюються Мінекоресурсів, а нормативів гранично допустимих шкідливих впливів фізичних і біологічних факторів на нього — Мінздравом і Мінекоресурсів.

Для різних технологічних процесів, технологічного й іншого обладнання, споруджень і об'єктів у залежності від часу розробки і введення в дію технологій і обладнання, наявності наукових і технічних розробок, економічної доцільності встановлюються: нормативи граничних обсягів утворення забруднюючих речовин для окремих типів технологічного й іншого обладнання; вимоги щодо впровадження технологічних процесів у частині впливу на утворення забруднюючих речовин; регламенти використання і втрат сировини. Зазначені нормативи розробляються підприємствами, установами й організаціями і затверджуються Мінекоресурсів України.