Візантійська культура

Візантійська  культура 

    Візантійська  культура - історичний етап розвитку європейської культури епохи середньовіччя; оригінальна  культура, що склалася після розділу  Римської імперії на Західну й  Східну, спадкоємиця Стародавньої Греції, що водночас увібрала в себе багато із культур східних народів, що населяли території Візантії. Охоплює собою період існування Візантії - від заснування Константинополя в 330 році й до захоплення імперії османами, проте не має чітких хронологічних і територіальних кордонів. До заснування Візантійської імперії зачатки майбутнього його мистецтва формувалися в ранньому християнстві.

    Після 1456 року, коли імперію було знищено  турками, традиції візантійського мистецтва  продовжували своє існування на Русі, в Румунії, Сербії, Грузії, Болгарії.

    Періодизація

    IV - V ст. - період імператора Костянтина  Великого;

    VI - VII ст. - період Юстініана I. Перші  два періоди - етапи формування  культури. Характеризуються розпадом  рабовласницького і розвитком  феодального ладу, формуванням християнського  світосприйняття;

    726 - 843 рр. - період іконоборництва;

    IХ  - Х ст. - період Македонського  відродження;

    ХI - ХII ст., що характеризується першими  хрестовими походами на візантійські території;

    I половина ХIII - IV хрестовий похід  призводить до захоплення Константинополя;

    кінець  ХIII - ХV - палеологівське відродження - правління останньої Візантійської  династії 

    Релігія 

    Західну Європу і Візантію об'єднує передусім  спільність релігії. Розкол церкви не торкнувся основи християнства, хоч  є деякі відмінності: богословські — католицька церква дотримується догмата про те, що Святий Дух виходить від Отця і від Сина, а православна — тільки від Бога-Отця; православ'я відкидає віру в чистилище й інш.; культові — католицтво забороняло переклад Біблії, богослужіння велося на латині, обітницю безшлюбності давали всі священики, а в православ'ї використовувалися національні мови, приходські священики мали сім'ю. На відміну від Риму, православній церкві ніколи не належала політична влада. Патріарх Константинопольський по відношенню до імператора займав підлегле положення. Загалом же в Візантії, як і в Західній Європі, християнство набуло всеосяжний характеру: стало і філософією, і основою мистецтва, і моральною доктриною.

    Самобутні культурні традиції Візантії стали  підсумком складної взаємодії античних традицій і християнства. Їх співвідношення виявлялося по-різному, на тому або іншому етапі одна із сторін висувалася на перший план, або навпаки — придушувалася. Ці процеси, що проходили у всіх без виключення галузях культури, склали принципову лінію розвитку візантійської культури. Так, в філософії жодне з грецьких вчень не було втрачене, вони вивчалися, коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було канонізоване вчення Аристотеля. У XI c. видатний вчений Михайло Пселл навіть використав вчення Платона для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Потім верх бере догматик, навіть містика, а в останній вік існування Візантії знову зростає популярність античних мислителів.

    Василевси (імператори) прагнули показати, що вони правлять від імені Бога. На урочистостях поряд з троном василевса стояв інший трон — трон Істинного Царя. На ньому інколи лежало Євангеліє або стояла ікона. На війні перед загонами як знамено несли хрест або ікону Богородиці, або св. Михайла, або Св. Георгія. 

    Освіта  та розвиток наукового  знання 

    Візантійці  успадкували від античного світу  класичну систему освіти, яка використовувалась  для формування гармонійно розвиненої особистості. Школи носили світський  характер і були загально доступними. Отримання освіти відкривало дорогу до службової кар'єри, до змін соціального статусу, до багатства. Основою шкільної освіти була антична спадщина: література, філософія, наука. Вивчались твори Гомера, Гесіода, Геродота, Фукідіда, Платона, Арістотеля та ін. Мовою навчання була грецька. Повний курс навчання у Візантії складався з вивчення орфографії, граматики, риторики, філософії, математики і права. Система освіти складалася з декількох ступенів:

    Елементарна школа — коло 3-х років —  читання, письмо, а також рахуванню і співам, деякі відомості по міфології, світській та біблійній історії.

    Школа «граматиста» — 6-7 років — граматика. Мета: навчити правильно говорити і писати, розуміти і пояснювати античних авторів.

    Школа ритора — читання і заучування напам'ять найвідоміших робіт античних і християнських письменників, ораторів, богословів, істориків, філософів.

    Філософська школа — філософія (знання), а  також арифметику, геометрію, музику, астрономію, фізику, логіку, етику.

    Розповсюдження  освіти сприяло відкриттю Магнаврської вищої школи у Константинополі (сім вільних мистецтв). Тяжким ударом стала втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула від пожежі на початку V ст. У 863 році був відновлений університет, який існував ще в V ст., а потім занепав внаслідок політичних потрясінь VII ст. Університет мав два факультети: юридичний і філософський. З поширенням християнства в великих центрах античної освіченості — Александрії, Ефесі та інших містах — стали виникати богословські академії, головною метою яких було засвоєння основних положень християнського віроучіння. Про успіхи науки вказує технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід уславленого «грецького вогню» — запалювальної суміші, яку не можна погасити водою. 

    Література 

    У Візантії виявилися стійкими традиції античної історіографії. Праці візантійських авторів Прокопія Кесарійського, Менандра Протектора та інших за характером викладення матеріалу і структурі належать до класичної грецької історіографії. Однак насиченість їх політичними ідеями свідчить про вплив істориків Риму.

