Вільям Шекспір

    2.4 Естетичні питання: мова і стиль

    Велика  частина тексту написана білими віршами, але в деяких сценах персонажі  говорять прозою. Співвідношення вірша і прози в п'єсах Шекспіра складає досить складну проблему, у «Гамлеті» вона вирішується просто.

    Усі прозаїчні діалоги мають комічну  тональність. Усюди, де Гамлет, граючи божевільного, розмовляє з Полонієм, Розенкранцем і Гільден-стерном, Офелією, королем, Озріком, він говорить прозою і глузує з них, його мова повна сарказмів, сатиричних зауважень. У цьому легко переконатися, звернувшись до відповідних місць тексту: друга сцена другого акту (172—439) містить глузування Гамлета над Полонієм, жартівливу бесіду з колишніми товаришами по університету, потім доброзичливий, але не позбавлений насмішкуватості прийом акторів (440—471), розпорядження Гамлета Полонію добре прийняти всю трупу (440—471); бесіда принца з Офелією повна сарказмів (III, 1, 103—157).

    Глузуваннями  повні відповіді принца, коли його допитують, де він сховав труп Полонія (IV, 2, 1—33; 3, 17—55). Гумор, сатира, іронія звучать у розмові гробарів з  Гамлетом (V, 1, 1—240), пародійний і сатиричний характер має бесіда з Озріком (V, 2, 81—202). З прозаїчних діалогів тільки два вільні від такого тону: лист принца Гораціо (IV, 6, 6—31), його ж бесіда з другом перед двобоєм (V, 2, 203—235), але, повідомляючи короля про своє повернення, Гамлет не міг відмовити собі в іронії (IV, 7, 43—48).

    Дослідники  шекспірівського стилю відзначають  у «Гамлеті» п'ять різних типів  прози: 1) у формальних документах, тобто  листах Гамлета, 2) у діалогах людей  нижчого стану  (гробарі), 3) у простій  розмовній мові (Гамлет і актори, Гамлет і Гораціо), 4) у репліках, що свідчать про потьмарення розуму (кілька реплік Офелії і Гамлета), 5) особливе місце в прозі належить словам Гамлета про те, що небо, земля і люди вже більше не радують його (II. 2, 306—322). Тут проза Шекспіра досягає справді поетичної височини і краси.

    Варіації  прози сприяють нашому поняттю розмаїтості  стилю мови діючих персонажів, але  ще більше відчувається контраст між  двома основними елементами мови трагедії — прозою і віршами. При  цьому іноді перехід від віршів до прози сприяє ослабленню трагічної напруги чи попередження патетичних сцен, в інших випадках проза теж здобуває напружено драматичного звучання (розрив Гамлета з Офелією, III, 1, 102—157; зухвалі відповіді принца королю, IV, 3, 20—39).

    Віршована мова переважає в «Гамлеті». Білий вірш Шекспіра досяг тут незвичайного різноманіття та гнучкості. У великих віршованих промовах звучить різна тональність: пристрасть, патетика, розважливість, іронія, епічний спокій — усього не перелічити. Особливо примітно, що, читаючи і слухаючи, ми починаємо сприймати віршовану мову як нормальну, вона здається розмовною, і ми забуваємо про умовність поетичної мови трагедії, настільки вона звучить природно.

    «Гамлет»  містить в собі антологію англійського театру епохи Відродження. Шекспір  відбив у цій трагедії три стадії англійського театру епохи Ренесансу. Перша, сама рання стадія представлена наївною, прямолінійною трагедією «Убивство Гонзаго». У такому дусі писали і грали п'єси в 1560—1570-х роках зачинателі світського гуманістичного театру. Тут немає особливих хитросплетень сюжету, психологія персонажів ще дуже проста, достаток моральних сентенцій нагадує той жанр, з якого починалася гуманістична драма — мораліте.

