Кількісна теорія грошей

Варто зважити й на те, що монетаризм як економічна теорія має  розгалуження. Він об'єднує групи  економістів, що по-різному тлумачать  ті чи ті аспекти економічної теорії та політики.

Різнобічність монетаризму  породжує неоднозначність, що існує  в економічній літературі з приводу  визначення основного змісту цього  напрямку економічної теорії. Найпоширенішою є концепція, що в загальному (широкому) застосуванні монетаризм представляє  теорію, яка вивчає вплив грошей і грошово-кредитної політики на стан економіки в іншому. Монетаризм у вузькому (конкретнішому) визначенні трактується як відповідна «система теоретичних поглядів, згідно з якою регулювання грошової маси є визначальним чинником впливу на динаміку грошових доходів».[21, c. 377]

У підручнику Е.Дж.Долана, К.Д.Кемпбелл і Р.Дж.Кемпбелл зазначено: «монетаризм — школа економічної думки, котра акцентує увагу на змінах у кількості грошей, що перебувають в обігу, як визначальної функції цін, доходів і зайнятості».[10, c. 245]

Відповідно до цього визначення монетаризм ототожнюється з кількісною теорією грошей. «...Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей,—  відзначає М. Фрідман,— тепер  називається монетаризмом». [22, c. 41]

Але необхідно уточнити, що монетаризм являє собою не просто кількісну теорію, а сучасний варіант кількісної теорії грошей. Ідеться про використання монетаризмом лише методологічної основи класичної кількісної теорії. За твердженням М. Фрідмана, поняття «кількісна теорія» використовується як термін, що «характеризує радше загальний підхід, аніж безпосереднє визначення самої сутності теорії монетаризму». [22, c. 43]

Нарівні з цим у західній літературі широко представлена думка  про те, що поняття «монетаризм» не слід пов'язувати з чітко визначеною теоретичною концепцією. Мова йде  про розуміння монетаризму як грошової політики держави, що може спиратися  навіть на протилежні одна одній теоретичні бази. Керівник англійської школи  монетаристів Д. Лейдлер з приводу цього пише: «Я трактую це поняття як певну політику, відповідно до якої робляться спроби встановити контроль над динамікою загального рівня цін через регулювання росту відповідних грошових агрегатів. Якщо ж казати про специфічні різновиди цього поняття, — продовжує англійський вчений,— то необхідно зазначити, що монетаризм репрезентує політику, спрямовану, з одного боку, на зменшення темпів інфляції способом відповідного скорочення обсягів грошових агрегатів, а з іншого — на підтримку стабільності цін через забезпечення постійних темпів пропозиції грошової маси». [1, с. 27]

Представник чиказької школи  монетаризму професор Р.Т. Селден пише, що "монетаризм слід розуміти як поєднання двох основних принципів: 1) гроші мають значення, тобто зміни у кредитно-грошовій сфері спричиняють вирішальний вплив на загальну господарську кон'юнктуру; 2) центральні банки спроможні контролювати кількість грошей в обігу"[5, с. 46]. Як видно з визначень, сформульованих представниками цієї школи економічної думки, головним змістом монетаристської політики є не демонтаж системи державного регулювання господарських процесів, а структурна перебудова його форм і методів. У цій перебудові змінюється не кінцева мета економічної політики держави, а лише її інструментарій. Головним об'єктом державного втручання в економічні процеси стає сфера грошових відносин, де кейнсіанську концепцію "керованих грошей" трансформовано в постулат "money matters", за яким гроші виступають не лише вагомим чинником економіки, а головною, визначальною, центральною ланкою ринкової системи. [5, с. 47]

