Внесок Київської Русі в розвиток культури

Перше, що варто  зазначити, це різноманітні формати  та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або великий фоліант  близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й  скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу. 

У рукописній книзі  провідне значення має шрифт —  устав та на-півустав, скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним — перші рядки, звідси вираз "червоний рядок", а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником. 

Перед писанням сторінки розлініювали писалом з  рогу, без барвника, при цьому  визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар'ю. Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним кольором, що робило книгу ошатною і святковою. 

В оформленні староруської книги широко використовували декоративний елемент — в'язь. Це специфічний  вид написання літер, коли назва  або слово відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в "престижних" виданнях — золотом. 

Рукописна книга  була насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо. Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті. 

Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, щоб привернути увагу читача до початку  розділу. В одній книзі могло  бути від З до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці. 

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділялися на вихідні, або лицеві, й ті, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях. Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори. 

Усі рукописні  книги "одягалися" в оправи для  захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися  добре висушені й оброблені дошки, які надійно скріплялися з  блоком, їх покривали шкірою, а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з бронзи. 

За окремим  замовленням обріз рукописної книги  оброблявся спеціальним інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб. Більшість майстрів рукописної книги невідомі, лише зрідка зустрічаємо згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про школу або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного регіону, де активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та кращі досягнення рукописання в Європі. Рукописні книги стали цінним надбанням нашої культури. 

Музичне мистецтво  Київської Русі 

Музичне мистецтво  східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика. 

В усній народній традиції продовжують розвиватись  ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості. 

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них  найзначніший — билинний епос, що активно  розвивався у X—XI ст. У билинах у  художньо-поетичній формі відбивалася  боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-бога-тирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у "Слові о полку Ігоревім", Іпатїївському літописі та ін. 

Носіями народного  мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані вико-навці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців", як їх називали в ті часи. 

Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини X ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган поширюється на Русі. 

На думку дослідників  музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних  музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці — сказителі билин, скоморохи. 

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали  духові та ударні інструменти. 

Багатство і  різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень музичного мистецтва доби Київської Русі. 

Якими ж були музичні інструменти? Це струнні  смичкові — гудок, смик; щипкові  — лютня, гуслі, псалтир; духові —  роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні —  бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче. 

Унікальні відомості  про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах. 

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце  посідає церковний спів. 

Давньоруські  одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов'янського "знам'я" — знак). Відповідно і  східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або  крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів. 

Основою знаменного розспіву стали "гласи" — хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників. 

У Київській  Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа  при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана. 

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу. 

Зв'язок культури Київської Русі з античністю 

У IX—X ст. Київ входить  до країн європейської коаліції, вибрано  найоптимальнішу ідеологію. Як новому члену співдружності русичам треба було і себе показати, і на людей подивитись. 

Прийняту Володимиром  Великим нову релігію необхідно  було належним чином обставити. Своїх  людей для досягнення цієї мети поки що обмаль. Спеціалісти запрошуються з Візантії. На Русь приїздять священики, архітектори, художники, які приносять разом зі словом Божим культурні та науково-мистецькі досягнення свого народу. 

Візантійські  культуррегенти разом із високим  рівнем майстерності запроваджують  і свою систему світобачення, що цілком закономірно. Як правило, у подібні експедиції вирушають або романтики, або догматики; у цьому випадку ми спостерігаємо останнє. Залишені ними пам'ятки дають підстави для такого твердження. Яскравий приклад — широковідомі мозаїки Софії Київської: Євхаристія, святительський чин, Пантократор, Оранта вражають своєю канонічною довершеністю, а фрески, виконані місцевими майстрами, позначені теплотою і добрим гумором, оповідають про життя і побут киян. В очі впадають два бачення світу, два світогляди — канонічний прагматизм і щире, безпосереднє сприйняття дійсності, радість життя. 

Чи була Русь дикою, "варварською" країною, як її малюють нам "освічені" греки? Безперечно, ні. Це була економічно незалежна  держава, яку греки підкорити силою не змогли. Отже, спрацював психологічний фактор — перекласти на народи, яких не вдалося поставити в залежність, власні вади. Слов'яни нічого не спростовували, та чи була в цьому потреба сильному народу? На жаль, "свідчення" греків залишилося в історичних анналах як незаперечна істина. 

Та життя внесло корективи у бачення історичних реалій. Життєрадісність боролася з  догматом усіма можливими засобами, і коли естафету у візантійців  переймають місцеві майстри, то культові споруди стають набагато спокійнішими, теплішими, пластичнішими, органічно вписуються в навколишнє середовище. Особливо це помітно в північних районах Київської Русі, на Псковщині, де храми будувалися місцевими майстрами і за пластикою нагадають скульптуру. 

Античні впливи на мистецтво Русі були й прямі, й опосередковані як за формою, так і за змістом, а про те, що русичі були з ними знайомі, красномовно свідчить один цікавий факт. В одному з лівих нефів Софійського собору під час останньої реставрації був відкритий малюнок античної голови. Багато дебатів точилося з приводу того, звідки і як з'явився він у Софії. Можна запропонувати дуже просте пояснення: серед художників, які приїхали з Візантії, не всі були догматиками, хтось із них, розповідаючи місцевим художникам про античне мистецтво, тут же проілюстрував це на стіні, знаючи, що незабаром малюнок покриється фрескою, а тому ніякої крамоли в цьому він не бачив. Відлуння античності можна знайти і в зразках українського мистецтва того періоду. Вільніше почувались художники і майстри в оформленні книги. Тут античні, візантійські й східні мотиви помітніші. 

Сплав місцевих досягнень і античних впливів  дав той феномен, який ми сьогодні називаємо мистецтвом Київської  Русі. Воно у всеохопленні часу представляє  широкий спектр впливів у виробленні власного стилю. 

Чи були знищені  культурні набутки за татаромонгольської навали? 

У російській та радянській науці монгольську експансію  або обходили мовчанням, або стверджували, що монголи залишили по собі пустелю. Спробуємо розібратися в цьому. 

Що являла собою Україна IX—XIII ст.? Це було перехрестя торговельних шляхів із півночі на південь та зі сходу на захід. Монголи контролювали шлях із Китаю до Європи, бо він приносив їм великі прибутки. Торговельна експансія Китаю і монгольської імперії простягалась аж до Каспію, південні території контролювалися Римською імперією. Походи монголів у європейську частину активізувалися на початку XIII ст. Завоювання Європи тривало 6 років. 

Монголи розбили  війська Києва, Галича, знищили під  Лічницею хрестоносців, завоювали Чехію, Угорщину, Болгарію, спалили Краків, Люблін, Вроцлав, а 1242 р. повернулися до своєї столиці. Розорена війнами Європа їх не цікавила. Якою була основна мета цих походів? Одержати території, на яких можна торгувати, тобто взяти їх під економічну залежність і мати щорічні збори. Наскільки великими були спустошення, скоєні монголами? Було знищено насамперед міста-фортеці. Ремісників та купців їм не було сенсу чіпати, адже це підірвало б економічний добробут завойовників. За свідченням Плано Карпіні, який побував у Києві через 6 років після того, як через нього пройшли монголи, місто було великим торговельним центром.