Банківська система Японії

 

Вступ

      Виникнення перших банків в Японії відноситься до XVII ст., Що було обумовлено необхідністю обслуговування банківським капіталом розвивається торгівлі, промисловості та сільського господарства. У 1617 році в Осака вперше були випущені паперові гроші, забезпечені сріблом, і утворена Асоціація банкірів, гарантувала забезпеченість банкнот.

     До середини XIX ст. зросла відкритість Японії та іноземній експансії і структурна перебудова економіки країни в епоху Мейдзі (1868-1912) підготували бурхливий розвиток банківської системи, яке йшло при активній дії держави. В цей період були організовані найбільші банківські інститути, що спеціалізуються на певних видах позик. У 1880 році був створений Іокогамскій банк золота і срібла. У 1882 році почав функціонувати Банк Японії. Для фінансування будівництва нових промислових підприємств в 1990 р. був організований Промисловий банк, а для фінансування сільського господарства - Банк довгострокового кредиту і Сільськогосподарський кооперативний банк. Одночасно йшло формування мережі комерційних банків. Був прийнятий закон про банки. Особливість розвитку банківської системи Японії в XIX в. полягала в тому, що воно йшло не як основа для розвитку індустріалізації країни (як було, наприклад, у Великобританії), а як доповнення до неї. Після закінчення Другої світової війни в країні був узятий курс на створення нечисленних банків, що діють по всій країні, а також на освіту місцевих банків за принципом: «одна префектура - один банк». Ці два види банків повинні були здійснювати фінансування на рівні всієї країни і регіонів. Для запобігання безробіттю, підтримки діяльності середніх і дрібних підприємств були створені кредитна кооперація і довірчі фонди. У міру пожвавлення національної економіки, а також для стимулювання експорту стали створюватися приватні фінансові установи з надання кредитів на тривалий термін і спеціалізовані кредитні банки. На відміну від деяких розвинених країн, наприклад Франції, в Японії в післявоєнний період основні фінансові важелі залишилися в руках приватних банків. Проте ступінь державного контролю за їх діяльністю залишалася дуже високою. Паралельно з приватними банками була відтворена розгалужена мережа урядових інститутів. Для кредитування зовнішньої торгівлі в 1950 році був заснований Експортний банк, головною функцією якого на цьому етапі було кредитування експорту продукції японського суднобудування і машинобудування. Капітал банку належить державі, а контроль за його діяльністю здійснює міністерство фінансів.

      У 1951 році був заснований Японський банк розвитку з передачею йому коштів і функцій Банку фінансування відновлення та еквівалентного фонду, що діяв з 1949 року для зарахування виручки від реалізації товарів, що надійшли в порядку допомоги від США. Діяльність банку зосереджена на пільговому (на терміни менше 1 року) кредитуванні галузей економіки, у видачі кредитів якого не зацікавлені приватні банки.

      Особливість розвитку банківської системи Японії в післявоєнний період - освіта фінансово-промислових груп. На чолі кожної з них стоїть великий приватний комерційний банк, а навколо нього групуються промислові компанії. Саме банки несли основне навантаження з фінансування бурхливого індустріального розвитку Японії. Всередині груп сформувалися стійкі зв'язки, засновані на відносинах партнерів.

       В даний час в Японії діє шість основних фінансово-промислових груп, ядром яких виступають найбільші міські банки - «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Фудзі», «Дайіті Канте», «Санва». Банківська система Японії включає загальнонаціональні приватні банки, кредитні асоціації, урядові фінансові інститути, а також філії іноземних банків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Центральний банк Японії

 

      На чолі банківської системи Японії стоїть Центральний банк - Банк Японії, 55% акцій якого належить державі. Приватні акціонери в управлінні банком не беруть участь. Статутний капітал Банку Японії становить 100 млн. ієн. До основних функцій Банку Японія, крім грошової емісії (це його монопольне право), відноситься грошово-кредитне регулювання економіки, у тому числі здійснення міжнародних розрахунків, проведення операцій на валютному ринку, а також касове обслуговування казначейства.

      Банк діє на базі закону 1942 року, який поставив його під жорсткий урядовий контроль і дав міністру фінансів право змінювати політику Банку Японії. У 1949 році був створений Політичний комітет (Комітет з вироблення політики). Він став тим новим органом, який визначав вищі інтереси держави у фінансовій і грошово-кредитній сферах. З 7 членів комітету 5 мають право голосу: Президент, який призначається кабінетом на п'ятирічний термін, і по одному представнику від міських і регіональних банків, промисловості та сільського господарства (всі вони призначаються на 4 роки). Два члена, не мають права голосу, - представники міністерства фінансів та Управління економічного планування.

