Реформування банківської системи України

   Централізовние регулювання руху банківських резервів зумовлюється насамперед емісійною функцією банківської системи.

   Усі комерційні банки зобов’язані зберігати свої вільні резерви (кошти) на рахунках у центральних банках, а останні мають право контролювати і регулювати рух коштів за цими рахунками. При появі у комерційних банків надмірних резервів, які загрожують надмірним вростанням пропозиції грошей і порушенням кон’юнктури ринків центральний банк має право частину їх заблокувати, підвищити норму обов’язкових резервів і звузивши ним можливості комерційних банків, надавати кредити та створювати нові депозити. Якщо ж потрібно збільшити обсяги банківських резервів і розширити кредитні можливості комерційних банків, центральний банк знижує цю норму і навіть може надавати останнім у позичку додаткові резерви. У такому випадку в комерційних банків збільшується кредитний потенціал, можливості створювати нові депозитні гроші, що призводить до збільшення пропозиції грошей.

   Створення єдиного дія всіх банків, замкнутого на центральний банк і регульованого ним механізму руху банківських резервів є визначальною організаційно-правовою ознакою банківської системи як особливої структури.

   Наявність загальносистемної інфраструктури, яка мас міжбанківське призначення, забезпечує координацію та об’єднання зусиль банків як суб’єктів — посередників грошового ринку.

   Звичайно, кожна інша система, що функціонує в економіці, теж має свою певну інфраструктуру, і в цьому) розумінні банківська система не є винятком. Проте тільки в банківській системі інфраструктура є надзвичайно складною, багатопрофільною, життєво необхідною для функціонування окремих банків. Без деяких її елементів виконання банками окремих операцій буде вкрай неефективним, а то й просто неможливим. Так у перші роки формування банківської системи в Україні не було єдиного механізму міжбанківських розрахунків, унаслідок чого розрахунки між підприємствами — клієнтами банків неймовірно затягувалися, а нерідко просто зривалися внаслідок чого вони зазнавали значних збитків. Зараз у банківській системі створений і діє механізм централізованих міжбанківських розрахунків на базі електронних технологій, що дає можливість усі міжгосподарські розрахунки здійснювати негайно, в режимі реального часу.

   Гнучке  поєднання високого рівня централiзoваної керованості системи з децентралізацією економічної самостійності та відповідальності банків як її окремих елементів — ще одна відмітна риса банкірської системи. Звичайно проблеми подібного поєднання централізованого управління з децентралізацією відповідальності мають місце і в інших системах. Проте ніде вони не проявляються гак гостро і масштабно, як у банківській системі, де вся відповідальність перед інвесторами і вкладниками повністю покладається на банк, а можливості прийняття адекватних управлінських рішень його керівництвом істотно обмежуються нормами системного управління. Ця суперечливість постійно проявляється в реальній дійсності.

   Особливо  яскраво вона проявилася в США, які мають високорозвинуту банківську систему. Банківське право тут виявилося однією з найбільш складних та суперечливих сфер господарського права, а банківська діяльність контролюється і регулюється більш ретельна, ніж будь-яка інша галузь економічної діяльності. У 80-ті роки в США почався рух за дерегулювання (послаблення регулювання і контролю) банківської діяльності, було прийнято кілька законів, які послабили банківські обмеження, спростили управління нею на рівні банківської системи.

   Подібні тенденції можна спостерігати і в інших країнах. Сучасне банківське законодавство, незважаючи на об’єктні процеси консолідації банків у систему, все більше уваги приділяє гарантуванню кожному банку економічної самостійності, рівних можливостей доступу на грошовий ринок, свободи конкуренції, свободи вибору клієнтів тощо. Без цього тенденції до інтеграції в систему можуть призвести до перетворення банківської системи в єдиний банк (монобапк), що монопольно обслуговуватиме грошовий ринок, підпорядкувавши його своїм інтересам. За наявності вказаних гарантій банківська система не тільки не обмежує діяльності окремих банків, а й істотно підвищує посередницький потенціал кожного з них на грошовому ринку і їх спільну роль в економіці.

