Реформування банківської системи України

Міністерство  освіти і науки  України

Київський національний торговельно-економічний  університет 
 

Кафедра банківської справи 
 
 

Наукова робота 

З курсу  “Гроші та кредит” 

на тему: 

“Реформування банківської системи України” 
 
 

                   Студентки ІІ курсу  ОЕФ

                                  3 групи денної форми навчання

 Біленької Марії Ярославівни 

                                  Викладач Сундук Тетяна Федорівна 
 
 
 
 

Київ 2008

 

План 

Вступ 

1. Центральне  регулювання банківської діяльності.

 

2. Централізоване  регулювання руху банківських резервів.

 

3. Особливості побудови банківської системи в Україні.

 

Висновок. 
 

     Функціональна специфіка діяльності банків зумовлює необхідність організаційно-правового виділення їх у самостійну, відносно замкнуту структуру, яка називається банківською системою.

     Банківську  систему в літературі часто трактують як просту сукупність банків, що функціонують в економіці країни. При такому підході до визначення сутності банківської системи вона являє собою механічне об’єднання банків, що не мас заздалегідь окреслених цілей, своїх специфічних рис і не виконує самостійних функцій і ролі на грошовому ринку.

     Насправді це не так. Банківська система мас  своє особливе призначення, свої специфічні риси і функції а економіці, які не просто повторюють призначення і функції окремих банків. Виникає банківська система не внаслідок механічного поєднання окремих банків у випадкову сукупність, а будується за заздалегідь виробленою концепцією, у межах якої відводиться певне місце кожному виду банків і кожному окремому банку.

     Так, прийнятий у 1991 р. Закон України «Про банки і банківську діяльність» перш ніж визначити, які банки можуть бути в Україні і як вони повинні функціонувати, зафіксував концептуальне положення, що банківська система України має бути дворівневою, установив, які банки належать до кожного з рівнів і яким буде механізм зв’язків між ними.

     Тому  більш правомірним видасться формулювання банківської системи як законодавчо визначеної, чітко структурованої та субординованої сукупності фінансових посередників, які займаються банківською діяльністю на постійній професійній основі і функціонально взаємозв’язані в самостійну економічну структуру.

     Самостійність банківської системи як економічної структури має подвійне спрямування:

• відносно окремих банків як її структурних елементів;
• відносно інших подібних великих систем, які функціонують в економіці паралельно з банківською.

     Відносно  окремих банків самостійність системи проявляється у специфічним цілях та функціях її порівняно і цілями та функціями банків.

     Головною  ціллю діяльності окремих банків є одержання прибутку. Стосовно банківської системи ця ціль не просто не збільшується пропорційно кількості банків, що входять до системи, а взагалі перемішується на другий план, залишаючись лише ціллю окремих банків. На перше місце в системі виходять цілі:

• забезпечення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності з метою узгодження інтересів окремих банків із загальносуспільними інтересами. Ця ціль вступає в певну суперечність із забезпеченням прибутковості як ключовою ціллю комерційних банків;
• забезпечення надійності і стабільності функціонування банківської системи в цілому з метою стабілізації грошей та безперебійного обслуговування економіки.

   Жодна з цих цілей не під силу окремому банку, яким би економічно могутнім він не був. Тільки скоординоване об’єднання їх в систему, зорієнтовану на зазначені цілі, робить досягнення їх реальним.

   Не  менш виразно проявляється відмінність  функцій банківської системи  як самостійної структури під  функцій окремих банків.

   Банківська система спроможна виконувати три такі функції:

• трансформаційну:
• створення платіжних засобів та регулювання і грошового обороту (емісійну);
• забезпечення стабільності банківської діяльності га грошового ринку (стабілізаційна).

   Але банківську систему слід розглядати також відносно іншим системних структур, з якими вона взаємодіє і створює як підсистема вільні загальне утворення — економічну систему в цілому. Це зокрема, бюджетна система, податкова система, валютна система, торговельна система тощо. Порівнюючи банківську підсистему з іншими, можна виявити в ній риси, які спільні для їх усіх, що підтверджує її системний характер, а також cyто специфічні риси, які підкреслюють її банківську специфічність.

   До  таких спільних рис можна вінднести:

• поєднання багатьох однотипних елементів, які підпорядковуються однаковим цілям. У банківській системі такими елементами є окремі банки; однаковість цілей усіх банків виявляються в боротьбі кожною з них за прибутковість і ліквідність;
• динамічність системи. Банківська система постійно розвивається, адаптуючись до зміни економічної ситуації в країні. Так, з початком ринкової трансформації економіки Україна адаптувала свою банківську систему відповідно до вимог ринку і продовжує її вдосконалювати в міру побудови ринкової економіки: зростає кількість банків, удосконалюються методи банківської діяльності, розширюється коло їх операцій тощо;
• закритість системи. Банківська система є системою «закритого типу», що проявляється в концентрації уваги її суб’єктів переважно на специфічній діяльності, пов’язаній з грошовою сферою. Наприклад, банкам в Україні заборонено займатися виробничою діяльністю, торгівлею, страховою справою тощо. З іншого боку, суб’єктам інших систем заборонено займатися суто банківською діяльністю. Більше того, багато банківської інформації є по закону банківською таємницею і не може розголошуватися чи передаватися в інші системи, водночас ця закритість є досить відносною. Адже банки функціонально постійно, взаємодіють з іншими системами, зазнають впливу з боку останніх і самі проникають у сфери їх функціонування;
• саморегуляція системи. Банківська система теж має здатність до самонастроювання, саморегулювання: якщо один із банків банкрутує, його «нішу» негайно займають інші банки; якщо змінюється економічна ситуація в країні, банки негайно адекватно змінюють методи діяльності, як це сталося в Україні в період гіперінфляції 1992—І994рр., коли всі банки перетворилися в універсальні, щоб вижити.