      Питання, що знаходяться у віданні Політичного комітету, визначаються законом про Банк (ст. 13, п. 3). Комітет виробляє принциповий курс банківської діяльності та управління Банком Японії. Його прерогативою є зміна рівня процентної ставки, визначення і зміна видів і умов векселів, врахованих Банком Японії, а також видів, умов і оціночної вартості застав кредитування. Він визначає і змінює види, умови і вартість об'єктів при операціях на відкритому ринку і час початку і закінчення операцій.

     Політичний комітет за погодженням з міністерством фінансів вирішує питання про зміну максимального відсотка на ринку на підставі Тимчасового закону про регулювання відсотків, з дозволу міністерства Фінансів встановлює коефіцієнти резерву на підставі Закону про систему резервних внесків. Комітет приймає рішення по бюджету Банку Японії, однак при цьому необхідний дозвіл міністра фінансів. За погодженням з ним же Банк Японії звітує перед парламентом.

      Банк Японії очолюється президентом банку і директоратом, в який входять віце-президенти банку, радники президента, інспектор з нагляду за веденням справ і директор.

Банк Японії ліцензує банківську діяльність, встановлює мінімальний  розмір статутного капіталу банку, видає  дозволи на зміну фірмового найменування банку, злиття банків, створення і ліквідацію філій. Для забезпечення банком стійкої ліквідності важливе значення має встановлення рівня коефіцієнтів, що свідчать про ризик ліквідності. Такими коефіцієнтами є норма власного капіталу, відповідно до якої визначаються частка власності капіталу банку в усьому сукупному капіталі; норма ліквідних активів, що показує співвідношення капіталу і боргових зобов'язань на певний час; норма нерухомості, яка використовується в комерційних цілях; обмеження на надання великих кредитів. Банк Японії встановлює для банків зобов'язання з надання звітних документів про їх діяльність.

     Інструменти грошово-кредитної політики Банку Японії зазнали значної еволюції. Протягом кількох повоєнних десятиліть такі класичні інструменти, як встановлення облікової ставки відсотка, норм обов'язкових резервів, операції на відкритому ринку цінних паперів, не грали провідну роль, поступаючись прямому кількісному лімітуванню кредиту в умовах штучно заниженого рівня відсотка. В середині 1970-х рр.. положення в економіці Японії докорінно змінилося, слідом за високими темпами економічного зростання прийшов глибокий і тривалий криза. Зі зміною фази економічного циклу істотно зросло значення кредитно-грошового регулювання економіки, що обумовлено, зокрема, посиленням позицій держави в кредитній системі.

Грошово-кредитне регулювання  в країні здійснюється через Банк Японії, Міністерство фінансів, Федерацію  економічних організацій («Кейданрен»). Основні методи регулювання: встановлення норми позичкового відсотка, адміністративні заходи, що проводяться спільно з урядом через грошово-кредитну систему, система обов'язкових резервів, операції на відкритому ринку і з іноземною валютою. Якщо до 1970-х рр.. переважали адміністративні форми регулювання, то в подальшому їх значення знизилося, а роль ринково-вартісних методів зросла. У зв'язку із загальним переходом до неоконсервативної економічного курсу в кредитно-банківській сфері (закон 1981 року) державний адміністративний контроль за діяльністю банків був дещо ослаблений. Тим не менш, в руках держави залишилося кредитування галузей і об'єктів з високим підприємницьким ризиком і низькою рентабельністю, а вжиті заходи означали не скасування системи державного регулювання, а лише її часткову перебудову.

     Ослаблення напруженості на ринку позичкового капіталу, його інтернаціоналізація, а також поява альтернатив у вигляді зростаючого фондового ринку значною мірою ліквідували об'єктивну економічну основу адміністративного регулювання і змусили Банк Японії переглянути своє ставлення до традиційного класичного інструментарію. Зросла гнучкість відсоткових ставок, облікова ставка була збільшена до ринкового рівня. З 1971 року Банк Японії почав операції на вексельному ринку, а в подальшому приступив до активних операцій з облігаціями державних позик, перейшовши до системи відкритої підписки на них. Був сформований ринок цінних паперів уряду і розпочаті масові операції на інших ринках короткострокового капіталу.