    Наступною стадією розвитку ренесансної драми  була риторична трагедія і комедія. «Університетські розуми» Кристофер Марло, Роберт Грін, Томас Кід і інші відмовилися від старого «стрибучого» римованого вірша, замінивши його білим віршем. Вони наповнили промови персонажів різними прийомами риторики і додали звучанню вірша міць і силу. Цю стадію поетичної драми англійського Відродження демонструє монолог із трагедії «Дидона», що читає актор на прохання Гамлета.

    Нарешті, сама трагедія втілює стильові принципи третього, вищого періоду англійської драми, відзначеного творчістю самого Шекспіра.

    Образ мислителя. Гете в романі «Роки навчання Вільгельма Майстера» (1795—1796) охарактеризував Гамлета як людину, духу якого суперечить покладена на нього задача помсти, виникло уявлення про шекспірівського героя, що надовго закарбувалося у свідомості людей. Численні трактування трагедії зосередилися на особистості героя. Виникла легенда про Гамлета, що не збігалася з тим, який він у п'єсі. Письменники і мислителі вишукували в герої Шекспіра риси, близькі їм, користувалися Гамлетом для того, щоб виразити свій світогляд і умонастрій, властивий їхньому часу, а не епосі Відродження.

    Історія гамлетівської критики відображає розвиток духовного життя нового часу. У творах, присвячених «Гамлетові», ясно відображаються різні філософські, суспільні, естетичні вчення XIX— XX століть [5, c.120]. Попри все те, що пропоновані трактування були часом дуже суб'єктивними, а іноді навіть довільними, їх поєднувало усвідомлення величезних глибин думки, схованих у трагедії. «Гамлет» живив духовне життя багатьох поколінь, що гостро відчували розлад між дійсністю й ідеалами, що шукали виходу з протиріч, що впадали у відчай, коли суспільна ситуація виявлялася безвихідною. Образ героя став втіленням високої людяності, прагнення до істини, ненависті до усьому, що спотворює життя. Так як своє споріднення з Гамлетом багато хто відчував в періоди кризи, то в його характері підкреслювали перевагу думки над дією, слабкість волі, надмірною схильністю до міркувань. Гамлет став символом людини хиткої, безвладної і пасивної.

      «Гамлет» — типовий приклад тієї складності, яка зв'язана зі збагненням великих творінь мистецтва давнього часу. Ці твори не були б великими, якби нам став незрозумілий устрій думок і почуттів героїв, якби людська суть образів був недоступний людям інших епох. Але зрозуміти твір Шекспіра повною мірою можна, лише знаючи історію, культуру, релігію, філософію, побут і театр його часу.

    Любов до істини, почуття справедливості, ненависть до зла, до усіх видів догідництва  — такі споконвічні риси Гамлета. Саме це в поєднанні зі усвідомленням обов’язку приводить його до трагічних переживань. Не вроджена меланхолія, а зіткнення з жахами життя ставить Гамлета перед фатальними питаннями: чи варто жити, боротися, чи не краще піти зі життя, а якщо боротися, то — як?

    Глибина страждань Гамлета велика. Він втратив батька, матір, вважає себе зобов'язаним розлучитися з коханою. Тільки в дружбі знаходить він деяку розраду.

    Цінність  людського життя руйнується на очах Гамлета. Прекрасна людина, його батько гине, а мерзотник і злочинець  тріумфує. Жінка виявляє свою слабість і виявляється зрадницею. Обставини складаються так, що він, прихильник людяності, стає причиною смерті декількох людей. Протиріччя ідеалу в зовнішньому світі доповнюються боротьбою суперечливих почуттів в душі Гамлета. Добро і зло, істина і неправда, людяність і жорстокість виявляються в його власній поведінці.

