Кодифікація й уніфікація в міжнародному фінансовому праві

Автор: Пользователь скрыл имя, 12 Февраля 2013 в 21:27, реферат

Описание работы

Необхідність уніфікації продиктована тим, що в міжнародній торгівлі істотну участь беруть юридичні особи. Юридичною базою діяльності цих осіб є різні національні правові системи. Ці системи далеко неоднозначні в регулюванні однотипних питань міжнародної торгівлі, і до того ж, вони нерідко дуже істотно розходяться з положеннями міжнародного торговельного права в таких питаннях.

Содержание

1. Природа правової уніфікації………………………………………………3
2. Кодифікація міжнародного приватного права…………………………..10

Работа содержит 1 файл

лазебник.docx

— 73.72 Кб (Скачать)

Велика кількість уніфікацій здійснюється на двосторонньому рівні. Унаслідок уніфікації процесуальних  норм виробляються імперативні норми.

Уніфіковані норми рекомендаційного характеру

У загальному вигляді уніфіковані  норми рекомендаційного характеру  – єдині умови, наприклад, поставки товарів. Але вони є обов’язковими  для виконання.

Загальне розповсюджені  здобули:

- загальні умови зовнішньоторговельних угод, які розроблені на початку 60-х років у межах Європейської економічної комісії ООН. Умови, складені щодо головних груп товарів: машин й обладнання, споживчих й промислових товарів;

- загальні умови щодо узгодженостей певних національних органів (національні Торговельні палати двох держав);

- загальні умови за різними обставинами, розроблені під егідою певної спеціалізованої установи ООН.

Рекомендації займають проміжне положення в уніфікації норм (неповна  уніфікація). Вони створюють ґрунт  для майбутньої універсальної кодифікації.

 

 

2. Кодифікація міжнародного приватного права

Одним із найважливіших способів міжнародної правотворчості є кодифікація  міжнародного права.

З другої половини ХVII ст. розпочався особливий етап розвитку міжнародного приватного права – період законодавчого  становлення цієї галузі права. Школа  природнього права, основні постулати  якої знайшли відображення ще в Юстиніановому Corpus juris civilis, справила суттєвий вплив  на кодифікаційний процес. З іншого боку, кодифікація, в тому числі у  галузі міжнародного приватного права, завдячує своїм розвитком концепції jus gentium, запозиченій із римського  права й розвинутій європейськими  університетами.

Кодифікація – це процес систематизації діючих норм, який ліквідує протиріччя, заповнює пробіли, замінює  застарілі норми на нові. Розвиток кодифікаційних процесів у сфері  міжнародного приватного права відбувається не лише «вертикально», на фоні вдосконалення  тієї чи іншої правової системи, а  й «горизонтально», тобто в контексті  співіснування і взаємодії різних правових систем, запозичення іноземного правового досвіду.  
Проаналізуймо та порівняймо шляхи законодавчого врегулювання тих чи інших питань у рамках різних правових систем. 
Економічна ситуація, в якій знаходилася Німеччина в першій половині ХІХ ст., формально підштовхувала до завершення бажаної конституційно-правової єдності державних територій шляхом єдиної кодифікації всього права. На Генеральній конференції в Берліні Митний союз зайнявся в 1846 р. кодифікацією вексельного права. Результатом цього було прийняття Проекту Загального німецького вексельного порядку. В 1908 р. Загальний німецький порядок був змінений і став просто Вексельним порядком. А 14 серпня 1933р. був замінений законом про чеки.

Окрім вексельного права  була звернена увага на кодифікацію  й торгового права. Так Загальний  німецький торговий кодекс з 1861 р. по 1866 р. став законом майже для всіх держав Митного союзу. В 1933 р. він  був змінений німецьким Торговим кодексом 1897/1900 р. 
Цивільне Уложення 1896 р. стало першою в історії Німеччини єдиною для всієї країни кодифікацією цивільного права. По відношенню до Цивільного уложення Торговий кодекс був lex specialis (спеціальним приватним правом). Німецьке Цивільне уложення в значній степені базується на римському праві. Кодекс базується на так званій «пандектній» системі. У відповідності до неї загальні для всіх інститутів норми зібрані в загальній частині. Крім того, кодекс має ще 4 книги: зобов‘язання, речове право, сімейне право, спадкове право.

