Визначити поняття: політеїзм, Відродження, раціоналізм, етика, вчинок, комічне

        Ми живемо не тільки в світі речей, але і в світі знаків. Це третя найважливіша характеристика культури.

        Явища культури — це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто започаткований у них людьми зміст. 
       Зрозуміти будь-яке явище культури це означає побачити в ньому не просто чуттєве, відчути річ, але її «невидимий» суб'єктивний смисл. Саме тому, що явище виступає в якості знака, символу, тексту, який потрібно не тільки спостерігати, але і усвідомлювати, вона стає фактом культури. 
        Слід відмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменам, набувають не тільки творіння рук людини, але й природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Задіюючи їх у свій духовний світ, люди наділяють їх «людським» (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої лисиці, чи боязливого зайця у народних казках, постійні описування веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо. Виверження вулкана — природне явище, і як таке воно лежить поза сферою культури. Але коли воно усвідомлюється як прояв гніву богів або як трагедія людського безсилля перед загрозливою стихією («Останній день Помпеї» К.П. Брюлова), то стає знаком, символом, у якому люди усвідомлюють особливий «позаприродний смисл». І це надає йому значення явища культури.

        Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше ж культурний феномен (наприклад хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною «величністю» чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурну цінність і її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно міняються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною). 
        Якщо огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, як смислів — її духовний зміст, то культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного. 
        Насправді знак — це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація) є продукт духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними «матеріальними оболонками» людських думок, почуттів, бажань. Для того щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані у цій знаковій оболонці. Зв'язок значення і знаку (або інакше кажучи інформації та коду, в жому вона фіксується і транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури.

        Таким чином, з інформаційно — семіотичної точки зору, світ культури постає у трьох основних аспектах:

1. світ  артефактів,

2. світ  смислів,

3. світ  знаків. 

         Виходячи з вище сказаного, можна сформувати коротке (інформаційно-семіотичне) визначення культури:

Культура  — це соціальна інформація, яка  зберігається і накопичується у  суспільстві за допомогою створюваних  людьми знакових засобів. 
         Отже, культура як знаково – семіотична система є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура — це і світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і дії. Також культура виступає як світ символів і знаків. 
 

2. Іларіон Київський  «Слово про закон  і благодать»

         Митрополит Київський Іларіон походив із родини нижньогородського священика й сам був священиком придвірної церкви Св. Апостолів у князівському селі Берестовім (під Києвом). Уже в ці роки Іларіон вів суворий подвижницький спосіб життя. Він викопав собі печеру на березі Дніпрай часто залишався у ній для таємної молитви. Згодом цю печеру зайняв преподобний Антоній Печерський. Від преподобного Антонія Іларіон і прийняв чернечий постриг.

        В 1051 року собором руських архієреїв святитель Іларіон був поставлений Митрополитом Київським і всієї Русі. Він увійшов в історію Руської Церкви як перший Митрополит, поставлений на Київську кафедру собором руських єпископів. Пізніше святитель Іларіон був затверджений Константинопольським Патріархом. 

        Святитель Іларіон вирізнявся чудовою для свого часу освітою, був блискучим духовним пастирем і проповідником. Його діяльність припала на період утвердження й зміцнення християнства на Русі. Для досягнення успіху в цій важливій справі Митрополит Іларіон надавав великого значення розвитку писемності. Будучи проповідником християнської віри, Митрополит Іларіон писав праці, де прославляв християнство, показував його перевагу над старою вірою. Первосвятителем Руської Церкви він був недовго: 1054 року відійшов від керування Митрополією. Роки народження і смерті невідомі.      

          Основний ідейний зміст “Слова…” – це уславлення Руської землі, яка після запровадження християнства є рівноправним членом сім’ї європейських християнських народів. Адже батьківщина Іларіона і до 988 року була відома, “не в худорідній бо і невідомій землі володарював той (батько Володимира Святослав – Н.З.), а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі”. І християнство на Русі було прийнято на добровільних началах, без примусу. Руська держава незалежна, незалежна в тому числі й від Візантії, що виношувала ідею вселенської церкви і світового панування.

         Отже “Слово…” Іларіона – глибоко патріотичний твір, що захищає політичні інтереси Руської держави, її незалежність і церковну рівноправність.

         У першій частині “Слова” йдеться про закон і благодать, що протиставляються один одному. Письменник вбачає у законі Старий Завіт Біблії, віру, що передувала християнству і була замкнута в одному народові. Благодать – християнське віровчення, що викладено у Новому Завіті Біблії. Іларіон вважає це вчення вищим ступенем розвитку людства, вірою, відкритою для всіх народів. Це дає йому змогу обґрунтувати церковну і політичну незалежність Русі від Візантії, її рівноправність з іншими християнськими країнами. Автор розмірковує про сутність хрещення Русі. Його теологічна концепція така: для спасіння людства Бог дарував людям через іудейського пророка Моісея закон, що повинен підготувати людей до прийняття благодаті –християнства. “Закон бо предтечею був і слугою благодаті і істини” . Він регламентував життя і віру лише одного єврейського народу. “Віра бо благодатна по всій землі поширилась. І до нашого народу руського дійшла”.