Монетаристи виступають прихильниками  вільного ринку. Монетаристський підхід полягає в тому, що ринки достатньо  конкурентні і система ринкової конкуренції забезпечує високий  ступінь макроекономічної стабільності. На думку монетаристів, основна проблема полягає в тому, що законодавча  діяльність та інші заходи держави  посилюють негнучкість щодо зниження цін і заробітної плати. Система  вільного ринку спроможна забезпечити  макроекономічну стабільність, але  державне втручання цьому заважає. Окрім цього, монетаристи вважають, що держава своїми намірами стабілізувати економіку за допомогою дискретної фіскальної і грошово-кредитної політики сприяє нестабільності системи, посилює циклічні коливання. Державне управління вважається неефективним, шкідливим для індивідуальної ініціативи і нерідко воно містить політичні помилки, які дестабілізують економіку. Монетаризм виступає за те, щоб частка державного сектора в економіці була якомога меншою. Монетаристи стверджують, що інфляція пов'язана з розширенням ролі держави, яка безпосередньо пов'язана з податковою політикою і зростанням державного боргу. Інфляційні процеси породжуються додатковою грошовою емісією, пов'язаною не лише з покриттям державних витрат, а й з високим рівнем податків, а також позиками, які обмежують можливості виробничих інвестицій. Монетаристська політика наголошує на кардинальному скороченні державних витрат та істотній перебудові економічної функції держави.

Монетаризм поклав початок  емпіричним і теоретичним дослідженням, які показали, що гроші відіграють дуже важливу роль у визначенні рівня економічної активності і цін.

Основою монетаризму є  рівняння обміну[17, c.227]:

MV = PQ,

де:

M – пропозиція грошей;

V – швидкість обігу грошей у кругообігу доходів;

P – рівень цін, або середня ціна, за якою продається кожна одиниця фізичного обсягу виробництва;

Q – фізичний обсяг виробничих товарів і послуг.

Перша частина рівняння (MV) становить загальну кількість витрат покупців на придбання обсягу виробничих благ, а друга (PQ) – це загальний виторг продавців цього обсягу. На думку монетаристів, грошова пропозиція –єдиний важливий чинник, який визначає рівень виробництва, зайнятості і цін. Вони запевняють, що розширення грошової пропозиції підвищує попит на всі види активів – реальних чи фінансових, – а також попит на поточний обсяг виробництва, і все це відбувається без зміни відсоткової ставки та інвестицій. Відповідно, за умов повної зайнятості ціни на всі чинники зростуть.

Монетаристи вважають швидкість  обігу грошей стабільною, тобто її коливання невеликі і вона не залежить від грошової пропозиції. Отже, збільшення М спричинить збільшення P або Q, або ж і P і Q в певній комбінації; і навпаки, зменшення М спричинить зменшення відповідних величин. Монетаристи припускають, що зміна М може викликати короткотермінові зміни в реальному обсязі виробництва і зайнятості, оскільки ринок адаптується до цих змін, але у тривалій перспективі зміна М впливає на рівень цін. Прихильники монетаризму дотримуються думки, що приватна підприємницька економіка внутрішньо стійка і зосереджена на обсязі виробництва за умови повної зайнятості. Рівень цього обсягу виробництва за повної зайнятості залежить від економічного зростання, а здатність економіки до зростання визначається такими чинниками, як кількість та якість природних і трудових ресурсів, основного капіталу, технології. Отже, якщо Q за умов повного використання потужностей постійний, то зміни М спричинять зміни Р. [16, с. 322]

Монетаристи вважають, що зміна  грошової пропозиції впливає на всі компоненти сукупного попиту, а не лише на інвестиції. Своєю чергою зміна сукупного попиту впливає на номінальний чистий національний продукт ЧНП у довготривалій перспективі переважно через зміну рівня цін, а не через зміну реального рівня виробництва (рис. 3).

Рис.3. Монетаристський механізм грошового-кредитного регулювання

Джерело [16, с. 323].

Фундаментальною тезою монетаризму  є те, що грошова пропозиція –вирішальний чинник визначення рівня економічної  активності і рівня цін. Більшість монетаристів не радять використовувати політику дешевих і дорогих грошей для пом'якшення підйомів і спадів економічного циклу. З точки зору монетаристів, економічна нестабільність породжується, радше, неправильним кредитно-грошовим регулюванням, ніж внутрішньою нестійкістю економіки.