Водночас у Франції 2005 рік відкрив третє століття життя  Французського цивільного кодексу (Кодексу Наполеона). 
Відповідаючи задачам кодифікації, які стояли перед законодавцем в 1790-1791 рр., вже 21 березня 1804 року Цивільний кодекс був виданий в повному об‘ємі під назвою «Code civil des francaise» - Цивільний кодекс французів. Він замінив собою близько 360 місцевих збірників кутюмів та став для громадян зводом законів. З 1987 по 1998 рр. видатними французькими юристами Ж. Губо та Ф.Віру була зроблена робота по аннотації статей кодекса. Результатом цієї роботи стала нова редакція, яка побачила світ в 2000 р. В результаті нової редакції більш ніж 100 статей було відмінено, більше 1000 – переглянуто та більше 300 – включено додатково. Структура будови кодексу повторила схему будови римського права: особи, речі, спадкування, зобов‘язання. В силу цього така побудова кодексу отримала назву інституційної системи (пандектної). 
Серед сучасних кодифікацій міжнародного приватного права чи не найширшого розголосу набуло прийняття Федерального Закону про міжнародне приватне право Швейцарії 1987 р. ( чинний з 1 січня 1989 р.). Це найоб‘ємніший нормативний акт такого виду (200 статей, систематизованих у 13 главах), зміст якого дає підстави говорит про унікальну європейську кодифікацію МПрП кінця ХХст.

Що стосується англо-американської  правової сім‘ї, то правові системи, які до неї належать, внаслідок  історичних, політичних, соціально-економічних  та інших умов перебувають під  впливом англійського чи американського права, характеризуються традиційно негативним ставленням до кодифікації як такої. Норма common law є менш абстракною, ніж норма права в континентальній системі права, її завдання – вирішення конкретної справи, а не встановлення загального правила на майбутнє. Норми стосовно судочинства, доказів, підсудності, виконання судових рішень розглядається юристами цих країн як пріоритети по відношенню не лише до матеріального, а й колізійного питань.

В США вважається, що прецедент, який означає «використання судом  існуючих норм до нових фактичних  складів», залишається основним джерелом права та що він все ще є більш  використовуваним за «застиглі законодавчі  кодекси». Справа є досить складною. Адже федеральні закони стосуються невеликої  групи цивільно-правових відносин (торгівлі з іноземцями, міжнародної торгівлі, авторського та патентного права, неспроможності) та ще менше кримінально-правових діянь. У всьому іншому діють закони штатів, прецедентне право штатів - особливе в кожному з штатів. Першим кроком на шляху систематизайії права в  США стали приватні кодифікації, якими вони охоче користуються.

З усіх правових систем Сполучених Штатів кодифіковане цивільне право, вибудоване за європейським взірцем, діє лише в  декількох штатах: Луїзіана, Каліфорнія, Джорджія, Монтана, Північна Дакота й Південна Дакота. В 1991 р. в Луїзіані вийшов закон про міжнародне приватне право, який набрав чинності 1992 р.

Нещодавно був вироблений єдиний Торговий кодекс, вже прийнятий  з багатьма змінами в кожному  окремому випадку законодавчими  палатами штатів. Його характерню особливістю  є широка судова ініціатива, водночас є прагнення з‘єднати визначеність закону та невизначеність судового розсуду. 
Зберігається прецедентне право і в Англії. Ні один англійський суддя, коли цього потребують обставини, не звернеться до закону безпосередньо. Між законом та суддею стоить прецедент, створений у вищому суді. Ставши «доповненням» статутного права, англійський прецедент характеризується високою степенню косерватизму. Багато законів, особливо ті, які стосуються положення працівників, майже повністю обросли «товстою оболонкою зв‘язуючих прецедентів».

Водночас у Великобританії останнім часом спостерігається  тенденція до розширення дії статутного права, в тому числі у колізійній сфері. Ця тенденція значною мірою  пояснюється ії участю в європейських структурах, а також Гаазьких конвенціях.

Важливою подією стало  прийняття у Великобританії Акта 1990 р. про право, яке застосовується до контрактів (The Contracts (Applicable Law) Act 1990), що дозволило імплементувати Римську  конвенцію 1980 р. про право, що застосовується до договірних зобов‘язань.