    Трагічно, що Гамлет зрештою гине, але сутність трагедії не в тому, що героя спіткає  смерть, а в тому яке життя, і  особливо — у безсиллі найкращих намірів виправити світ. Так названа слабкість, схильність Гамлета до міркувань, складає чи не головне достоїнство Гамлета. Він мислитель. Кожне значне явище життя він прагне зрозуміти, але особливо важливою рисою Гамлета є прагнення зрозуміти самого себе.

    Такого  героя до Шекспіра у світовому мистецтві не було, і рідко кому після Шекспіра вдалося з такою художньою силою і проникливістю створити образ мислителя.

    «Гамлет» - філософська трагедія. Не в тому значенні, що п'єса містить виражену в драматичній формі систему  поглядів на світ. Шекспір створив не трактат, що дає теоретичний виклад його світогляду, а художній твір. Він недарма з іронією зображує Полонія, що повчає сина, як треба поводитися. Недарма й Офелія глузує з брата, що читає їй мораль, а сам далекий від того, щоб дотримуватися її. Навряд чи ми помилимося припустивши, що Шекспір усвідомлював даремність моралізування. Мета мистецтва не повчати, а як говорить Гамлет, «держать как бы зеркало перед природой: являть добродетели ее же черты, спеси - ее же облик, а всякому веку и сословию -его подобие и отпечаток» (III, 2, 23—27). Зображувати людей такими, якими вони є, — так розумів Шекспір задачу мистецтва. Чого він не договорив, я можу доповнити: художнє зображення повинне бути таким, щоб читач і глядач був здатний сам дати моральну оцінку кожному персонажу. Саме так створені ті, кого ми бачимо в трагедії. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Висновок

    При всій різноманітності жанрів і сюжетів  п'єси Шекспіра мають загальні риси, і це створює у нашій уяві вигляд їхнього творця. У кожного, хто  знайомий із творами Шекспіра, є своє відчуття його художньої індивідуальності. Навіть той, хто не володіє методами літературного аналізу, відчуває, що трагедії Софокла чи Расина відрізняються від п'єс Шекспіра. І  так само досить звичайного художнього чуття, щоб не сплутати комедію Мольєра чи Гоголя з комедією Шекспіра.

    У чому ж полягають особливості, властиві п'єсам Шекспіра?

    Шекспір створює напружено драматичне і  поетично натхнене бачення життя. Кожна  п'єса являє собою світ у мініатюрі: вона дає картину не шматка дійсності, не окремих сфер її, а саме цілого світу.

    Фабула  п'єси розгортає великий ланцюг подій, що охоплюють найважливішу смугу  в житті героїв. Поряд з головною дією відбуваються побічні події, що є або варіантом основної колізії, або фоном, що створює контраст стосовно останньої. Протягом п'єси доля основних діючих персонажів вирішується повністю, або вони знаходять своє щастя, або гинуть.

    Дія п'єс тісно сплетена з характерами. Хоча фабула, як правило, дана Шекспірові  історією чи літературою, герої п'єс не маріонетки, що підкоряються сформованому сюжету, а живі людські образи. Характери різноманітно виявляють себе в життєвих ситуаціях, що виникають в міру розвитку подій. Багатоплановість дії органічно зливається з багатосторонністю характерів головних діючих персонажів, охоплених сильними особистими мотивами — пристрастю, принципом, спрагою життєвих благ, прагненням затвердити себе у житті.

    П'єси  Шекспіра — досконале втілення всіх видів поезії: епосу, лірики і драми; вони органічно злиті з засобами сценічного мистецтва — звучним словом, пластикою рухів, барвистістю театрального видовища, вокальною й інструментальною музикою, нарешті, хореографією. Вони — найбільш доступній тій епосі втілення синтезу мистецтв. У складному сполученні різноманітних художніх елементів є поетичний драматизм — нерозривність драми і поезії, найвищі емоційні ефекти, що досягаються засобами драматичного зображення життя, і найвищі емоційні ефекти, обумовлені незрівнянним по ліричній силі вираженням духовного життя людини.

