Неокласична теорія грошей. Кембріджська школа

 

  Важливою відмінністю "кембриджської  версії" було те, що розміри  нагромадження грошей не нав'язувалися  господарюючим суб'єктам із "залізною  необхідністю" згори, з боку  тих структур і чинників, які  "вливали" гроші в оборот, а визначалися мотивами їх  поведінки, їх власними рішеннями.  Такими мотивами накопичення  грошей вони вважали:

 

1) потребу в запасі засобів  обігу і платежу для здійснення  поточних платежів (трансакційний мотив);

 

2) потребу в резерві грошей  для покриття непередбачуваних  потреб (мотив обачності). У цьому  полягав важливий внесок кембриджської  школи в монетаристську теорію взагалі:

 

* у сферу конкретно-прикладного  аналізу були включені гроші  не тільки як засоби обігу  і платежу, а й як засіб  нагромадження вартості;

 

* у поняття кількості грошей  стали включатися всі наявні  гроші - як ті, що обслуговують  потреби обігу, так і ті, що  нагромаджуються;

 

* для кожної частини наявної  маси грошей запропонована об'єктивна  основа формування - відповідні мотиви  економічних суб'єктів щодо створення  запасів грошей;

 

* об'єктивна потреба в грошах  була розширена за межі потреб  обігу і стала включати потребу  в грошах для цілей нагромадження;

 

* було розширено також поняття  швидкості обігу грошей за  рахунок визнання такими, що обертаються,  і грошових нагромаджень, тільки  з дуже малою швидкістю.

 

  Нові підходи до вирішення  проблем грошової теорії дали  можливість сформулювати новий  монетарний показник - коефіцієнт, що  характеризує частину сукупного  доходу, яку економічні суб'єкти  бажають тримати у грошовій (ліквідній)  формі. За своїм змістом цей  показник є протилежним показнику  швидкості грошей і визначається  як k = 1/V. Він відомий також як "коефіцієнт  Маршалла", що характеризує рівень  монетизації ВВП.

 

  Залежність накопичення грошей  в економічних суб'єктів (попиту  на гроші) від обсягу виробленого  продукту та рівня розвитку  їх мотивів до формування касових  залишків була виражена формулою, що дістала назву "кембриджського  рівняння":

 

Md = k P Y

 

 

  де Md - попит на гроші (касові залишки);

 

k - коефіцієнт, що виражає частину  річного доходу, яку суб'єкти зберігають  у ліквідній формі (коефіцієнт  Маршалла);

 

  Р - середній рівень цін;

 

Y - обсяг виробництва у натуральному  виразі.

 

  За зовнішніми ознаками формула  "кембриджського рівняння" нагадує  формулу "рівняння обміну" І.  Фішера. Адже якщо кое-фіцієнт k замінити на 1/V перенести цей показник у ліву частину

 

  рівняння, то ці формули виявляються  подібними. Проте по суті вони  істотно різняться. Адже у них  різні показники М: у першій  формулі (І. Фішера) - це кількість  грошей, що фактично обслуговує  потреби товарного обігу, а  в другій - це величина всього  попиту на гроші як касові  залишки. Кількісно не збігаються  і показник k і - цих формул, оскільки  коефіцієнт k в "кембриджському  рівнянні" визначається по всьому  запасу грошей, а показник - у формулі  "рівняння обміну"- по запасу  грошей, що обслуговує потреби  обігу (трансакційному запасу). Тому залежність цін від кількості грошей у "кембриджському рівнянні" ускладнена значно більше, ніж у "рівнянні обміну", а отже, "кембриджська версія" від класичної кількісної теорії грошей віддалена значно далі, ніж "трансакційна" версія І. Фішера. її автори справді вийшли за вузькі межі класичних постулатів кількісної теорії і відкрили шлях до наукового дослідження об'єктивних процесів, що формують попит на гроші.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Сутність неокласичної кількісної теорії грошей

 

Сутність  неокласичної кількісної теорії грошей полягає в тому, що вона, вивчаючи механізм впливу кількості грошей на ціни, а цін - на виробництво, визнає: цей механізм впливає на прийняття  рішень про майбутні капіталовкладення.

 

Теорія  грошей посідає чільне місце в  науковій спадщині одного з найвідоміших економістів ХХ ст. Дж. М. Кейнса. Їй він посвятив цілий ряд праць, зокрема «Трактат про грошову  реформу» (1923), «Трактат про гроші» (1930) і «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936).

