Проблеми розвитку комерційного кредиту в Україні

     Сфера застосування консигнаційних угод широка й різноманітна: роздрібна торгівля, міжфілійні кредити торговельних компаній, комерційне кредитування транснаціональними корпораціями своїх дочірніх структур тощо.

     В останні роки усе виразніше виявляється тенденція до посилення зв'язку банківського та комерційного кредитів. Цьому посприяла та обставина, що комерційна позика стала гарантованою. Покупець може отримати товарний кредит, оформивши його акредитивом або ж простим чи перевідним векселем.

     Можлива також часткова оплата інкасовими платежами  чи готівковими коштами. Виписаний  будь-яким покупцем простий вексель  служить платіжним засобом між кількома фірмами (підприємствами). Оскільки вексель, виписаний векселедавцем-підприємством, вважається менш надійним, ніж банківський, ліквідність таких фінансових інструментів нерідко підтримується банком у формі авалю — банківської гарантії оплати векселя у разі його непогашення векселедавцем. Звернутися в банк за авалем можна як у момент виписки векселя, так і на інших етапах його обігу. Перевідні векселі (акцептовані тратти, що містять згоду (акцепт) платника на здійснення оплати) слугують гарантією на випадок неправомірних вимог про оплату, адже у разі згоди платника прийняти вексель він його акцептує, і вексельна угода вважається здійсненою. Кожен, хто поставив підпис на векселі, тим самим гарантував здійснення платежу за ним у встановлений термін. Власник векселя у разі несплати за векселем у строк може пред'явити вимоги до будь-кого із зобов'язаних осіб (тих, хто підписав вексель) і навіть до всіх одразу. Вексель — це документ, що формалізує економічні взаємозв'язки покупця товарів та продавця. Відтак кредитна операція, закладена в його основі (у грошовій або товарній формі), передбачає взаємоконтроль контрагентів вексельної угоди та ґрунтується на вільному виборі сторін. Оскільки вексель пов'язаний із ризиком не оплати, його приймають як засіб платежу, лише маючи довіру до векселедавця або за наявності акцепту (в тому числі банківського). Якщо векселедавця цікавлять насамперед якість придбаного товару та строки поставки, то векселевласника — рівень платоспроможності покупця. Причому не лише на час оформлення векселя, а й на час його оплати. Отже, ступінь довіри та інформованості щодо фінансового стану і платоспроможності сторін вексельної угоди суттєво обмежує вексельний обіг.

     Виконання платниками своїх зобов'язань, окрім  здійснення акцепту векселів, може бути забезпечене також банківськими гарантіями та поручительствами. Гарантійний лист чи поручительство уповноваженого банку продавець (експортер) може вимагати від свого контрагента у разі невпевненості в його фінансовому стані, відсутності інформації про платоспроможність і т. д. При здійсненні експортно-імпортних контрактів гарантії, видані банками з вагомою діловою репутацією, є умовою не лише для отримання окремих сум кредитів, а й для відкриття кредитних ліній. За наявності гарантій банку компанії, які тривалий час співпрацюють на ринку, практикують операції взаємокредитування. Механізму видачі гарантії передує ретельна перевірка та аналіз банком стану платоспроможності клієнта, його "кредитної історії", репутації серед ділових партнерів, економічної кон'юнктури, конкуренції з боку інших виробників (постачальників) аналогічного товару, рівня цін тощо. Аналізуючи стратегію дохідності та ризиків комерційної діяльності клієнта, беруть до уваги його можливості щодо нарощення обсягів виробництва й реалізації продукції, проведення заходів, спрямованих на підвищення дохідності, та інше.

     Роль  банків у вексельному обігу не обмежується видачею гарантій —  вони можуть брати участь у попередньому відборі учасників вексельного  конгломерату, забезпечувати врахування (дострокове погашення) векселів. Банки багатьох країн також вважають за доцільне врахування векселів із гарантованим підписом векселедавця, оскільки авальовані іншим банком чи гарантовані векселі у подальшому можна враховувати при взаємозаліках чи міжбанківських кредитах. Втім, у Сполучених Штатах Америки практика перерахування векселів банками поширення не набула. Взагалі ж банківські гарантії та акцептування векселів сприяють стабільності вексельного обігу, розширюють рамки застосування цього різновиду цінних паперів, підвищують їх надійність.

     Центральні  банки зарубіжних країн широко практикують  регулювання умов врахування комерційних  векселів із конкретним переліком вимог  щодо їхньої якості. Трапляється, що одночасно  встановлюють кілька офіційних облікових ставок залежно від строків та надійності векселів. Таке регулювання здійснюється, аби не допустити широкомасштабних емісій векселів як безготівкових засобів платежу та зростання економічно необґрунтованих обсягів кредитних вкладень. Такі заходи регулювання дістали назву дисконтної політики. Здебільшого центральні банки здійснюють перерахування лише тих комерційних векселів, які емітовано після реального виконання поставок товарів за контрактами. Виняток становлять центральні банки Японії та Франції, де офіційно перераховують не лише векселі банківських установ та торгових компаній, а й інші боргові папери.