    Коло  питань, піднятих у «Гамлеті», охоплює  чи не все істотне в житті - природу людини, родину, суспільство, державу. Трагедія аж ніяк не дає відповіді на всі поставлені в ній питання. Такого наміру у Шекспіра і не було. Впевнені відповіді на проблеми легко даються при нормальному стані суспільного й особистого життя. Але коли виникає критична ситуація, з'являються можливості різних рішень, і впевненість змінюється сумнівами, яке з них варто вибрати. «Гамлет» - художнє втілення саме таких критичних моментів життя. Тому, я думаю, даремно запитувати: «Що хотів сказати своїм твором Шекспір?». «Гамлет» неможливо звести до однієї всеохоплюючої формули. Шекспір створив складну картину життя, що дає привід для різних умовиводів. Зміст «Гамлета» ширше подій що в ньому відбуваються. До того ж ми і самі розширюємо зміст твору, переносячи сказане в ньому на більш близькі і зрозумілі нам життєві ситуації, вже не схожі на ті, які зобразив Шекспір.

    Трагедія  не тільки багата думками сама по собі, але вона спонукає до думок, що у  ній прямо не висловлені. Це один з тих творів, що дивно стимулюють мислення, збуджують у нас творчий початок. Мало хто залишається не зворушеним трагедією. Для більшості вона залишається тим особистим надбанням, про яке кожний відчуває себе вправі судити. Зрозумівши Гамлета, перейнявшись духом великої трагедії, ми не тільки осягаємо думки одного з кращих розумів; «Гамлет» - один з тих творів, у якому виражена самосвідомість людства, усвідомленням протиріч, бажання перебороти їх, прагнення до удосконалювання, непримиренність до усьому, що вороже людяності. 

    ВИСНОВКИ

       Театр  замінив  народу  книги.  Усе,  що  було  в  давній  і  новітній літературі цікавого, інсценувалося драматургами. На  сцені  можна  було побачити й  Троянську  війну,  і  загибель  римської  республіки,  і  пригоди середньовічних лицарів, і історії англійських королів. Все це зображувалося  в дусі гуманістичного світогляду, що виник в епоху Відродження.

       Повністю розвити в себе задатки,  закладені  природою,  бути  завжди діяльним, спробувати все, завоювати всі блага, які є в житті, -  такою була  й  нова  мораль,  яку  затверджували   гуманісти.   Створене   ними мистецтво, і в  тому  числі  п'єси  Шекспіра,  зображують  людей  діяльних, могутніх, непокірних, що не бояться ніяких небезпек.  Кожний  з них хоче повністю виявити себе, виміряти всі можливості життя. У любові, у науці, на державному поприщі вони не знають меж своїм прагненням. Глядачі, що  приходили  в  театр  дивитися  п'єси   Шекспіра   і   його сучасників, не цікавилися  повсякденним  і  рядовим.  Це  був  час більших пошуків і  сміливих  авантюр.  Живучи  серед  неймовірних  можливостей, що зненацька відкрилися якщо не для  всіх,  то  для  багатьох,  спостерігаючи  зльоти  й падіння сміливців,  відвідувачі  театру  хотіли, щоб сцена відповідала їхньому  схвильованому  почуттю  життя.  І  театр  ішов  назустріч  цій потребі.

       Драматичне мистецтво Шекспіра  істотно відрізняється від  мистецтва  тих майстрів  драми,  які  мали  у  своєму  розпорядженні  сцену,  багато оснащену декораціями й  усілякими  пристосуваннями  для  того,  щоб точно   відтворювати   час   і   місце   дії.   Шекспір   заповнював недостатність зовнішнього оздоблення сцени  поетичними  описами,  які вкладав у вуста персонажів. Шекспір володів магією слова. Одними  тільки короткими репліками стражів у першій сцені "Гамлета" він створює в читача  й глядача відчуття тривожної ночі, а в "Королі Лірі"  мовлення  старого короля  в степу створюють враження бури.