Оцінюючи  в цілому внесок Кейнса в теорію грошей, слід зробити такі два зауваження:

1. У своїх дослідженнях Кейнс  не зачіпав кардинальних питань  теорії грошей – їх сутності  та вартості. У цих питаннях  він повністю залишився на  традиційній для кількісників позиції номіналістичної теорії, називаючи гроші витвором держави, а вартість їх визначав як результат кількісного співвідношення маси грошей і маси товарів в обороті, тобто з позицій кількісної теорії («Гроші – дітище держави і є всього лише тим, що час від часу проголошується державою як законний платіжний засіб по укладених у грошах контрактах» (Кейнс Дж. М. Проблемы восстановления Европы. – СПб., 1922. – С. 30). В іншому місці Кейнс підкреслював, що кількісна «теорія є фундаментальною. Її відповідність дійсності поза всякими сумнівами» (Там само. С. 40).) Кейнс також неодноразово підкреслював, що за незмінності всіх інших чинників впливу на ціни зміна кількості грошей прямо впливає на рівень цін, хоч цей вплив не є прямо пропорційним.

2. Головним спрямуванням дослідницьких  зусиль Кейнса в теорії грошей  були питання місця і ролі  грошей у відтворювальному процесі.  Щодо цих питань він цілковито  дотримувався методології монетаристської теорії грошей, за якою головним об’єктом наукових досліджень повинні бути прикладні аспекти використання грошей в економіці.

Дж. М. Кейнс не тільки спирався на напрацювання своїх попередників, а й пішов  значно далі в напрямі завершення теорії «регульованих грошей», «керованої інфляції», дослідження монетарного  впливу на економічний цикл, на розвиток виробництва тощо.

Ідея  Туган-Барановського про вплив кількості грошей на ціни і виробництво через механізм дисконтного процента не тільки лягла в основу теорії грошей Кейнса, а й виявилася ключовим її елементом. Через процент та інвестиції він визначав прямий шлях впливу кількості грошей на процес відтворення, а в процентній політиці вбачав основний важіль монетарної політики держави.

Разом з тим Дж. М. Кейнс не був простим  поглиблювачем ідей кількісної теорії грошей. Він посідає своє особливе місце у світовій економічній думці взагалі і в теорії грошей зокрема. Ця особливість проявляється в цілому ряді теоретичних висновків щодо механізму впливу грошей на реальний сектор економіки і ролі монетарної політики в державному регулюванні економіки, які не вписувалися у загальний процес розвитку неокласичної теорії грошей.

Спираючись  на дослідження економічних криз, які періодично потрясали світову  економіку протягом 50-ти останніх років, Дж. М. Кейнс дійшов висновку, що в  нових умовах ринковий механізм суспільного  відтворення не спроможний самостійно, на засадах саморегулювання забезпечити  достатню ринкову рівновагу і  рівномірність економічного розвитку. Тому виникла об’єктивна необхідність доповнити цей механізм державним  регулюванням економіки.

Дж. М. Кейнс остаточно відкинув постулати  класичної теорії, що «гроші не мають  значення» у відтворювальному процесі, що це лише другорядний технічний  інструмент, і довів протилежне: гроші мають суттєве значення і виконують самостійну роль у  розвитку економіки. Вони активно впливають  на мотиви поведінки економічних  суб’єктів, на їх господарські рішення  і тому є джерелом стимулювання підприємницької  активності і розвитку виробництва. Тим самим він відкинув «класичну  дихотомію», що створила глибокий розрив між сферою реальної економіки і  грошовою сферою. Головним каналом  зв’язку між цими сферами Кейнс  визнав норму процента, яка зазнає впливу сил грошового ринку (попиту і пропозиції грошей) й одночасно  сама впливає на прийняття рішень про майбутні інвестиції.

З цих двох кейнсіанських положень випливало третє – про можливість ефективного регулювання грошей і свідомого використання їх державою як інструмента впливу на економіку, про проведення дійової монетарної політики з метою згладжування коливань економічного циклу та впливу на економічний  розвиток взагалі. Отож, він створив  закінчену концепцію «керованих грошей», що базувалася на широкому державному регулюванні пропозиції грошей та була спрямована на забезпечення стимулювання ефективного попиту. Гроші стали  об’єктом державного регулювання й  одночасно інструментом державного втручання в економічні процеси  через механізм монетарної політики.

Кейнс змістив центр аналізу ролі грошей в економіці з довгострокових часових інтервалів, як це робили неокласики, на короткострокові, тому що тільки на цих інтервалах можливо було з’ясувати  механізм економічного циклу та вияснити зв’язок грошей з його розвитком. Це був новий підхід, який дав можливість Кейнсу зробити принципово нові висновки.

