Операції обовязкового резервування

Операції  обов’язкового резервування.

План 

1. Обов’язкове банківське резервування як інструмент монетарної політики держави.
2. Правове забезпечення здійснення операцій обов’язкового резервування.
3. Банківські норми резервування.

       Резервні  вимоги – це один із інструментів грошово-кредитної  політики, який зобов’язує банки здійснювати  відрахування від обсягу залучених  ресурсів у відповідності із прийнятими правилами.

       Політика  обов’язкового резервування – це історично перший вживаний інструмент на грошовому ринку. Вперше резервні вимоги були використанні в США у 1863 році, ще за відсутності існування  ФРС. Функціональне призначення  їхнє було забезпечення належного рівня  ліквідних коштів банку для виконання  зобов’язань перед вкладниками. Резервування здійснювалося банками  вищої ієрархії на власних кореспондентських  рахунках, а регіональними – частково на рахунках банків вищої ієрархії, частково на власних рахунках. Лише у 1913 році із часу заснування ФРС, норми  обов’язкового резервування набувають  офіційного статусу інструменту  грошово-кредитної політики. У західній Європі політика обов’язкового резервування була запроваджена центральними банками  дещо пізніше: у 1948 р. (Німеччина); у 1961 р. (Велика Британія); у 1979 р. (Франція).

       Резервні вимоги впродовж багатьох років регулятори грошового ринку використовували з метою управління ліквідністю банківської системи.

       Визначальною  ознакою сучасних банківських систем є наявність механізмів контролю та регулювання пропозиції грошей, що дає змогу їм реалізувати певну  грошово-кредитну політику. До основних механізмів впливу відносяться контроль грошової бази або її складових, до яких належать обов'язкові резерви. Тривалий період центральні банки намагались поєднувати контроль грошової бази та обов'язкових резервів.

       У сучасних ринкових економіках контроль грошової бази розглядається як гіпотетична  можливість або здійснюється переважно  у м'якій формі. В умовах розвинених ринкових механізмів і стабільності економічних процесів жорсткі форми  контролю та регулювання монетарної бази пов'язані зі структурною перебудовою  грошових та фондових ринків. Спроба жорсткого  контролю над вибраним грошовим агрегатом  у довгостроковому плані пов'язана  з небажаною дестабілізацією  процентних ставок.

       Переважно для контролю вибирається готівка  та короткострокові зобов'язання держави, які знаходяться у сфері регулювальних  можливостей

       центрального  банку і визначають пропозицію грошей через процеси мультиплікації. Для  визначення складових грошової бази в монетарній теорії ще вживається поняття "гроші підвищеної ефективності" або "підвищеної потужності" (bring-powere of money), щоб підкреслити їх значення в монетарних процесах. У більш  вузькому значенні під грошовою базою  розуміють готівкові гроші в  обігу плюс обов'язкові резерви комерційних  банків, кошти у касах комерційних  банків та на їхніх кореспондентських  рахунках.

       Склад грошової бази є динамічною величиною, яку обумовлюють резерви грошей у банківській системі, на які  покладена функція аналогічна з  золотим резервом у дійсних грошових системах. Грошова база ще залежить від фінансових зобов'язань уряду  до центральних банків у вигляді  цінних паперів та станом платіжного балансу. Резерви обмежують можливості комерційних банків надавати позики з депозитів банківської системи. Поява механізму резервування пов'язана  з створенням банківської справи. На початковому етапі існування  банків ювеліри, які переважно виконували їхні функції, виявили, що монети, які  вони брали на зберігання, потрібно завжди мати при собі повсякчас. Для  поточних вимог з повернення вкладених монет достатньо зберігати тільки певну їх частину, або резерви. Тому  саме зародження ідеї часткових банківських резервів створило можливості надання банківських позик і створення банківської справи.

       Процедури резервування перебувають у сфері  повного контролю центрального банку, що дає змогу використовувати  її як активний важіль монетарної політики. Економічний зміст процедури  резервування полягає в обмеженні  розміру грошової маси, яка бере участь у мультиплікації грошей. Резерви, поряд з готівкою, становлять грошову  базу, що створює механізм регулювального впливу на пропозицію грошей. Залежно  від частки грошової бази, яка резервується, та механізму їх утворення центральний  банк має змогу:

• визначати обов'язкові для всіх комерційних банків нормативи, які зобов'язують певну частину їхніх депозитів тримати на спеціалізованому резервному рахунку у центральному банку;
• оперативно впливати на обсяги резервів у банківській системі, не змінюючи нормативної бази через надання позик банком або здійснюючи операції на відкритому ринку.

       У процесі регулювання можливостей  банківської системи з мультиплікативного розширення пропозиції грошей використовують різні механізми формування резервів: обов'язкові або депозитні; загальні; надлишкові або вільні; фактичні.

