Наведений перелік функцій Комітетів та відділів далеко не повний, але він  дає уявлення про розподіл повноважень  між різними структурними підрозділами.

    Одним з головних завдань, що постають перед  банком у сфері кредитування є  розробка кредитної політики банку. Кредитна політика необхідна банкам тому, що дозволяє регулювати, управляти  і раціонально організовувати  взаємовідносини між банком і  його клієнтами при залученні  ресурсів на зворотній основі. Важливо  підкреслити, що кредитна політика являється  основою управління ризиками в діяльності банку. Кредитна політика може бути агресивною, традиційною і класичною. В її основі лежить стратегія банку, орієнтована на ріст його капіталу, збільшення доходів і змішана стратегія.

    Кредитна  політика – це система заходів банку в області кредитування його клієнтів, які здійснюються банком для реалізації його стратегії і тактики в даному регіоні в певний період. Кредитна політика як основа процесу управління кредитами визначає пріоритети в процесі розвитку кредитних відносин з однієї сторони, і функціонування кредитного механізму з іншої.

    Основними елементами кредитної політики комерційного банку є:

1. стратегія банку по розробці основних напрямків кредитного процесу;
2. тактика банку по організації кредитування;
3. контроль за реалізацією кредитної політики.

    В зарубіжній економічній літературі не рідко пропонується розробляти документ (меморандум) по кредитній політиці, який дозволив би визначити стратегію  і тактику банку в організації  кредитного процесу.

      Виходячи із вітчизняного і  світового досвіду вимог оптимізації  кредитної політики в методологічному  плані можна запропонувати наступну  схему формування кредитної політики  комерційними банками.

    І. Загальні положення і цілі кредитної  політики.

    ІІ. Апарат управління кредитними операціями і повноваження працівників банку.

    ІІІ. Організація кредитного процесу  на різних етапах реалізації кредитного договору.

    IV Банківський контроль і управління кредитним процесом.

    Організація кредитного процесу в банку може бути представлена у вигляді наступних  етапів:

1. етап. Формування портфеля кредитних заявок.
2. етап. Проведення переговорів з потенційним клієнтом.
3. етап. Прийняття рішення про доцільність видачі кредиту і форми його надання.
4. етап. Оформлення кредитної справи.
5. етап. Робота з клієнтом після отримання ним позики.
6. етап. Повернення кредиту з відсотками і закриття кредитної справи.

 

      2. Управління кредитним  портфелем комерційного  банку

2.1. Оцінка якості  кредитного портфеля  банку

    Поняття “управління кредитним портфелем” включає наявність певних цілей  при формуванні кредитного портфеля і направлене на забезпечення ефективного  їх досягнення.

    Поняття оптимального кредитного портфеля можна  пояснити наступним чином. Кредитний  портфель характеризується якістю і  доходністю. Загальна закономірність їх взаємозв’язку така: чим більший  дохід, тим більший ризик (крива  “а” на рис 2.2).

    

    Рис. 2.1. Залежність між  доходом і ризиком 

    Оскільки  можливості по управлінню ризиком обмежені то, як правило, з ростом величини ризику ростуть збитки і в реальності крива залежності доходів від  ризику є експериментальною і  проходить через максимум (крива  “б” на рис. 2.1).

    Як  видно з графіку, максимальному  доходу Д¹ максимальному відповідає оптимальна величина ризику r₀ . Однак, банк не може працювати нижче визначеного мінімального доходу Д_min. Як видно, такий мінімальний дохід може бути одержаний при двох ризиках (r_min і r_max). Звідси і виходить, що банк не повинен допускати ризик нижче r_min і не перевищувати ризик r_max. Оптимально допустимим є ризик r₀. Однією із задач управління кредитним портфелем і є утримання його якості на цьому рівні. Другою задачею є максимізація доходності (мінімізація збитків) при вибраному ризику. На графіку це відповідає переходу із точки А (крива “б”) в точку Б (крива “а”). При цьому дохід (за рахунок зниження збитків) може підвищитися в ідеальному випадку до величини , яка більша, ніж . Дохід можна назвати оптимальним доходом при оптимальному ризику Г₀. Кредитний портфель, який реалізує цю оптимальну комбінацію і буде називатися оптимальним кредитним портфелем.

