Депозитна політика банку: її суть та особливості формування

="justify">     Ощадні  вклади – це вклади населення, розміщувані  у банках з метою зберігання і нагромадження.

     Таким чином, можна зробити наступний  висновок, що ресурсна база банку характеризується великою різноманітністю. Це пов’язано із тим, що банківська діяльність спрямована на задоволення потреб різних категорій населення та залучення вільних грошових коштів на рахунки банку.

     Порівнюючи  види депозитів, треба додати, що всі вони використовуються населенням та банками залежно від мети вкладання коштів. Строкові внески використовуються, в основному, за необхідністю зберігати великі грошові кошти певний термін для отримання доходу. Збільшення долі строкових депозитів покращує ліквідність банку і в меншому ступені сприяє підвищенню його дохідності. Депозити до запитання дозволяють дістати грошові кошти на першу вимогу вкладника, а строкові – після закінчення визначеного договором терміну. Підвищення долі депозитів до запитання призводить до протилежних результатів.

     Зростання частки депозитів юридичних та фізичних осіб призводить до знецінення ресурсної  бази банку та підвищення дохідності банківських операцій.

     Таким чином, виходячи з вищесказаного, можна  відмітити, що депозитні операції є  найважливішою частиною загальної  банківської діяльності, які вигідні  не лише вкладникові, але і банку.

      

     2. Депозитна політика  в організації  депозитної діяльності  банку

     Депозитна політика є важливою складовою стратегії  банку в управлінні активами та пасивами, оскільки сприяє формуванню коштів для проведення активних операцій з метою отримання прибутку. Тому можна стверджувати, що банківський прибуток починає формуватися на етапі реалізації депозитної політики банку.

     Низький рівень власного капіталу українських банків викликає потребу у залученні через вкладні рахунки коштів населення, що в свою чергу викликає необхідність проведення ефективної депозитної політики. Кінцевою метою реалізації ефективності депозитної політики є збільшення ресурсної бази банку при мінімізації витрат та підтриманні необхідного рівня ліквідності.

     Депозитна політика тісно пов’язана з кредитною та відсотковою політикою, є одним з елементів банківської політики в цілому.

     Здійснення  депозитних операцій та управління залученими ресурсами обумовлює розробку кожною кредитною установою власної  депозитної політики.

     Найбільш  розповсюдженим визначенням у сучасній літературі є поняття депозитної політики як невід’ємної складової  управління банком. Отже, депозитну  політику можна визначити наступним  чином.

     За  Г. Г. Коробовою депозитна політика – це сукупність заходів банку, що направлені на визначення форм, завдань, змісту банківської діяльності по формуванню ресурсів, їх плануванню та регулюванню. Автор у своєму визначенні робить акцент на управлінні діяльністю банку  через здійснення ефективної депозитної політики

     Р. Коцовська та В. Ричаківська визначають депозитну політику як стратегію  і тактику банку щодо залучення  грошових коштів вкладників та інших кредиторів і визначення найефективнішої комбінації їх джерел. Таким чином, автори трактують депозитну політику у більш вузькому розумінні. Такий підхід дозволяє розглядати не лише депозитну, а й кредитну політику банку, що є правильним, бо депозити мають споживчу вартість, яка забезпечує діяльність всієї економіки в цілому, куди банки спрямовують залучені ресурси у вигляді кредитів.

     Найбільш  цікаве визначення пропонує вчений-економіст А. О. Єпіфанов. Депозитна політика – це комплекс мір банку із формування портфеля депозитних послуг, різноманітних формі методів здійснення цих заходів, визначення його конкурентних позицій на даному сегменті ринку та забезпечення стійкості й надійності ресурсної бази. З позиції даного науковця зміст депозитної політики проявляється у стабільності та надійності ресурсної бази банку, а також відповідності потребам клієнтської бази.

     За  визначенням, яке надає І. В. Сало, депозитна політика – складова стратегії  банку в управлінні активами та пасивами, що сприяє формуванню коштів для проведення активних операцій з метою отримання прибутку. Подібна трактовка також свідчить про нерозривний зв'язок кредитної та депозитної політики, в результаті проведення, якої банку отримує прибуток. Таке визначення актуальне з точки зору практичних аспектів діяльності банку.

     Таким чином, на думку автора, депозитна  політика – це стратегія і тактика  банку щодо здійснення депозитної діяльності із залучення грошових коштів на умовах повернення, а також при організації та управлінні депозитним процесом.

     Основною  метою депозитної політики банку  є залучення оптимального об’єму грошових ресурсів, необхідного і  достатнього для роботи на фінансових ринках, за умови мінімального рівня витрат. Для реалізації цієї мети необхідно вирішити такі стратегічні завдання, що розробляються банком на 2-3 роки: встановлення оптимальних пропозицій між обсягом депозитів та іншим видами залучених банком ресурсів; визначення політики банку щодо конкурентних позицій на певних сегментах депозитного ринку.

     Депозитна політика розробляється не тільки на рівні окремого банку, а й на рівні держави. Депозитна політика на рівні держави – це сукупність заходів, які здійснюються центральним банком і спрямовані на регламентування правил формування депозитів у банках, а також у небанківських грошово-кредитних установах. Депозитна політика на рівні держави в Україні здійснюється через НБУ і спрямована на регламентування правил формування депозитів у банках, та небанківських грошово-кредитних установах.

     В Україні, у зв’язку з фінансовою кризою 2008 року, Національним банком України  було введено мораторій щодо дострокового вилучення депозитів населенням, а також збільшення гарантованого  фонду від 50 тис. грн. до 150 тис. грн.. До запровадження такої депозитної політики НБУ підштовхнуло те, що через банкрутство зарубіжних банків, українське населення почало достроково вилучати депозити з банків. Але такі дії можуть мати негативні наслідки, бо депозитні кошти є власністю громадян, які розміщують вклади у банку. Тому це може спричинити відмову населення від використання депозитними послугами.