   До  специфічних рис, які характерні і тільки для банківської системи і виділяють її з ряду інших, можна віднести:

• дворівневу побудову;
• поглиблене, централізоване регулювання діяльності кожною банку окремо і банківської діяльності в цілому;
• централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів;
• наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків;
• гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку, що входить у систему.

   Дворівнева  побудова — ключовий принцип побудови банківських систем у ринкових економіках, їх вирішальна якісна ознака, що безумовно відрізняє їх від інших систем. Однорівнева побудова можлива лише в тоталітарних економіках, де достатньо створити один державний банк і він може здійснювати на адміністративно-командних засадах і емісійно-касову функцію, і кредитно-розрахункове обслуговування господарської клієнтури, як це по суті, було в СРСР. Не було двох рівнів банків і в докапіталістичних, слаборинкових економіках, коли кожний банк виконував весь набір функцій — і емісійно-касових, і кредитно-розрахунковим. Там були або механічна сукупність слабо пов’язаних між собою окремих банків (у докапіталістичні епохи), або єдиний монобанк, що являє собою замкнуту систему, адекватну загальноекономічній системі (як у СРСР). Такий монобанк повністю позбавлений суто ринкових принципів функціонування — рівноправності сторін, взаємовигідності їх співробітництва, конкуренції на грошовому ринку, самофінансування, комерційного розрахунку, ринкових методів формування процента, валютного курсу тощо. У таких умовах справді не було потреби в центральному банку як органу, що поєднує решту банків у систему.

   При дворівневій побудові на першому рійні перебуває один банк (або кілька банків, об’єднаних спільними цілями і завданнями, як наприклад, ФРС у США). Такій установі надасться статус центрального банку. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. Хоч ці завдання вирішуються за участю всіх банків, проте успіх може бути досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них. Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавчо наділяється відповідними повноваженнями.

   На  другому рівні банківської системи  перебуває решта банків, які в  Україні прийнято називати комерційними банками.

   У зарубіжних країнах комерційними називають тільки частину банків другого рівня. Переважно це банки, що виконують весь комплекс базових операцій і створені на акціонерній основі. Крім комерційних, у кожній країні виділяється цілий спектр інших банків — кооперативних, приватних, спеціалізованих тощо.

   На  відміну від центрального комерційні банки покликані обслуговувати економічних суб’єктів — учасників грошового обороту: фірми, сімейні господарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система обслуговує народне господарство відповідно до завдань, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Тому комерційні банки можна розглядати як фундамент усієї банківської системи, вершиною якої є центральний банк.

   

   Схема побудови банківської системи.

   Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони юридично й економічно відокремлені і будують свою діяльність на комерційних засадах з метою одержання прибутку. Заради прибутку вони обслуговують своїх клієнтів, зазнаючи при цьому великих ризиків: кредитних, процентних, валютних тощо.

   Дворівневість банківської системи характеризується також чітким законодавчим розмежуванням прав і обов’язків кожної ланки системи, а також небанківських фінансових посередників.

   У багатьох країнах центральному банку  надано права ліцензування банківської діяльності, право встановлювати економічні нормативи щодо діяльності комерційних банків, здійснювати тією чи іншою мірою нагляд і контроль за банками. З іншого боку, закони обмежують права центральних панків у комерційній діяльності, забороняють, зокрема, їм обслуговувати господарську клієнтуру. Цим комерційні банки захищаються від конкуренції з боку більш сильного — центрального банку, зпечуються їхні права як банків другого рівня.

   Централізоване регулювання банківської діяльності як специфічна ознака банківської системи визначається насамперед її регулятивною функцією. Певний вилив на цю ознаку має також емісійна функція банківської системи.

   Проблема ризиків ¾ одна і найбільш складних і загрозливих у банківській діяльності. Втрати від ризиків ¾ це не тільки збитки окремих банків, а й втрати багатьох їх клієнтів юридичних і фізичних осіб, до потрясіння всієї економічної системи. Тому боротьба з ризиками — це завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи. Ця обставина закріплена в банківському законодавстві всіх країн, яке передбачає систему заходів щодо нормування, обмеження, страхування та контролю банківської діяльності. Реалізація цих заходів покликана забезпечити стабільну, безперебійну роботу кожного банку другого рівня і здійснюється під наглядом та за участі центрального банку й інших законодавчо уповноважених органів.