    Велике  розповсюдження в Х ст. отримали історичні хроніки Феофана Сповідника і Георгія Амартола, переведені пізніше на слов'янську мову. В Х ст. були створені видатні пам'ятки історико-енциклопедичного характеру. Імператору Костянтину VII Багрянородному приписується створення трактатів «Про управління державою», «Про церемонії візантійського двору» та ін., які містили важливі історико-географічні і етнографічні відомості. Внаслідок тісних контактів Візантії зі слов'янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків є найціннішим джерелом з вітчизняної історії.

    У візантійській літературі, як і у  всій духовній сфері, особливо на ранньому етапі відобразилась боротьба традицій язичництва і християнства. До VI ст. переважають античні форми літератури: промови, епіграми, любовна лірика, еротичні розповіді. Найбільш відомі представники цього періоду — Павло Силенциарій, Агапій Міренійський, Синезій Кіренський.

    З кінця VI — поч. VIIст. Зароджується нова літературна форма — церковна поезія (гімнографія). Її специфічною  особливістю є спіритуалізм і  використання народної мелодійності і ритміки мови. З VII по IX ст. великого розповсюдження набуває новий літературний жанр — житія святих (агіографія), які носили дидактичний характер. В ХІ-ХІІ ст. в літературі з'являються світські тенденції. Житія святих перероджуються у світську повість, героями якої стають подорожні, полководці та ін. Утверджується новий жанр — мемуари (опис подій, свідком яких був сам автор). Літургійна поезія поступається місцем епосу, ліриці, сатирі. 

    Архітектура 

    Дуже  значним є вклад Візантії у  світову архітектуру. Вже у V-VI ст. візантійські зодчі переходять до нового планування міста, яке стає характерним для середньовічної Європи. В центрі міста розташовується головна площа із собором, від якої у різні боки розходяться вулиці. З цього часу з'являються багатоповерхові будинки, а з часом — резиденції знатних, багатих громадян.

    Найвищого розквіту сягає у Візантії церковна архітектура. Ранньовізантійські храми  споруджувалися переважно у формі  базиліки — витягнутої в довжину  споруди центральна частина якої (нерідко поділена на три, п'ять нефів) завершалася розташованою у східній частині апсидою, де знаходився вівтар з престолом. Двоскатна покрівля на підпорах поступово замінюється копулою, розташованою над центральним квадратом храму. У другій половині ІХ ст. у Візантії з'являється новий тип храму — хрестово-копульний. В ньому ніби зникає базилікальна витягнутість, простір ніби концентрується під копулою, яка спирається на чотири стовпи (філяри). З чотирьох сторін до копули приєднуються напівциліндричні частини, створюючи в плані «грецький хрест». Копула символізує небо як притулок Бога.

    Вся система декору храму втілювала  ідею зв'язку землі і неба. Храм виступав моделлю світотворення, включаючи  в себе весь простір Всесвіту —  небо, землю, рай і пекло: від моменту світотворення до майбутнього страшного суду. Шедевром візантійської архітектури є Софійський собор у Константинополі, спроектований під керівництвом малоазійських архітекторів Анфімія і Ісідора (був посвячений в 537 р.). Храм покритий величезною копулою діаметром 31,7 м.

    Образотворче  та прикладне мистецтво 

    Одне  з найважливіших місць у візантійському мистецтві належить живопис. Головні  форми візантійського живопису: монументальний храмовий живопис (мозаїки, фрески), ікона, книжкова мініатюра.

    Візантійське мистецтво спиралося на релігійні канони і традиції. Головною особливістю мистецтва Візантії була його барвистість, пишність, святковість — в поєднанні з витонченою духовністю і християнським спіритуалізмом. Це пояснюється поєднанням в ньому античних традицій з християнською релігійністю. Візантійське мистецтво було глибоко символічним. Символ — вказівка на подвійне значення образу, предмету. Християнський символізм заснований на поєднанні в одному образі двох його значень — земного (предметного, матеріального) і божественного (ідеального, духовного). Таким є символізм іконопису.

    Іконопис  — сакрально-ритуальне мистецтво, призване спрямовувати «внутрішній» духовний погляд кожного глядача від образу до первообразу, тобто бачити не те, що сприймається візуально, а сутність. Ікона з грец. зображення, образ — фрескова і станкова. Основні художні принципи іконопису:

    Типологізація образів і сюжетів (Христос, Марія, апостоли);

    Незвичайність засобів художньої виразності —  плоскість зображення, статичність  фігур, відсутність глибини простору;

    Анонімність авторів;

    Канонізація сюжетів, співвідношення фігур, поз, підбору  фарб тощо.

    Примат  духовного над матеріальним у  візантійському мистецтві знаходило  вираження в особливостях трактування  людської фігури і образу. Характерними рисами візантійського стилю є: порушення пропорцій, підкреслена «безплотність» фігур, витягнутість форм, широко відкриті очі, які символізують духовне начало.

    Специфічною формою візантійського мистецтва була мозаїка. Зображення викладається з  різнокольорових кубиків смальти (сплаву скла з мінеральними фарбами). Візантійські мозаїки були яскравими, багатобарвними, складними за композицією, багатофігурними, сюжетними.

    Великий розвиток у Візантії отримала книжкова мініатюра.

    Мініатюра — витвір образотворчого мистецтва малого розміру, виконане тонким пензлем. Ними прикрашалися богослужебні книги, історичні і літературні твори.