Внесок у розвиток педагогічної психології Л.С. Виготського

Міністерство освіти і науки  молоді та спорту України

ВКНЗ СОР “Лебединське педагогічне училище імені А.С. Макаренка”

 

 

 

 

 

Реферат

на тему

 «Внесок у розвиток педагогічної  психології 

Л.С. Виготського»

                 

 

 

 

                                                                                                              Підготувала:

                                                                                                              Шульга Є.Ю.

                                                                                                              Студентка 531 групи

                                                                                                              Викладач:

                                                                                                              Вознюк В.В.

План

1.Вступ.

2.Біографія Виготського  Л.С.

3.Педагогічні ідеї Виготського  Л.С.

4.Педагогічна діяльність  Виготського Л.С.

5.Висновок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Вступ. 

Професія вчителя –  що вона представляє собою, на чому базується,в чому знаходиться джерело  енергії,чим так приваблює з  раннього дитинства багатьох діточок, що вона несе в собі?

Нажаль,наше сьогодення з  усіма труднощами ,негараздами, хронічною  нестачею коштів як у держави, так і у громадян, похитнуло престиж вчительської праці в суспільстві, загнало його в рамки мізерної платні, байдужості учнів до знань, відсутності будь-яких стимулів для подальшого розвитку, вдосконалення методів викладання, змусило багатьох професіоналів в цій сфері змінити рід занять з метою елементарного виживання. Це сумна реальність.

Талант вчителя, педагога – то великий дар, покликання, яке  має цінитись та використовуватись  за призначенням, передаючи силу знань  з покоління в покоління, вносячи  актуальні корективи, але обов’язково, ґрунтуючись на досвіді попередників, які власною працею закладали  основи майбутньої системи освіти, вносили свої ідеї, обґрунтовували концепції, шукали прогресивні форми  для вдосконалення праці педагога з метою досягнення кращих результатів  викладання та навчання.

Так склалось історично, що провідні діячі-педагоги саме під тиском складних обставин (політичних, соціальних, економічних), відсутністю будь-якої підтримки з боку держави і суспільства, керуючись здебільшого власним ентузіазмом, талантом, відданістю справі досягали тих вершин, які на сьогодні є основою педагогічної діяльності наших вчителів. Можливо, саме відсутність умов для праці й була ти стимулом, який спонукав бажання зробити щось, щоб нащадкам було краще жити,щоб вони були досвідченішими, розумнішими, людянішими.

Бути справжнім педагогом  – це не просто вміти викладати  свій предмет та виставляти відповідні оцінки. Потрібно відчувати глибину  людської душі, знаходити спільну  мову з кожним учнем, не втрачаючи  власного «Я», вміти зацікавити, бути постійно в курсі останніх подій, тобто йти в ногу з часом, продуктивно  змінювати консервативні методи викладання, оновлювати процес навчання,адекватно  реагувати на критику, вміти визнавати  свої промахи, мати силу здолати байдужість, неуважність, невміння, незнання й передати в найдоступніший спосіб все, що знаєш  сам і навіть більше. Бо, безперечно, навчаючи когось вчишся і сам, краще  пізнаєш самого себе й тих, кого навчаєш. В цьому сила педагога – віддаватись  до краю, не претендуючи на компенсацію.

Яскравим прикладом вчителя  з «великої літери» є видатний радянський психолог і педагог початку 20 століття Виготський Лев Семенович (1896 – 1934 рр.). Саме завдяки його досягненням  в області дитячої психології, його педагогічному таланту сучасна  педагогіка збагатилась, розкрила ще один «козир» таїни людського пізнання. Виготський творив в часи революційних подій 1917 року та й ідеї його були справді революційними. Всі його досягнення в області педагогіки ґрунтувались в першу чергу, на дослідженнях дитячої психології. Цей вчений своєю працею вніс значні прогресивні корективи в здавалось непохитні психологічні та педагогічні істини. Кожна його ідея в педагогіці ґрунтувалась не на теоретичних засадах науковця, а на глибокому психологічному аналізі тих чи інших факторів людського розвитку та діяльності, тобто на експериментальному досвіді. Досягнення Л.С. Виготського та його послідовників мають величезне значення та залишаються основою наукового світогляду більшості професіоналів в цій сфері.

2.Біографія Л.С.  Виготського.

Нажаль, долею Виготському  було відведено всього 38 років, тяжка  хвороба обірвала його життя в  період найвищого розквіту. Але навіть ті 10 з «хвостиком» років, присвячених  науці, залишили величезний скарб –  наукову спадщину в області психології та педагогіки, яка й сьогодні є  джерелом наснаги для молодих  психологів і педагогів в Росії, Україні та в багатьох інших країнах  світу. Таке коротке життя  вченого  не було безхмарним, визнання прийшло  не відразу,але він знаходив в  собі сили жити й працювати, бо був  справжнім митцем, генієм, як його часто  називали й називатимуть послідовники.