      Банк Японії називають «банком банків», він є партнером з укладання угод для приватних кредитно-фінансових уч ¬ установ, підприємств та окремих осіб. Він приймає на зберігання вклади від приватних фінансових установ, що називається системою резервних депозитів (введена з 1957 року). Фінансові установи, які приєдналися, до цієї системи, зобов'язані здавати на зберігання в Банк Японії на свої поточні рахунки певну суму резервних депозитів. У тих випадках, коли у фінансових установ не вистачає готівки) вони звертаються в Банк Японії, який надає їм позики. Відсоток по них визначається рівнем офіційної процентної ставки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Комерційні банки  Японії

 

2.1. Міські банки

       Ці 11 приватних банків відіграють провідну роль серед кредитних установ країни. Їх частка в загальному обсязі залучених коштів постійно збільшується. Вони також грають провідну роль в коротко-і середньостроковому кредитуванні, особливо великих промислових концернів. На частку міських банків припадає значна частина закордонних операцій японських банків.

      За операціями міських банків за кордоном лідирує «Бенк оф Токіо». Він виконує фактично державні функції, підтримуючи кореспондентські відносини з 2000 банків у різних країнах світу. Відповідно з японським законодавством на нього покладено ведення валютних операцій. Для виконання цих функцій банк має велику кількість зарубіжних філій. До цього виду банків належить і відомий «Дайца банк».

      У квітні 1982 року вступив в силу новий банківський закон, який скасував діяв до цих пір закон від 1928 року. Відповідно до нового закону комерційним банкам дозволено здійснювати в якості допоміжних операцій торгівлю цінними паперами. Тим самим, міські банки отримали прямий доступ до торгівлі цінними паперами на японській біржі, що до цих пір було монополією спеціалізуються на торгівлі цінними паперами брокерських фірм. Таким чином, було розпочато процес універсалізації міських банків Японії.

      В даний час міські банки завойовують нові ринки, розширивши кредитне меню довгостроковими кредитами і кредитами приватним особам, конкуруючи відповідно з банками довгострокового кредитування та спеціалізованими фінансовими товариствами «Саракіно».

     Ці банки також прагнуть максимально залучати заощадження приватних осіб, що існують в дуже великих розмірах в Японії у вигляді строкових депозитів, так як ці заощадження протягом тривалого періоду часу є формою накопичення в цілях забезпечення при виході на пенсію. Але на цьому ринку залучених депозитів комерційні банки знаходяться не в самому привілейованому становищі. З одного боку, їх основним конкурентом в цій області є мережа поштових установ, яким японці традиційно віддають перевагу при розміщенні своїх фінансових заощаджень та у яких є податкові пільги. Також великі пільги, ніж у міських банків, мають трастові банки. З іншого боку, міські банки не беруть участь в управлінні фондами страхування життя. І, нарешті, в силу своєї спеціалізації міські банки не можуть самі керувати портфелем цінних паперів приватних осіб.

 

2.2. Регіональні  банки.

      64 регіональних банку функціонують в масштабі однієї з префектур, мають менший, порівняно з міськими банками, обсяг операцій, але широку мережу невеликих за розміром філій. У своїй діяльності регіональні банки орієнтуються на кредитування малих і середніх підприємств, деякі з них приймають ощадні вклади. За своєю структурою вони є кредиторами. Регіональні банки відіграють важливу роль у фінансуванні органів місцевого управління. Ряд цих банків має значні за розмірами активи, хоча і поступаються активам міських банків.

 

2.3. Іноземні банки.

      На місцевому ринку серед іноземних банків домінують банки США і Великобританії. Також присутні німецькі, французькі та інші зарубіжні банки. Японські банки стали зазнавати конкуренцію з боку інобанків лише в 60-х роках. До тих пір вони розвивали свою діяльність тільки за двома напрямками: надання позик в іноземній валюті та кредитування установ споживчого кредиту «Саракіно».

      До кінця 60-х років грошовий ринок країни був відкритий лише для обраних іноземних банків, які отримали «прописку» ще до другої світової війни або в перші повоєнні роки. Перші відділення іноземних банків були відкриті ще на рубежі століть - «Гонконг енд Шанхай бенкінг корп.» Відкрила в Йокогамі свою контору в 1865 році, за нею пішов «Чартеред бенк». Перший американський банк був відкритий в 1902 році. Велика частина «старих» банків влаштувалася в Японії в період окупації країни військами США, до підписання в 1952 році Сан-Франциського мирного договору. Це були так звані банки, що вносять істотний внесок в національну економіку. Після цього аж до осені 1970 року клімат для відкриття нових відділень іноземних банків в Японії був несприятливим: перед іноземними банками встановлювалися жорсткі бар'єри, що перешкоджають їх проникненню в країну. Така політика влади визначалася небажанням збільшення числа іноземних банків, а також панівної точкою зору, що країна «переповнена банками». Останнє стосувалося і японських банків.