    Кредитний портфель – це сукупність усіх позичок, що надані банку з метою отримання  доходу. Він включає кредити за овердрафтом, за операціями РЕПО, за врахованими  векселями і факторинговими операціями, фінансовим лізингом, під платіжні картки, за внутрішніми торговельними і експортно-імпортними операціями.

    Кредитний портфель включає агреговану балансову  вартість усіх кредитів, в тому числі  і прострочених, пролонгованих та сумнівних до повернення. Кредитний  портфель не включає в себе відсотки нараховані, але ще не сплачені, не профінансовані, зобов’язання видати кредит, кредитні ліміти, ще не списані, гарантії та акредитиви, депозити в інших банках.

    Якість  кредитного портфеля характеризується такими показниками:

1. Коефіцієнт прострочки – відношення несплаченої з заборгованості до всієї заборгованості за позичкою. Позичка є несплаченою, якщо один чи більше платежів своєчасно не надійшли в її погашення. При цьому звертається увага на несплату процентів, і суми основного боргу.
2. Коефіцієнти співвідношення сум неповернених позичок до резервів або нерозподіленого прибутку. Якщо даний коефіцієнт більший 1, то у банку недостатньо сформовано резервів.
3. Коефіцієнти описання позичок – визначається як від відношення списаних збиткових позичок до всіх позичок кредитного портфеля.

    Отже, управління кредитними портфелями є  процесом, який охоплює всі елементи кредитної діяльності від пошуку потенційних позичальників на стадії формування кредитного портфеля і до погашення позик.

 

2.2 Оцінка  кредитоздатності  позичальників банку

    Необхідного умовного застосування комерційними банками  ефективних методів видачі позик  клієнтам є мінімізація кредитного ризику за всіма напрямки вкладення коштів. Основним і найефективнішим методом такої мінімізації є якісна оцінка банком кредитоспроможності позичальників. Під кредитоспроможністю позичальника розуміють здатність юридичної чи фізичної особи повністю і в зазначені терміни виконати всі умови кредитної угоди. У світовій банківській практиці кредитоспроможність клієнта завжди була і лишається одним з основних критеріїв при визначенні доцільності встановлення кредитних відносин. Кредитоспроможність тлумачиться не лише як можливість повернути основну суму боргу і відсотки за ним, а й як бажання клієнта виконати свої зобов’язання. Тому здатність до повернення кредиту пов’язується з моральними якостями клієнта, його репутацією, майстерністю і сферою діяльності, ступенем вкладених капіталів в нерухоме майно, можливістю декларувати грошові потоки у процесі виробництва та обігу.

    Кожен комерційний банк повинен сформувати власну документально оформлену  та затверджену правлінням банку  методику оцінювання кредитоспроможності  позичальника. Банк повинен визначити  ґрунтовні та технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності клієнтів-позичальників та методи проведення аналізу.

    Банки у процесі аналізу можуть розробляти й застосовувати власні системи  показників та групи методів, вибір  яких залежить, насамперед, від специфіки  того сегменту ринку, який обслуговує банк (галузеві особливості, категорія  позичальників), а також від рівня  спеціалізації банку (іпотечний, інвестиційний, торговельний), видів кредитів (короткострокові, довгострокові), рівня кваліфікації працівників, рівня організації  та технічного забезпечення аналітичної  роботи банку.

    У процесі аналізу банк може використати  різноманітні джерела інформації, які  в цілому складаються з трьох  груп:

• інформація, отримана безпосередньо від клієнта;
• внутрішньо банківська інформація;
• зовнішні джерела інформації.