В цілому на сьогоднішній день у країнах англо-американської  сім‘ї права поки немає більш-меньш  чіткої комплексної офіційної кодифікації  МПрП. Розрізнені колізійні норми  містяться здебільшого у галузевих  нормативних актах. Разом з тим  у доктрині й на практиці має місце  тенденція поширення нормативного регулювання у сфері колізійного  права. Основними чинниками тут  виступають розвиток міжнародного співробітництва  та участь у міжнародних угодах з  уніфікації МПрП.

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що для країн континентальної  системи права характерна широка кодифікація міжнародного приватного права, а в системі англійського права даний принцип не має  широкого розповсюдження. Норми міжнародного приватного права країн романо-германскої сім‘ї є більш абстрактними, а  норми права країн англо-американської  системи права являють собою  конкретне правило поведінки  в окремій ситуації.

Отже, коли є комбінація двох правових систем, одна з котрих виходить з римського права, а інша –  з англо-саксонського, то в тих  питаннях, на які римське право  відповідає не повним чином, англійське право у визначеній мірі пронизує її, однак в той самий час  «геній» римського права абсорбує та асимілює новий елемент, роблячи його більш гнучким.


 

 

Список використаної літератури

1. Международное частное  право / Под ред. Н.И. Марышевой.  – М., 2000. 
2. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.:Україна, 2005. 
3. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М., 1988.  
4. Гражданское и торговое право капиталистических государств. – М., 1992. 
5. Бардина М. Конвенция стран-членов ЕС «О праве, применимом к договорным обязательствам» // Внешняя торговля. – 1994. - №11

 

 

 

 

 

Міжнародне право  має суттєвий значення і для регулювання  відносин приватного характеру. Він  виступає як інструмент уніфікації і  тим самим формування національних норм, покликаних регулювати валютно-фінансові  відносини фізичних і юридичних  осіб.

Найбільш важливу  роль у цій області грають Женевські  конвенції про уніфікацію права, що відноситься до векселями, 1930 р., і Женевські конвенції про  уніфікацію права, що відноситься до чеками, 1931 р.. Конвенції набули широкого поширення і тим не менш універсальними не стали. У них не беруть участі країни англо-американського права. У  результаті в економічних зв'язках  всі системи діють векселів та чеків - женевська і англо-американська.

З метою усунення подібного положення в 1988 р. було прийнято Конвенція ООН про міжнародні переказні векселі та міжнародних  прості векселі (проект підготовлений  ЮНСІТРАЛ). На жаль, Конвенції не вдалося  примирити суперечності, і поки вона не вступила в силу.

Пряма ставлення  до фінансового права мають і  вже згадувані в розділі про  торговому праві Оттавським 1988 конвенції  про міжнародний фінансовий лізинг та міжнародний факторинг. Обидві вони присвячені комерційного фінансування, тобто фінансового забезпечення приватноправових договорів. Конвенцію  з фінансового лізингу регулює  відносини за договором про фінансовий лізинг.

У такому договорі три учасники:

- Експортер;

- Фінансова органiзацiя  (банк, інша фінансова організація  або спеціальна лізингова компанія);

- Орендар.

При цьому фінансова  організація виступає як би в двох особах. По-перше, вона оплачує експортеру товар (дороге устаткування, повітряні  чи морські судна тощо), укладаючи  з ним договір купівлі-продажу, а іноді і кредитує його, по-друге, здає цей товар в оренду імпортеру, отримуючи від нього орендні  платежі.

Відповідно до міжнародного факторингу фінансовою організацією (фактор) сплачує експортеру товар, часто  кредитуючи його і здійснюючи всі  його фінансово-розрахункові операції, в результаті до неї переходить право  вимоги оплати поставленого товару в  імпортера.

Міжнародні грошові  розрахунки здавна здійснюються відповідно до правил, що складаються в банківській  практиці. Уніфікація таких правил здійснюється на неурядовому рівні, головним чином в рамках Міжнародної  торгової палати. Підготовлені нею  зведення правил є, власне кажучи, єдиними  актами, що регулюють міжнародні грошові  розрахунки, і це незважаючи на те, що юридичною силою вони не володіють. Головну роль у механізмі їх реалізації відіграють банки. Національні асоціації  банків, а іноді і окремі банки  повідомляють Міжнародну торговельну  палату про прийняття відповідних  правил і про їх використання або  їх застосування обумовлюється в  кореспондентських угодах, які укладаються  банками різних країн. Найбільш широке застосування отримали Уніфіковані  правила і звичаї для документарних  акредитивів (у редакції 1993 р.), Уніфіковані  правила по інкасо (у редакції 1995 р.), Уніфіковані правила для гарантій на вимогу (1992 р.), Уніфіковані правила  з договірних гарантій (1978 р.).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Міжнародне  фінансове право

Міжнародне фінансове право - сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють міждержавні ва-лютні-фінансові відносини. Через переважання в системі даних відносин валютних відносин іноді цю підгалузь міжнародного економічного права іменують міжнародним валютним правом1.