Зокрема він довів, що на короткострокових інтервалах вплив грошей на економіку здійснюється не за постулатами кількісної теорії, тобто не тільки через ціни, а  й з допомогою інших інструментів, передусім норми процента. До цього  висновку він прийшов у результаті поглибленого дослідження «теорії  касових залишків», сформованої  кембриджською школою. Кейнс глибоко  вивчив роль процента в динаміці реальної економіки, насамперед через зв’язок  «процент – інвестиції». Зміна норми  процента безпосередньо впливає  на інвестиційну активність економічних  суб’єктів: при підвищенні процента вона знижується, а при зниженні – підвищується. Динаміка ж інвестицій безпосередньо впливає на зміну  інвестиційного попиту, зайнятості, масштабів  виробництва, темпів економічного зростання.

Ланцюг  причинно-наслідкових зв’язків у  грошовому механізмі впливу на економіку  Кейнс вибудував за такою схемою: зміна грошової пропозиції зумовлює зміну рівня процентної ставки, що, у свою чергу, веде до зміни в інвестиційному попиті і через мультиплікативний  ефект – до зміни обсягів номінального ВВП. У зв’язку з цим передатний механізм впливу грошей на реальну  економіку, що випливає з кейнсіанської  концепції, може бути виражений такою  формулою:

 

М – Пр – І – Пз – ВВП,

 

де  М – маса грошей,

Пр – ставка процента,

І – попит на інвестиції,

Пз – загальний обсяг платоспроможного попиту,

ВВП – номінальний обсяг виробленого  ВВП.

 

Отже, ця формула має спрощений вигляд порівняно з формулою передатного  механізму Туган-Барановського, оскільки не враховує таких факторів, як прямий вплив зміни пропозиції грошей на платоспроможний попит та психологічна оцінка економічними суб’єктами вартості грошей (інфляційні очікування).

Уведення  в передатний механізм процента та інвестицій значно розтягнуло ланцюг зв’язку між масою грошей і  цінами, зробило його не таким жорстким, що сприяло розширенню меж збільшення пропозиції грошей без інфляційних  наслідків. Це дало підстави Кейнсу захищати переваги «слабкої» валюти перед  «твердою», допустимість помірної інфляції, доцільність політики «дешевих грошей». Він вважав таку інфляцію цілком виправданою  платою за активізацію кон’юнктури ринку, стимулювання ефективного попиту з метою сприяння зайнятості та економічного зростання.

 

У традиціях кембриджської школи  Дж. М. Кейнс велику увагу приділив аналізу мотивів нагромадження  грошей. У Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два пов’язані з традиційною роллю грошей як засобу обігу та платежу. Вони здебільшого об’єднуються під загальною назвою «трансакційний попит», який залежить від обсягу товарообмінних угод чи доходу. Головна новизна, внесена Кейнсом, – виокремлення третього елемента попиту на гроші – попиту на спекулятивні залишки. Кейнс пов’язав його з динамікою ціни на фінансові активи, зокрема облігації, тобто з процентом. Відтак він запровадив в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу елемент вибору. І головним чинником, що дуже важливо, регулювання спекулятивного попиту, як і всього попиту на гроші, Кейнс вважав норму процента. Тому сукупний попит на гроші (М) у Кейнса складається з двох частин: трансакційного (М1), що є функцією доходу, і спекулятивного, що є функцією процента (М2):

М = М1 + М2 = L1(y) + L2(i),

де L1(y) – функція доходу;

L2(i) – функція процента.

 

Кейнс не виключав можливості руйнівної інфляції при надмірному зростанні пропозиції грошей. Нарощування її може досягти  такого рівня, за якого ставка процента знижується до критично низької межі. За нею економіка потрапляє в  так звану «ліквідну пастку». Економічні суб’єкти віддають перевагу накопиченню ліквідності, перестають нарощувати дохідні активи, процентна  ставка стабілізується і починає  підвищуватися. У цих умовах перестає зростати інвестиційний попит, розривається ланцюжок зв’язку між грошима  і виробництвом. Подальше зростання  пропозиції грошей спричинить розбалансованість  ринків, зростання цін та високу інфляцію. У цьому Кейнс убачав слабкість монетарного регулятора економіки.

 

Ці  висновки дали Кейнсу підстави звернутися до фіскально-бюджетної політики як надійнішого та ефективнішого способу  економічного регулювання. Він вважав, що з допомогою регулювання податків та дефіцитного бюджетного фінансування суспільних потреб можна більш оперативно і дійово впливати на платоспроможний попит, ніж через монетарну політику.