Реалізація монетарної політики передбачає такі дії [6, 15]:

– створення і розвиток незалежної банківської системи;

– забезпечення вільної  конкуренції та ціноутворення;

– зменшення податкового  тиску на економіку;

– зменшення бюджетного дефіциту за рахунок зменшення дотацій,   субсидій та витрат на соціальну сферу;

– контроль за обсягом грошової маси;

– стримування інфляції;

– лібералізація зовнішньоекономічної діяльності;

– структурна перебудова економіки.

Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації – в економічній  практиці. Його притягувальна сила полягає у такому [19, c. 109]:

• у введенні жорсткого правила поведінки для держави в грошовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;
• у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) – для цього достатньо тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборонити будь-які вільності з боку держави при регулюванні грошової сфери;
• у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів – ним є орган, який допустив надмірне зростання, або надмірне скорочення М в обороті;
• у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємництва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, пропозиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіскальні, монетарні тощо умови для розвитку.

Роботи монетаристів зайняли почесне місце у сучасній економічній літературі з питань грошей. Сьогодні жоден підручник з макроекономічної теорії або з проблем грошей і кредиту не може пройти мимо монетариських досліджень грошового обігу, інфляції, методів грошового прогнозування. Довговічність ідей і лозунгів монетаристів забезпечуються послідовною боротьбою цієї школи за “здорові гроші ”, проти політики державного маніпулювання грошима і хронічного дисбалансу грошової сфери. [15, c. 339]

Висновки

У даній роботі було вивчено  і проаналізовано кількісну теорію грошей, що дало змогу прийти до наступних висновків:

1. Кількісна теорія грошей – найдавніша і найвідоміша з монетаристських теорій. Вона сформувалася ще в XVI— XVII ст. і послужила методологічною основою всього подальшого розвитку монетаристської теорії, включаючи і сучасні її напрями. Класична кількісна теорія грошей виникла з необхідності пояснити зміни рівня цін відповідними змінами кількості грошей в обігу.
2. Основні методологічні принципи класичної  кількісної теорії:

• купівельна сила грошей і ціни товарів встановлюються на ринку, що суперечило теорії вартості, але пояснювало зміни цін товарів залежно від кількості грошей в обігу;

• в обігу перебувають усі гроші, що ігнорувало функцію нагромадження та її роль в регулюванні грошової маси;
• купівельна спроможність грошей обернено пропорційна їх кількості, а рівень цін прямо пропорційний кількості грошей;
• поняття вартості грошей є суто умовним, тому що гроші її отримують лише в процесі обміну.

Провідні класичні постулати:

• причинність, тобто зміни в наявності грошей зумовлюють зміни в рівні цін, а ціни залежать від маси грошей;
• пропорційність, що означало пряму залежність цін від змін кількості грошей в обігу, тобто ціни змінюються пропорційно кількості грошей;
• однорідність, згідно з якою в разі зміни кількості грошей у такій же пропорції змінюються ціни на усі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишаться незмінним.

3. Безліч вчених вивчали і займалися темою кількісної теорії грошей. Основоположником кількісної теорії грошей був французький економіст Ж. Боден (1530-1596). Боден сформулював в зародковій формі кількісну теорію грошей. Він був першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів .

Важливий внесок в кількісну  теорію зробив англійський економіст  Джон Локк. Він вважав, що вирішальним фактором, який регулює і визначає вартість грошей (золота і срібла), є їх кількість.

У період становлення капіталістичних  відносин основні ідеї кількісної теорії найчіткіше сформулював та поглибив англійський економіст Д.Юм. У  нарисі «Про гроші» (1752) він висунув  і обґрунтував принцип, який у  сучасній літературі називається «постулатом  однорідності». Д. Юм дав поштовх до формування концепцій «нейтральності грошей» у ринковій економіці та екзогенного, нав’язаного ззовні характеру зміни грошової маси в обігу, які ввійшли до арсеналу сутнісних ідей монетаристської теорії.

Представники класичної  школи А. Сміт і Д. Рікардо відіграли  також визначну роль у розвитку кількісної теорії. А. Сміт з більшою чіткістю, ніж будь-хто до нього, визначив і розмежував поняття споживної та мінової вартості. Д. Рікардо фактично підійшов до розуміння категорій "абстрактна праця" і "суспільна праця".