   Формування  банківської системи України розпочалося з проголошення незалежності і виходом зі складу СРСР у 1991 р. До цього часу в Україні не було необхідних передумов для існування самостійної банківської системи. Більшість банківських установ, що діяли на її території наприкінці 90-х років були не самостійними банками, а філіями союзних банків. Вони входили до складу банківської системи СРСР й управлялися з союзного центру. Сама, союзна банківська система була далеко не ринковою, і тому після пpoголошення курсу на перебудову  1988р. розпочалося активне її реформування, у тому числі і на території України. Проте завдання створення закінчених банківських систем у кожній союзній республіці за часів існування Союзу не ставилось, хоча йшла мова про формування центральних банків у кожній з республік. Зокрема, уже в 1990 р. розпочалося розроблення проекту Закону України «Про банки і банківську діяльність». Але найімовірніше малося на увазі реорганізувати сам союзний центральний банк (Держбанк СРСР), щось на зразок Федеральної резервної системи США, а не створити самостійні банківські системи в кожній республіці.

   Початок формуванню в Україні власної банківської системи ринкового типу був покладений Законом «Про банки і банківську діяльність», ухваленим Верховною Радою 20 березня 1991 р. В основу розбудови банківської системи України цим Законом були покладені принципи, загальновизнані у світовій практиці:

• дворівнева побудова;
• чітке функціональне розмежування між банками першого і другого рівнів;
• функціонування банків другого рівня на комерційних засадах, та на договірних відносинах з клієнтурою;
• ліквідація монополії держави на банківську справу, можливість створення комерційних банків різних форм власності, лібералізація банківської діяльності;
• організація державного контролю і нагляду за банківською діяльністю і покладення цього завдання на центральний банк;
• незалежність центрального банку віл державних органів виконавчої влади;
• формування загальносистемної інфраструктури забезпечення банківської діяльності та ін.

   На  сформованій цим Законом правовій та концептуальній основі банківська система України за короткий строк пройшла складний, але досить результативний шлях розвитку. Найвагомішими є результати в  іституційно-структурному її розвитку.

   Кількість банків за період 1992—1999 pp. зросла майже  втричі, хоч починаючи з 1996 р. кількість їх поступово скорочується. Помітно зростає кількість банків з іноземним капіталом — з 12 на кінець 1994 р. до 30 на кінець 1999 р. Сплачений статутний фонд комерційних банків за період 1994—1999 рр. зріс більше ніж у 30 разів. Досить високими темпами здійснювалася капіталізація банків: кількість банків зі сплаченим статутним фондом в 10 і більше млн. грн. зросла з одного на кінець 1994рг до 91 на кінець 1999 р.

   Що  стосується інфраструктури банківської  системи, то помітних успіхів досягнуто у формуванні механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування та рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського регулювання і контролю.

   Певні успіхи досягнуті і в функціональному розвиткові банківської системи. НБУ як центральний банк в основному опанував досить складний механізм монетарного регулювання і досяг помітних успіхів у стабілізації національних грошей, організовано провів у вересні 1996 р. завершення грошової реформи. Позитивний досвід НБУ накопичив і в інших напрямах діяльності ¾ у регулюванні валютних відносин, обслуговуванні державного боргу, організації банківського обліку відповідно до світових стандартів, у нормативно-правовому та методичному забезпеченні діяльності комерційних банків тощо. Значно розширилася сфера функціонування комерційних банків, і вони накопичили цінний досвід роботи не тільки на традиційних напрямах, а й у нових для них сферах діяльності — па фондовому і а валютному ринках, у сфері міжнародник відносин, на ринку міжбанківських кредитів, у взаємовідносинах з центральним банком, у банківському менеджменті тощо.

   Проте формування банківської системи України постійно натикалося на серйозні перешкоди, які не тільки гальмували цей процес, а й нерідко просто повертали його назад. Мова йде насамперед про глибокі системну кризу, яку переживає економіка України протягом всього перехідною періоду. Вона проявилася в тривалому скороченні реальних обсягів виробництва, в хронічній розбалансованості державного бюджету, в глибокій кризі неплатежів (на початок 2000 р. взаємна заборгованість господарюючих суб’єктів перевищила річний обсяг ВВП), у небувало високій інфляції, яку пережила Україна в 1992—1994 рр., та в зумовленому нею падінні рівня монетизації економіки. Усі ці процеси призводили до втрати грошових капіталів підприємницькими структурами, насамперед у малому й середньому бізнесі, згортання цього дуже важливого для розвитку банківської системи сектора економіки, посилення таких негативних для банківництва процесів, як бартеризація, тінізація і доларизація економічних відносин та відплив вільних капіталів за кордон, падіння ефективності виробництва (на початок 2000 р. близько 60% підприємств усіх галузей економіки працювали збитково).

   За таких обставин в Україні вкрай повільно розвивався попит на посередницькі послуги банків, а відтак не було економічних передумов для належного розвитку банківської системи. Тому, незважаючи на помітне вростання основних кількісних показників її діяльності, у цілому рівень розвив банківської системи України, особливо на фоні банківських систем розвинутих країн, є досить низьким.