Валютно-фінансові  відносини завжди супроводжують  інших видів міжнародного економічного співробітництва (торговому, промисловому, науково-технічному, інвестиційному, митному, транспортному і т. д.). Але вони можуть існувати й самостійно. Комплекс валютно-фінансових відносин включає  розрахункові, кредитні відносини, відносини  щодо фінансового забезпечення комерційних  угод, щодо вдосконалення валютного  ринку, щодо створення ідіяльності  міжнародних валютно-кредитних організацій.

А. Джерела міжнародного фінансового права. Основне регулювання валютно-фінансових відносин між державами здійснюється двосторонніми договорами. Норми, які належать до цієї сфері, містяться у загальних договорах з торговельного або економічного співробітництва. Так, правовий режим, встановлений торговими договорами для всього комплексу торгових відносин сторін, поширюється і на валютно-фінансову діяльність. Угоди про торговельно-економічне, промислове та науково-технічне співробітництво вирішують питання, пов'язані з фінансуванням спільних проектів, з довгостроковим кредитуванням при будівництві великих об'єктів, з оплатою імпорту устаткування і т. д. Широке коло валют-но-фінансових питань вирішується угодами про товарообіг та платежі (валюта розрахунків, способи розрахунків та ін.) Однак це не виключає наявності спеціальних угод валютно-фінансового характеру.

Клірингові угоди  визначають порядок взаємних розрахунків  шляхом заліку зустрічних вимог і  зобов'язань, що виникають у зовнішньоекономічній сфері, без переказу іноземної валюти. Мета таких угод - збалансувати взаємні  платежі. Оскільки курс валюти, в якій відбуваються розрахунки на спеціальних  клірингових рахунках, коливається, то в угоди включається валютна  обмовка, що дозволяє перерахувати готівку  на рахунках при зміні курсу валют. Іноді угоди передбачають переказ  в конкретній валюті залишків, що утворилися на рахунках після взаємного заліку вимог. Такі угоди називають розрахунково-кліринговими.

Платіжні угоди  регламентують розрахунки в узгодженій валюті і встановлюють механізм розрахунків. Кредитні угоди визначають умови  надання позики, його форми (кредит може бути наданий золотом, валютою,товарами), його умови (строки, процентне винагороду, способи погашення та ін.)

Валютно-фінансові  відносини стали частіше регулюватися багатосторонніми договорами. Як приклад  можна послатися на серію угод між країнами Західної Європи про  порядок взаємних розрахунків у  євровалюті (останнє з них - Маастрихтський договір 1992 р.). Інший приклад - Угода  про створення платіжного союзу  держав - учасників СНД 1994

Б. Міжнародні фінансові  організації є важливою ланкою механізму  здійснення міждержавного співробітництва. Як і в інших підгалузях міжнародного економічного права, у регулюванні міжнародних фінансових відносин зростаючу роль відіграють статути цих організацій, що укладаються в їх рамках угоди, а також такі неправові акти, як резолюції організацій.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) займає центральне становище  в системі міжнародних валютно-фінансових організацій. Він створений в 1944 р. на основі договорів, прийнятих Конференцією Об'єднаних Націй з валютно-фінансових питань (Бреттон-Вудська угода). Штаб-квартира знаходиться у Вашингтоні. З 1947 р. має статус спеціалізованої установи ООН. Членами Фонду є майже всі держави, включаючи Росію та інші країни СНД

Головна мета МВФ  полягає в тому, щоб координувати валют-но-фінансову політику держав і надавати позики для підтримки  їх платіжних балансів і валютних курсів. Крім того, МВФ сприяє міжнародному співробітництву у валютній області та зростанню світової торгівлі; вживає заходів для підтримки стабільності валют і упорядкування валютних відносин між державами;бере участь у створенні багатосторонньої системи розрахунків, вільних від валютних обмежень, зокрема на трансферт валюти.