    До  першої групи належить: 1) фінансова  та бухгалтерська звітність; 2) документація, яка підтверджує правовий юридичний  статус клієнта: статут, договір засновників, свідоцтво про реєстрацію, дані про  юридичну адресу та ін.; 3) документація, пов’язана з кредитним заходом  – техніко екологічне обґрунтування, розрахунки очікуваних надходжень від  реалізації проекту – бізнес –  план, копії контрактів та ін. документів; 4) інформація, одержана в процесі  попередньої бесіди з майбутнім  позичальником , під час якої кредитний  працівник має оцінити моральні, етичні та професійні якості працівників  підприємства (директора, головного  бухгалтера), виявити специфічні особливості  та деталі, пов’язані з даним  кредитом; 5) додаткова інформація подається  за вимогою банку – довідки  про наявність рахунків в інших  банках, виписки з рахунків в інших  банках, довідки з податкової інспекції  та інші.

 

      Висновок

     Отже, головна мета процесу управління кредитним портфелем банку полягає в забезпеченні максимальної досконалості за певного рівня ризику. Рівень доходності кредитного портфеля залежить від структури і обсягу портфеля, а також від рівня відсоткових ставок за кредитом, що є предметом розгляду другого блоку завдань. В ньому описуються основні фактори, що визначають розмір плати за кредит. Це зовнішні фактори (циклічність розвитку ринкової економіки, темпи інформаційного процесу, динаміка виробництва і обігу, сезонність виробництва) і фактори пов’язані з діяльністю комерційного банку і позичальника (структура кредитних ресурсів, вид кредиту, строковість кредиту, зміст проекту, що фінансується та ін.). Також розглядається вплив інфляції, зміни грошової маси, розміру облікової ставки на ціну кредиту, розроблена схема встановлення оптимальної ставки.

     Як  відомо, усі банки тією чи іншою  мірою стикаються з проблемою  неповернення позики. В роботі запропоновано  використовувати характеристику застережних  сигналів, що свідчать про проблемність кредитів боржників розглядати чинники, що зумовлені некваліфікованою роботою  банківських спеціалістів, щодо надання  кредитів.

     В другому блоці завдань дано класифікацію кредитних ризиків та методи управління ними на рівні окремої позики (аналіз кредитоспроможності клієнта та кредиту, структурування, документування, контроль) і на рівні кредитного портфеля (диверсифікація лімітування, створення резервів).

     Шляхи вдосконалення управління кредитним портфелем є:

• Створення картотеки кредитної інформації, яка б стала складовою частиною загальнодержавної системи контролю за кредитами. Будь-який банк міг би одержувати інформацію про клієнта, який протягом усього часу звертання за кредитом до різних установ. Така загальна система виконувала б контрольну функцію, оскільки кожен клієнт знав би, що інформація про порушення умов кредитної угоди зберігаються і, можливо, стане перепоною при одержанні нового кредиту.
• Письмове затвердження "Керівництва по кредитній політиці банку", який би включав кредитну політику, норми кредитування і інструкцію по кредитуванні.
• Проведення кредитного аналізу, який дозволяв би провести "профілактику" кредитного ризику (запобіганню кредитів з низьким ризиком)

 

       Список  використаної літератури

 

1. Адамик  Б.П. Облікова політика центрального банку // Фінанси України. –1999. –№6.
2. Банківське право: навчальний посібник / упорядник М.П. Кучерявенко. –Харків, 1999 р.
3. Банківські операції. Підручник / за ред. проф. А.М. Мороза. –К.: КНЕУ, 2000 р.
4. Гроші та кредит / За ред. M.I. Савлука. – К.: Либідь, 1992. – 331 с.
5. Гроші та кредит: Підручник / За ред. Б. С. Івасіва.- К.: КНЕУ, 1999. –404 с.
6. Конституція України
7. Національний банк і грошово-кредитна політика: Підручник / за ред. проф. А.М.Мороза та доц. М.Ф. Пуховкіної. –К.: КНЕУ, 1999
8. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7.12.2000 p.
9. Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 p. № 679-XIV