   Недостатнім залишається рівень капіталізації  комерційних банків. Загальна сума власного капіталу всіх комерційних банків України на 1 січня 2000 р. становила 1116,4 млн. дол. США. У середньому на один банк припадає 6,85 млн. дол. США. На фоні провідних банків світу капіталозабечпеченість українських банків настільки мала, що жоден з українських банків не ввійшов до списку першої тисячі банків світу, що був опублікований англійським журналом «The Banker» у 1994 p. Ситуація не змінилася і на початок 2000р. Найбільший за цим показником банк України — Промінвестбанк — мав на початок 2000 р. 128.4 млн. дол. США власного капіталу, в той час як останній банк з тисячного списку вже б 1994 р. мав 125,0 млн. дол. США. Тому українським банкам буде важко конкурувати і іноземними не тільки на світному ринку, а й всередині України, якщо останні вирішать серйозно закріпитися на нашому ринку.

   Вирішити  цю проблему адміністративним тиском на банки (збільшенням мінімального розміру статутного фонду, посиленням вимог щодо капіталізації прибутків тощо) неможливо, оскільки прибутковість банків в останні роки постійно знижується, привабливість банківського бізнесу для інвесторів зменшується та й необхідні для цього внутрішні грошові капітали залишаються обмеженими. Вирішити проблему капіталізації банків можливо лише на шляху прискорення ринкової трансформації економіки, зростання її ефективності, оздоровлення Державних фінансів і підвищення прибутковості банків.

   Низька  кредитоспроможність переважної частини підприєств-позичальників, низька капіталізація банків, недостатній рівень їх менеджменту спричинюють надзвичайно високу ризикованість банківської діяльності, підвищену недовіру до банків, особливо з боку сімейного сектора економіки, ускладнюють підтримку їх ліквідності. Усе це послаблює посередницьку роль і трансформаційну функцію банків та банківської системи в цілому. Банки не в змозі належним чином задовольняти попит на позичкові капітали, насамперед з боку суб’єктів реального сектора економіки, які постійно відчувають глибокий дефіцит грошей як платіжних засобів і як капіталу. З Іншого боку, всі економічні суб’єкти, в яких з’являються вільні грошові кошти, не можуть їх надійно розмістити і віддають перевагу конвертації в іноземну валюту, інвестуванню в тіньову економіку чи переведенню за кордон.

   У таких умовах, на банки здійснюється могутній тиск з боку органів банківського регулювання, передусім НБУ, з тим щоб утримати їх ліквідність, підвищити довіру до них, реанімувати їх потужну посередницьку роль. Для цього використовуються найбільш «жорсткі» заходи — надзвичайно висока норма обов’язкового резервування і часті її зміни, пряме обмеження рефінансування банків та окремих видів їх діяльності, установлення надзвичайно великої кількості економічних нормативів та жорсткою контролю за їх дотриманням тощо. Усе це не тільки негативно впливає на розвиток окремих банків, а й послаблює внутрішньо-систсмний механізм їх взаємодії та консолідації, спричинює певне протистояння між першим та другим рівнями системи, між великими і малими банками радіо.

   Глибока довготривала криза державних фінансів теж негативно впливає на формування банківської системи, гальмує формування суто ринкового механізму банківського регулювання, становлення цивілізованих взаємовідносин між самими комерційними банками. НБУ змушений переважну частину свого сеньйоражу спрямовувати на монетизацію бюджетного дефіциту, обмежуючи до мінімуму рефінансування комерційних банків. Через штучне завищення процентної ставки по облігаціях внутрішньої державної позики банки змушені свої ресурси спрямувати переважно в державні цінні папери як найбільш дохідні активи, обмежуючи кредитування реальної економіки. Посилюється залежність банківської системи від діяльності урядових структур, а отже від короткострокових, часто суб’єктивних чинників, що послаблює системні засади її банківській діяльності.

   В умовах високої інфляції НБУ змушений протягом тривалого часу (1994— 2000 pp.) проводи жорстку рестрикційну грошово-кредитну політику, що теж не сприяло формуванню банківської системи ринкового типу. З одного боку, така політика стримує процес ремонетизації економіки, формування вільних грошових капіталів, грошового ринку, що звужує економічну базу посередницької діяльності банків. А з іншого боку, НБУ змушений часто переходити на «ручне» керівництво грошовим ринком, застосовуючи найбільш жорсткі, а то й прямі адміністративні заходи монетарного регулювання, за яких інтереси монетарної політики не відповідають інтересам комерційних банків.