     Водночас  при зміні пріоритетів економічного розвитку країни (наприклад, стимулюванні експорту) до перерахування в першу чергу можуть брати експортні векселі. У разі не перспективності чи збитковості тієї чи іншої галузі центральний банк може встановити ліміти обліку цих векселів, обмеження щодо контрагентів перерахування або й заборонити врахування векселів. Особливо необхідні такі обмеження у періоди економічних криз. Для деяких банків ФРН після Другої світової війни були встановлені ліміти врахування векселів. У повоєнні часи обсяг операцій Банку Англії з обліку банківських комерційних векселів становив якихось 3% від загального обсягу депонентних вкладень. За двадцять років цей показник зріс удвічі.

     Останніми роками широко застосовують залучення  ресурсів на короткий термін під заставу комерційних паперів. Це — прості векселі, які є досить ліквідною заставою при міжкорпоративному кредитуванні. Випуск комерційних паперів започаткували американські корпорації. В кінці 1970 року їх було в обігу на суму 167 млрд. доларів, а наприкінці 1993-го — 1226 млрд. доларів (11% від ринку боргових зобов'язань СІЛА). При перших емісіях котирування комерційних паперів здійснювалися лише на місцевих біржах, проте наприкінці 70-х років вони здобули визнання і в Японії, і в Західній Європі. Нині комерційні папери емітують компанії та корпорації з надійною діловою репутацією, стабільною і безсумнівною платоспроможністю. Ця обставина була вельми важливою, оскільки суттєво знизилися ризики неплатежів.

     Активний  розвиток взаємокредитування міжнародних корпорацій у грошовій формі, надання кредитів своїм філіям і дочірнім компаніям, проведення компаніями розрахунків за відкритим рахунком та кредитування на двосторонній основі дали змогу подолати обмеженість традиційної форми комерційного кредитування — вексельного кредиту. Це пов'язано з тим, що вексель є інструментом, на підставі якого в більшості країн можна одразу ж зробити опис майна боржника. Він зберігає своє значення для досить великих товарних поставок на значні суми, але основним інструментом усе ж лишається розрахунок за відкритим рахунком. Двосторонній кредит за відкритим рахунком та міжкорпораційний кредит близькі до банківського кредиту. Суттєву різницю становить те, що ці форми комерційного кредитування обмежені розмірами обігових капіталів компаній.

     Зазначимо, що ні ринок банківських зобов'язань, ні ринок зобов'язань компаній не є достатніми чинниками, щоб забезпечити на більш-менш тривалий. Заходу поштовхом до створення стійкої системи "економіка на боргах" стала економічна криза 30-х років. Висновки звелися до того, що нарощування виробництва шляхом стимулювання боргів посередників (у тому числі й банків-га-рантів) замість стимулювання споживача — це нестійка система. Вона не забезпечує масового попиту з боку кінцевого споживача. Створення ринку боргів промислових компаній як джерела капіталу здатне вирішити проблему економічної стабільності.

     Серед багатьох сучасних економістів існує переконання, що характерні тенденції сучасного комерційного кредитування тісно пов'язані зі змінами у банківській справі, міжнародній та внутрішній торгівлі.

     По-перше, за останні роки значно прискорився  темп зростання обсягів товарних поставок між дочірніми структурами та філіями міжнародних торговельних компаній. А це зумовило збільшення частки кредитування за відкритим рахунком та міжкорпоративного комерційного кредиту при одночасному зменшенні обсягів вексельного кредитування. Відповідно змінилися й обсяги операцій банківської системи з товарними векселями.

     По-друге, при збуті товару значно зростає  кількість посередницьких фірм та компаній. Ця тенденція посилюється, з одного боку, у зв'язку з виникненням різниці у часі при реалізації товарів, що належать до однакових товарних груп, різними компаніями, а з другого — всупереч активному розвитку продажу товарів та надання послуг безпосередньо кінцевим споживачам.

     По-третє, незважаючи на скорочення розрахункового періоду та розвиток господарських зв'язків, строки реалізації товарів збільшуються. Це зумовило зростання і строків пере врахування товарних векселів. Постачальники часто вимушені здійснювати пролонгацію внаслідок несвоєчасної оплати покупцями вартості відвантажених товарів. Така ж ситуація і стосовно банківського кредиту. Класичний банківський кредит ставить жорсткі часові рамки. Якщо ж у компанії немає кредитної лінії, то процедура оформлення позики виявляється досить складною, як і подальший процес синхронізації кредиту та його термінів із умовами кожного товарного контракту. З розширенням у міжнародній торгівлі експорту устаткування, машин, обладнання — продукції, яка потребує монтажу, значно збільшилися (до 3—8 років) строки кредитів. А згідно із загальноприйнятою практикою довгострокові кредити надаються на основі гарантій банків.