Народився Лев Семенович 5 (17) листопада 1896 року в Орші, був  другим з восьми дітей незаможної сім’ї  банківського службовця. Незважаючи на відсутність матеріальних благ, батьки були багаті духовно, мали добру освіту, володіли декількома мовами. Цього прагнули й для своїх дітей.

Дитячі роки Виготського  пройшли в м. Гомелі, куди сім’я переїхала в 1897 р., де в 1913 р. Лев Семенович з відзнакою закінчив гімназію. Вступивши до Московського університету на медичний факультет, вже через місяць зрозумів, що медицина – не його покликання. Тому перевівся на юридичний факультет. Паралельно відвідував заняття на історико-філологічному факультеті в навчальному закладі особового типу Університеті ім. Шанявського. Особливість цього наукового закладу була в тому, що це був народний університет, створений на кошти ліберального діяча народної освіти Шанявського, в якому не було обов’язкових курсів, заліків, екзаменів, де міг навчатися кожен бажаючий, диплом цього вузу офіційно не визнавався, але рівень викладання був досить високим. Саме навчаючись тут, Виготський відкрив в собі талант літературного критика (опублікував декілька рецензій на книги письменників-символістів), мав можливість спілкуватись з ліберально настроєною молоддю, розділяючи їх прогресивні погляди. В цей же час він написав свою першу літературну працю – трактат «Трагедія про Гамлета, принца Датського У.Шекспіра», де вже проявив свій талант не тільки як літератор, а й як тонкий психолог. Взагалі, Виготський за неповних 10 років,хворіючи туберкульозом, написав біля 15 томів робіт.

В 1917 р., закінчивши університет, Виготський повертається в Гомель, де активно вливається в просвітницьку діяльність, культурне життя міста. Вже тоді формуються його основні принципи та погляди, закладається фундамент світогляду науковця та педагога. В гомельський період він написав “Педагогічну психологію”, яка базувалась на досвіді викладацької роботи, (була опублікована в 1926 р.) та “Психологію мистецтва”, яку захищав як дисертацію (опублікована через багато років після його смерті). В той час “ранній” Виготський проявив себе як ерудований мислитель, що шукає шляхи розвитку психології та педагогіки в заідеологізованій Росії.

В 1924 р. Виготський вперше звертає  на себе увагу наукового світу на з’їзді дослідників поведінки в Петрограді, де він виступив з своєю доповіддю про об’єднання знань про поведінку як систему рефлексів з залежністю цієї поведінки людини від усвідомлення мовних реакцій. Чіткість основних положень доповіді довела учасникам з’їзду, що доповідач добре підготовлений і успішно викладає написаний текст. Яким же було здивування, коли один з делегатів побачив чистий аркуш перед Виготським. То був відомий психолог Лурія, який надалі став однодумцем Виготського і спільно з ним розвивав нові ідеї. Саме при сприянні Лурії Виготський приймає пропозицію директора Московського університету психології Корнілова щодо роботи в його закладі та переїжджає до Москви. Не маючи житла, Лев Семенович оселяється в підвалі цього інститут й повністю віддається науці. В цей період, зацікавившись особливою сферою практики – навчання та виховання дітей з розумовими та фізичними вадами, він закладає основи нового направлення в науці – дефектології, яку вважав ключем до всіх психологічних проблем. Виготський все глибше й глибше занурюється в особливості дитячої психології. Однією з найяскравіших праць була “Історія розвитку вищих психічних функцій” (1928-1931 рр.). Практичний досвід, накопичений за час роботи в психіатричних та неврологічних клініках, був життєвою основою цих праць.

Початок 30-х років ознаменувався  репресивним наступом сталінізму й  на психологію, ідеї Виготського піддавались сумнівам, але він і його соратники твердо стояли на своїх позиціях. Виготський паралельно з психологією займається й поширеним на той час напрямом - педологією. Публікуються його роботи "Педологія шкільного віку" (1928), "Педологія юнацького віку" (1929), "Педологія підлітка" (1930-1931). Ці роботи опинились під забороною після того, як Сталін оголосив педологію шкідливою для практики, такою, що не відповідає марксистським теоріям.