     А. О. Єпіфанов відзначає, що депозитна політика проводиться за допомогою створення спеціального документу – меморандуму, який є конфіденційним і розробляється на рівні окремого банку. Цей документ визначає стратегію банку, тобто врахування можливостей банку та потреб клієнтів різної категорії на ринку депозитних послуг, а також обсяги та структуру вкладів фізичних та юридичних осіб, методів депозитної діяльності. Відповідно до меморандуму депозитної політики банкам рекомендується розробляти каталог депозитних операцій, які містять детальний опис депозитних вкладів і зразки відповідно оформлених юридичних документів.

     Депозитна політика повинна базуватись на отриманні  прибутку та підтримці певного рівня ліквідності. Ефективність проведення депозитної політики банком визначається обсягами залучених коштів, та правильним та вигідним їх розміщенням у майбутньому. Г. Г. Коробова виділяє основні елементи депозитної політики банку, які доцільно навести на рис. 1. 

Елементи депозитної політики банку

 

Контроль за реалізацією депозитної політики

Стратегія банку  з розробки основних напрямків депозитного  процесу 

Тактика банку  з організації формування ресурсної  бази

 
 
 

     Рисунок 1. – Елементи депозитної політики банку 

     Тактика організації депозитної політики визначається правильною сегментацією послуг на депозитному  ринку, тобто запропоновані види вкладів повинні відповідати  вимогам клієнтів – різні за термінами залучення, величиною відсоткової ставки за депозитами, можливістю здійснювати розрахункові операції. Дана складова передбачає налагодження чіткого моніторингу кількості та якості депозитного портфеля.

     З точки зору стратегії, управління депозитною діяльністю банку спирається на маркетинг депозитного ринку, регулювання попиту і пропозиції депозитних послуг. Як відмічає І. В. Сало, стратегія розвитку банку у формуванні ресурсів повинна підпорядковуватись ряду принципів загальних та специфічних.

     Загальні  принципи включають проведення депозитної політики на макроекономічному рівні, та на рівні окремого банку. До специфічних принципів належить забезпечення оптимального рівня витрат банку, безпека проведення депозитних операцій, з урахуванням особливостей грошово-кредитного ринку, на якому установа здійснює свою діяльність.

     Контроль  за реалізацією депозитної політики є невід’ємним та важливим елементом  в організації депозитної діяльності, який, зазвичай, здійснюється над банківським персоналом з метою захисту інтересів клієнтів шляхом нерозголошення банківської таємниці.

     При організації депозитної політики банку  необхідно враховувати такі важливі  аспекти як: економічна цілісність (використання ресурсів з максимальною рентабельністю) та конкурентоспроможність на фінансовому ринку. Конкурентоспроможність, в свою чергу, залежить від розміру відсотка за депозитами.

     Отже, ефективність управління депозитами залежить від залучення достатнього обсягу коштів з найменшими витратами для  фінансування активних операцій. Тому, можна стверджувати, що основними параметрами є вартість та обсяги депозитних ресурсів. Але, необхідно відмітити, що залучення великої кількості клієнтів, відкриття депозитних рахунків, не будуть сприяти ефективності та стабільності ресурсної бази банку. Все ж таки більшу увагу банкам треба звертати на ціноутворення за депозитами, бо саме ціна визначає вигідність співпраці клієнта і банку та впливає на рентабельність кредитної установи.

     Для забезпечення бажаної структури, обсягів  та рівня витрат за депозитними зобов'язаннями банки використовують різні методи залучення коштів – цінові та нецінові (рис. 2).

Методи залучення  коштів 

Цінові 

Нецінові 

 
 

     Рисунок 2. – Методи залучення депозитних ресурсів 

     Цінові методи полягають у використанні процентної ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні грошові кошти фізичних і юридичних осіб. Підвищення пропонованої банком ставки дозволяє залучити додаткові ресурси. І навпаки, банк, перенасичений ресурсами, але обмежений небагатьма прибутковими напрямами їх розміщення, зберігає або навіть зменшує депозитні ставки.

     Нецінові  методи, в свою чергу, базуються на використанні прийомів заохочення клієнтів, які не пов’язані зі зміною відсотка. До них відноситься якісна реклама; поліпшений рівень обслуговування; розширення спектра пропонованих банком рахунків та послуг; комплексне обслуговування; додаткові види безкоштовних послуг; розташування філій у місцях, максимально наближених до клієнтів; пристосування графіка роботи до потреб клієнтів тощо.

     У практиці української банківської  системи перевага надається здебільшого  ціновим методам управління, бо депозитні  ставки встановлюються банком самостійно, залежно від потреби в залучених  коштах. Застосування нецінових методів  потребує деяких, іноді значних, витрат. Тому, необхідно порівнювати витрати, що пов’язані з впровадженням  цінових та нецінових підходів депозитної політики.

     Важливу роль при визначенні факторів, що впливають  на депозитну політику має відсоток за вкладами, а саме – його величина, зміни порядку виплат, мінімальна сума для відкриття депозитного  рахунку, можливість встановлення індивідуальних процентних ставок для окремих категорій клієнтів.

     Теорія  визначення процентної ставки завжди була одним з найцікавіших та практично корисних розділів фінансового менеджменту.

     Відсоткові  ставки за депозитними операціями банків повинні враховувати реальні  економічні процеси, що відбуваються в готівковому обігу, реагувати на тенденції зміни грошової маси. При цьому депозитний процент може виступати у якості показника прибутковості банківської діяльності, а також інструменту збереження покупної властивості грошей та конкурентної боротьби банків в умовах інфляції.