           Перша філософська частина “Слова про закон і благодать” переходить у похвалу Володимиру Святославичу, хрестителю Русі. Автор підкреслює, що Володимир добровільно вибрав християнську віру, вражений її величчю, урочистістю, красою. Завдяки йому русичі приєдналися до великої сім’ї християнських народів. Він ставить ім’я Володимира в один ряд з апостолами Петром, Павлом, Іоанном Богословом, Марком та ін., що впроваджували нову віру серед народів Італії, Азії, Індії, Єгипту. У творі Володимир Святославич уподібнюється Константину, римському імператору:

        “Подібний ти до великого Константина, рівний розумом, рівний христолюбством, рівний честю служителям його… Тож подібний тому єси, з ним однакової слави і честі достойний” .

Іларіон – справжній патріот своєї  держави. Прославляючи Володимира, він  одночасно славить могутність і авторитет Руської держави:

       “Похвалімо ж і ми… того, хто велике і дивне діло створив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність паминаються і пам’ятаються ще й нині. Не в худородній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі”.

        Закінчується “Слово…” глибоко патріотичною молитвою до Бога, в якій висловлена турбота автора про майбутнє Руської держави: “…Не давай нас у руки чужинців”, “…мир утверди, сусідів смири, голоди вгамуй, володарів наших зроби грізними для сусідів, боярів умудри…”

       “Слово про закон і благодать” Іларіона Київського належить до найкращих творів минулого. Його автор зумів піднятися до розуміння необхідності боротьби за політичну й ідеологічну незалежність від Візантії і своїм твором зробив внесок у цю велику справу.

         На мою думку  “Слово про закон і благодать” Іларіона Київського, дало великий поштовх в розвитку культурологічного знання, адже Іларіон закликав людей бути ближчими до релігії, що є дуже значним для розвитку культурології. 
 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Визначити поняття:  політеїзм, Відродження,  раціоналізм, етика, вчинок, комічне

      Політеїзм – багатобожжя, віра в багатьох богів, богинь. Властивий усім первісним релігіям. Протилежне — монотеїзм. Віра у багатьох богів не виключає віри у всемогутнє і всезнаюче верховне божество, що може вважатись царем над богами чи предком богів і людей. У політеїстичних віруваннях боги сприймаються як окремі особи з більшим чи меншим статусом (верховні і другорядні), з індивідуальними можливостями, потребами, бажаннями, власним минулим. Ці боги, богині не завжди всемогутні чи всевідаючі. Часто вони зображуються подібними до людей (антропоморфними), але, на відміну від людей, мають додаткові якості, владу, знання та ін.

    Відродження або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження») — епоха в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи (в Італії 14-16 століття, в інших країнах — кінець 15 — початок 17 століття), перехідна від середньовічної культури до культури нового часу. Першим назву «Відродження» або, французькою мовою, «Ренесанс» застосував у 16 столітті італійський історик мистецтва Джорджо Вазарі. Він прагнув підкреслити факт повернення образотворчого мистецтва тієї доби до античних взірців. Поступово назву «Відродження» поширили на всю культурно-історичну добу та її мистецтво. 

        Раціоналізм - це філософський погляд і напрямок, який вбачає в розумі гол. джерело пізнання і критерій його цінності (істини), приймає існування пізнання, незалежного від досліджень і можливість суто розумового обґрунтування знання; протилежність емпіризму.  

    Етика (грец. Ethika, від ethos – звичай) – філософська наука, об’єктом вивчення якої є мораль, її розвиток, норми і роль у суспільстві. Етика – одна з найдревніших теоретичних дисциплін, яка виникла як частина філософії. Термін “етика” запропонував Арістотель для визначення філософського вчення про мораль.  Етика як філософська наука вивчає мораль, з’ясовує місце моралі в системі суспільних відносин. Її завдання традиційно бачили у створенні ідеальної моделі міжлюдських відносин.

        Вчинок — дія (акт) особи як суб'єкта суспільних відносин. Його зміст визначається такими структурними елементами: конкретною ситуацією здійснення вчинку, спрямованістю вчинку на соціально значущу чи асоціальну мету, характером дії особи і мірою її відповідальності за цю дію. Виділяють вчинки патріотичні та героїчні, мотивовані й немотивовані, ситуативні та імпульсивні, безвідповідальні й протиправні тощо.

        Комічне — категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  4.1. За О. Шпенглером, поява цивілізації засвідчує:

       а) новий,  більш продуктивний  етап розвитку культури;

       б) занепад культури, вичерпування нею своїх творчих потенціалів;

       в) есхатологічний хід історичних  подій;

       г) невпинний прогрес у матеріальному  і духовному житті націй.

За О. Шпенглером, поява цивілізації засвідчує: занепад культури, вичерпування нею своїх творчих потенціалів, тобто відповідь «б» , оскільки О.Шпенглер в праці "Присмерк Європи" обгрунтував думку, що розвиток цивілізації - це ознака, "симптом" руйнування, занепаду культури. За його поглядами чим більше розвинені наука, техніка, технологія, тобто - цивілізація, тим біьше страждає від їх впливу культура. О.Шпенглер підкреслював, що людина бере на себе роль творця, спираючись на техніку. Водночас прогресує процес втрати духовності, що пов"язано з руйнуванням християнських цінностей. Отже, людство стає силою, що руйнує культуру, духовність, людське в людині.