1931-1934 рр. - третій і останній період діяльності Л.С.Виготського. В ці роки він активно займається розробкою нової програми, основні теорії якої були викладені в монографії “Мислення й мовлення”, яка вийшла вже через декілька місяців після його смерті. . Головним відкриттям цього періоду було дослідження розвитку значень в онтогенезі, їх стадіальне перетворення. Він розглядав значення під кутом бачення "історії системи". Виготський і його школа, дослідивши значення слова, його зміст, та прослідкувавши стадії його змін в історії народу (аналіз робіт лінгвістів, вивчення мотивів, які спонукають та керують думкою), дійшли висновку, що ці зміни є наслідком процесу розвитку індивідуального усвідомлення.

При всій своїй геніальності, як часто трапляється, Виготському  постійно доводилось долати безліч труднощі. Вони були викликані не тільки погіршенням стану здоров’я, але й щоденною турботою про матеріальне становище, оскільки, читаючи лекції в інших містах, ледь-ледь міг прогодувати невелику сім’ю (мав дружину і двох діточок), відсутністю можливостей займатись науковою роботою. А тяжка хвороба брала своє, 11 червня 1934 року Лева Семеновича не стало, останніми його словами було: “Я готовий!”.

3. Педагогічні ідеї Виготського Л.С.

Розглядаючи більш детально суть педагогічних ідей Виготського, очевидним  є те, що всі вони мають глибоку психологічну основу, оскільки їх автор вважав, що педагогіка й психологія існують в тісному зв’язку, доповнюючи одна одну. Педагогіка не може існувати без психологічного підґрунтя, яке “червоною ниткою” проходить в педагогічній діяльності Лева Семеновича. За висловом Леонтьєва, теж видатного психолога, Виготський володів даром "анализируя явление, выделять в нем две полярные, борющиеся между собой стороны, и в этой борьбе видеть движущую силу развития".

Він розробив теорію про вік як одиницю аналізу розвитку дитини, запропонував нове розуміння умов, джерел, форми, специфіки та стимулів психічного розвитку дитини; описав стадії і фази дитячого розвитку, а також переходи між ними в процесі онтогенезу; він виявив та сформулював основні закони психічного розвитку дитини.

Найбільш визначною та поширеною концепцією в педагогіці стало визначення Виготським “зони найближчого розвитку”. Спираючись на вивченнярозвитку дитини, він дійшов до аналізу того, як цей розвиток співвідноситься з навчанням, що й було поштовхом до вироблення власного бачення, тобто концепції про "зону найближчого розвитку". Виготський був переконаний, що навчання є двигуном психічного розвитку. Ці два поняття (розвиток та навчання) за Виготським мають різний зміст - "единство, но не тождество процессов обучения и внутренних процессов развития"[2]. Так розвиток є не що інше, як процес формування особистості з обов’язковим поступовим накопиченням нових якостей, характерних для людини. Навчання ж – внутрішня необхідність в процесі розвитку дитини не природних, а історичних особливостей людини. Навчання створює зону найближчого розвитку, пробуджує в дитині внутрішні процеси розвитку, які спочатку проявляються під час взаємовідносин з оточуючими, співпраці з товаришами, а пізніше стають здобутком самої дитини. За словами самого Виготського: " .Обучение и развитие связаны друг с другом с первого дня жизни ребенка". Виготський стверджував, що навчання в поєднанні з розвитком повинно весь час перебувати на рівень вище, а дитина під час цього процесу потребує постійної підтримки дорослого, оскільки осмислено копіюючи дії дорослого дитина розвивається. “Зоною найближчого розвитку” є відстань між актуальним рівнем розвитку (наявними можливостями дитини) та потенційним, коли дитина справляється з поставленими завданнями під керівництвом дорослих. Своєчасне виявлення цієї "зони" дозволяє визначити наскільки дитина готова перейти до наступного рівня навчання, оскільки кожна дитина має свої особливості відносно цього. Продуктивність навчання школяра гарантується тільки тісною співпрацею з вчителем, крім того, у цій співпраці як вчитель, так і учень мають проявляти однакову активність, що дозволить активізувати творчі сили дитини в повному обсязі. Виготський стверджував, що навчання повинно більше орієнтуватись на функції дитини, які ще повністю не сформовані, тобто “зону найближчого розвитку”, ніж на вже пройдені етапи розвитку, оскільки вони є нижчим рівнем навчання.Тільки орієнтуючись на зону найближчого розвитку, яка є критерієм розумового розвитку дитини, показником індивідуальних відмінностей дітей, навчання веде розвиток вперед, оскільки те, що знаходиться в цій “зоні” удосконалюється та переходить на рівень актуального розвитку в наступній віковій фазі. “…обучение должно ориентироваться на уже пройденные циклы развития, на свой низший порог; однако опирается не столько на созревшие, сколько на созревающие функции”. Безперечним висновком є те, що дитину потрібно навчати не тому, що вона здатна освоїти сама, а тому, чого поки ще не вміє, але в змозі освоїти з допомогою вчителя.