       Обов'язкові (депозитні) резерви визначають ту частину грошових коштів, які банки зобов'язані зберігати і не використовувати для поточних потреб. У банківській системі США від депозитних закладів вимагають зберігати певний процент від своїх зобов'язань (переважно поточних та заощаджувальних рахунків, за якими видають депозитні сертифікати) у вигляді невикористаних грошових коштів. Розмір обов'язкового резервування визначається згідно з нормами обов'язкового резервування, які встановлюються центральним банком і використовуються для регулювання процесу мультиплікації грошей. Норма резервування є переважно диференційованою за різними видами депозитів. Встановлення норм обов'язкового резервування є методом впливу центрального банку на грошову базу або гроші високої ефективності. В окремих випадках обов'язкові резерви ще визначають як мінімальні резерви, підкреслюючи тим самим необхідність їх використання для забезпечення стабільності банківської діяльності.

       У сучасних ринкових країнах використовується ще різновид норм обов'язкового резервування коефіцієнт готівкових коштів (саsh ratio), який визначає відношення готівки банку до його зобов'язань за депозитами

       клієнтів. Банки мають право тримати  і більші кошти понад обов'язковий  обсяг готівки. Використання коефіцієнта ліквідності (kigniolity batio) дає змогу здійснювати контроль над кредитною діяльністю банків через дотримання мінімального співвідношення їх ліквідних активів (готівкові гроші та кредити, видані на короткий термін або до запитання) до загального обсягу депозитних зобов'язань.

       Використання  резервних вимог має широкий  діапазон стимулюючого впливу на всю банківську систему. Центральний банк також має можливість впливати на окремі операції з грішми та сегменти грошового ринку. Механізм встановлення норм резервних вимог охоплює ряд основних параметрів:

       1. Процедура визначення норм обов'язкового  резервування, яка у значною більшістю країн регулюється законодавчими активами. В інших країнах це є прерогативою центральних банків.

       2. База, що використовується для  обчислення обов'язкових резервів, спрямована на стимулювання зростання  пасивів і передусім депозитів  небанківського сектора.

       3. Банківські активи, які використовують  для задоволення резервних вимог, переважно складаються з коштів комерційних банків на рахунках у центральному банку (кореспондентському, або окремих процентних чи без процентних), готівки у касах банків, у деяких випадках державних цінних паперів у портфелях банків.

       4. Визначення норм резервування  та критерії її диференціації  пов'язані з особливостями національних грошових систем і є різними. Основний критерій диференціації – це вид депозитів (трансакційні чи строкові); джерело (банківські, небанківські), власник депозиту (резидент, нерезидент) тощо.

       5. Розрахунковий період дотримання  резервних вимог, як правило,  займає від двох тижнів до одного місяця. Центральні банки переважно вимагають дотримуватись резервних вимог не щоденно, а у середньому за встановлений період.

       Використання  зміни норм резервних вимог дає  змогу центральним банкам проводити антиінфляційну політику забезпечення стабільності грошової одиниці. На пропозицію грошей зміна резервних вимог впливає у середньо- та довгостроковому періодах і тому центральні банки відносно рідко змінюють параметри обов'язкового резервування. Крім цього, у діяльності країн зміна норми обов'язкових резервів виходить за сферу тільки контролю центральних банків і вимагає доволі складної та тривалої процедури законодавчого забезпечення. Зміна норм обов'язкового резервування у сучасних ринкових країнах поступово змінює акценти застосування.

       Сучасні економісти зазначають, що потенційна зміна рівня обов'язкових резервів є найбільш потужним інструментом регулювання і контролю грошово-кредитних відносин. Проте цей механізм використовується значно рідше і більш обережно, ніж інші інструменти грошово-кредитного регулювання, а в умовах економічної експансії може призвести до того, що банківська система може не витримати зростаючий попит на ліквідність. Тому у сучасних умовах використання зміни резервних вимог, як інструменти грошово-кредитного регулювання, взагалі втратили свою актуальність.

       Тенденція до відмови в активному використанні зміни резервних вимог, як інструменту грошово-кредитного регулювання, стала визначальною у сучасних ринкових економіках.

       Важливою  складовою державної макроекономічної системи регуляції банківського сектору є грошово-кредитна політика. Конституція України за Радою  НБУ закріплює повноваження щодо розробки основних засад грошово-кредитної  політики (ГКП) та наділяє правом здійснення контролю за її проведенням. Реалізація ГКП згідно Закону України «Про НБУ» покладено на Правління НБУ, яке використовує відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання задля досягнення цілей ГКП. Чинне вітчизняне законодавство визначає основним органом регуляції грошово-кредитних відносин Національний банк України.

       Грошово-кредитна політика Національного банку України  ґрунтується на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси.

         У процесі здійснення грошово-кредитної  політики НБУ використовує певний  інструментарій, який охоплює:

        - визначення норм обов'язкових  резервів;

        - процентну політику;

        - рефінансування комерційних банків;

        - операції з цінними паперами  на відкритому ринку;

        - підтримання курсу національної  валюти;

        - регулювання імпорту та експорту  капіталу.

       Визначення  норм обов'язкових резервів полягає  в тому, що НБУ встановлює комерційним  банкам та іншим кредитним установам  нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.

       Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різні норми  обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резервування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться  цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.

       Якщо  НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових  резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується  ресурсний потенціал кожного  комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації) знизяться розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.

       Якщо  НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного  комерційного банку збільшується ресурсний  потенціал, що зумовлює збільшення банківських  депозитів і загальної маси грошей в обігу.