Право голосу кожної країни - члена МВФ у його вищому органі - Раді керуючих - залежить від  її частки в статутному капіталі. При  вступі до Фонду держава підписується на певну частку його капіталу. Вона залежить від місця країни в світовому  господарстві і затверджується Радою  керуючих. Виділена державі квота  визначає кількість належних йому голосів, а також розмір позик, на які воно може розраховувати. Розмір не може перевищувати 450% квоти.

Світовий банк представляє  собою складне міжнародне освіту, пов'язану з ООН. У його систему входять чотири автономних установи, підпорядкованих президентові Всесвітнього банку: Міжнародний банкреконструкціі та розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАГІ). Загальна мета цих установ: сприяння економічному і соціальному розвитку менш развітьгх членів ООН шляхом надання фінансової та консультативної допомоги та сприяння у підготовці кадрів. У рамках цієї спільної мети кожна установа здійснює свої цілі.

МБРР заснований у 1944 р. в Бреттон-Вудсі одночасно  з МВФ. Його учасниками є переважна  більшість держав, включаючи Росію  та інші країни СНД. Його головна мета - сприяння реконструкції і розвитку держав-членів шляхом капіталовкладень на виробничі цілі та заохочень приватних  та іноземних інвестицій. Таксамо  як і в МВФ, в Банку держава-член має кількість голосів, пропорційну  його частці у статутному капіталі. Специфікою МФК і MAP є те, що вони сприяють розвитку найбідніших країн. Наприклад, МФК надає таким країнам  безвідсоткові позики.

В. Уніфікація норм, що регулюють фінансові відносини. Так само як і в міжнародній  торгівлі, у міжнародних відносинах вих слід розрізняти відносини міждержавні, які регулюються міжнародним економічним правом, і відносини між приватними особами (перш за все за участю банків і інших кредитно-фінансових організацій), які регулюються національним правом. Тим не менш міжнародне право має істотне значення і для регулювання відносин приватного характеру: воно виступає як інструмент уніфікації і тим самим формування національних норм, призначених для регулювання валютно-фі-нансових відносин фізичних та юридичних осіб.

Найбільш важливу  роль у цій області відіграють Женевські конвенції про уніфікацію права, що відноситься до векселями, 1930 р. і Женевські конвенції про  уніфікацію права, що відноситься до чеками, 1931 р.1 Конвенції отримали велике поширення, але тим не менш універсальними не стали. У них не беруть участь країни англо-американського права. У  результаті в економічних зв'язках  діють дві системи векселів і  чеків - Женевське і англо-американська.

З метою усунення такого стану в 1988 р. була прийнята Конвенція  ООН про міжнародні переказні  векселі та міжнародні прості векселі (проект був підготовлений ЮНСІТРАЛ).На жаль, Конвенції не вдалося примирити  суперечності, і вона поки не вступила в силу.

Пряме відношення до фінансових питань мають і вже  згадувані в розділі про торговому  праві Оттавської конвенції про  міжнародний фінансовий лізинг і  про міжнародний факторинг 1988 Обидві вони присвячені комерційному фінансування, тобто фінансового забезпечення приватноправових контрактів.

Міжнародні грошові розрахунки здавна здійснюються відповідно до правил, що складаються у банківській  практиці. Уніфікація таких правил здійснюється на неурядовому рівні, головним чином в рамках Міжнародної  торгової палати (МТП). Підготовлені нею  зведення правил є, по суті, єдиними  актами, що регламентують міжнародні грошові розрахунки, і це незважаючи на те, що юридичною силою вони не володіють. Головну роль у механізмі  їх реалізації грають банки. Національні  асоціації банків та окремі банки  повідомляють МТП про прийняття  відповідних правил та їх застосування, або їх застосування обумовлюється  в кореспондентських угодах, що укладаються  банками різних країн. Найбільш широке застосування отримали Уніфіковані  правила і звичаї для документарних  акредитивів (остання редакція 1993 р.), Уніфіковані правила по інкасо. (Остання  редакція 1995 р.), Уніфіковані правила  для гарантій на вимогу 1992 р., Уніфіковані  правила по договірних гарантіях 1978

Информация о работе Кодифікація й уніфікація в міжнародному фінансовому праві