     По-четверте, значно зросли обсяги торгівлі споживчими товарами на умовах відстрочки платежу. Це призвело до змін у порядку розрахунків  між товаровиробниками і споживачами. Так, умови контрактів купівлі-продажу машин та деяких видів обладнання передбачають здійснення оплати в середньому протягом 4—8, а іноді й 10 років. Товаровиробники Франції на умовах відстрочки платежу оформлюють щорічно близько третини товарних поставок. У 1990 році загальна сума заборгованості з відстрочкою платежу у США сягнула 722.9 млрд. доларів (у

     Обсяги  комерційного кредиту зростають  у часи економічного підйому, а в  кризові періоди — скорочуються (1960 р. — 43 млрд.), причому 138.6 млрд. доларів (19.2%) становила заборгованість споживачів.

     Отже, спосіб життя в борг у розвинутих ринкових економіках остаточно переміг. Перенасичення товарних ринків, яке раніше спричинялося до криз перевиробництва, в останні роки не викликає особливих проблем. Справа в тому, що в розвинутих країнах зуміли відрізнити товарну кризу від платіжної. Сьогодні у Сполучених Штатах Америки вже ніхто не пропонує мішок грошей торговельному постачальнику. Натомість відкриваються кредитні лінії, надаються гарантії під товарне забезпечення. Набула масового поширення практика довгострокового споживчого кредитування. Товаровиробники здійснюють поставки товарів на ринок раніше, ніж їх оплатить споживач. Однак конкуренція, як і раніше, не дозволяє їм знижувати обсяги виробництва — для його фінансування компанії використовують форми комерційного кредитування.

     Прикладом можуть слугувати проекти Європейського  банку реконструкції та розвитку, здійснені в Україні. Згідно з умовами надання кредитів переважна їх частина спрямовується на закупівлю обладнання і технологій на світових ринках. Сприяючи розвитку приватного виробництва в Україні, ЄБРР забезпечує кінцевого споживача (для нас він — вітчизняний товаровиробник) джерелами довгострокового фінансування та експортного комерційного кредиту. Переваги для обох сторін — очевидні: кредитори (країни — члени ЄБРР) стимулюють власних товаровиробників (ніхто, зрозуміло, не збирається кредитувати закупівлю технологічного обладнання, скажімо, в Китаї), українські ж товаровиробники завдяки довгостроковим комерційним кредитам ЄБРР мають можливість модернізувати виробництво та нарощувати його обсяги.

     Україні, яка будує ринкову економіку, очевидно, слід використати у господарській та банківській практиці саме західний досвід в області організації комерційного кредиту. 
 
 

      Висновок

    Комерційний кредит – це товарна форма кредиту, що надається продавцями для покупців у вигляді відстрочки платежу за продані товари, надані послуги.

     Напрямами розвитку в майбутньому банківського маркетингу стосовно питань, пов'язаних із комерційним кредитуванням в Україні, та регулятивні заходи НБУ:

     1. Вексельне кредитування.

     2. Кредитування за відкритим рахунком.

     3. Товарний кредит, що надається  продавцем покупцеві (з використанням банківських поручительств, гарантій, кредитів).

     Ці напрями мають широкі перспективи в Україні. Разом із тим слід враховувати (особливо з огляду на реалії нинішньої ситуації на фінансовому ринку), що комерційний кредит, поряд із перевагами, має також ряд недоліків.

     Зокрема, строки оплати товару нерідко порушуються, продавець не завжди добре поінформований про фінансовий стан покупця, що створює серйозні ризики для його господарської діяльності. Продавець навіть за наявності векселя не завжди може здійснити його пере врахування у банку, оскільки воно залежить не тільки від якості векселя, а й значною мірою від дисконтної політики банку.

     Обсяги комерційного кредиту зростають лише в часи економічного піднесення, у кризові ж періоди вони скорочуються.

      Використана література.

     1. Бухвальд Б. Техника банковского  дела. — М.: АО "Промиздат". — 1926. — С. 161—162.

     2. Синки Дж. мл. Управление финансами  в коммерческих банках. — М.: СаїаІ-Іаху, 1994.

     3. Конвенция № 358, устанавливающая  Единообразный закон о переводном и простом векселе от 7 июня 1930 г. // Собрание Законов СССР. — 1937. — Отд. II, № 18. — С. 108.

     4. Брагинский С.В. Кредитно-денежная  политика в Японии. — М.: Наука, 1989. — С.159.

     5. Пономарёв В.А. Государственно-монополистическое  регулирование деятельности банков. Границы и противоречия. — М.: Финансы и статистика, 1987. — С.123.