Винаходи епохи Відродження їх політичне та світове значення

Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня унікальність італійського мистецтва тих часів та його значення для подальшого розвитку світової культури.

Леонардо да Вінчі (1452—1519) застосовував (із властивою лише йому майстерністю) прийом накидання таємничості  на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності  того, що закладене у природі людини. Візьмімо для прикладу фреску "Таємна вечеря". За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: "Один з вас зрадить мене". Вражені апостоли реагують по-різному — мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисті задуми. Треба вдуматися у події на картині, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого моменту. Нев'януча слава "Мони Лізи" ("Джоконди") також пояснюється майстерним створенням таємничості: у виразі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє. Ознаки часу на блакитно-зеленому "місячному" тлі картини неясні і майже невідчутні.

"Сикстинська мадонна"  Рафаеля (1483—1520) полонить уяву, вражаючи  одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства мати віддає найдорожче, своє дитя) поєднана з витонченою майстерністю художника у зображенні обличчя й погляду дитини, в якому, як відзначає Н. Дмитрієва, проглядає щось недитяче, прозорливе і глибоке, а в образі матері — дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475—1564), як і Леонардо да Вінчі, був  універсальною творчою особистістю  — скульптором, архітектором, живописцем, поетом. Як архітектор брав участь у будівництві собору Св. Петра в Римі. Найбільш відомі його твори: статуї "Давида", "Мойсея", статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сикстинської капели. Характерною рисою художньої творчості Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса — останній витвір природи, вершина, за якою настає виснаження і загибель самої природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття. "Тому насолода красою з'єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу ні сказати, ні подумати, що при виді твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення", — писав на схилі років Мікеланджело.

Лише через призму цього  світосприйняття, в якому відчувається початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню  силу творчої спадщини Мікеланджело.

 

 

 

4. Мистецтво  Північного Відродження.

 Доба Відродження викликала  велике піднесення мистецтва  не тільки в Італії, а й у  ряді інших країн, розташованих  на північ від неї, за Альпами.  Відродження за межами Італії  умовно називають Північним Відродженням. Принципові зрушення у мистецтві  і, насамперед, у живописі, коли  художники почали виявляти поглиблений  інтерес до людини й навколишнього  світу, намітилися тут пізніше  — тільки в XV ст. Боротьба за звільнення розуму від середньовічного світогляду відбувалася в інших країнах Європи уповільнено, бо надто стійкою залишалася феодальна система. Думки й почуття людей перебували в міцних лабетах релігії; художники, спираючися на традиції готичного мистецтва, довго не порушували старої системи відображення світу, а тільки відтворювали поодинокі життєві явища, приділяючи особливу увагу ретельному зображенню деталей.

Значні зміни в мистецтві  Північного Відродження зумовлені могутніми народними рухами та соціальними реформами кінця XV—XVI ст. Близько 1500 р. в мистецтві заальпійських країн остаточно перемогли нові тенденції. Певного поширення набули тепер ідеї гуманізму, зацікавленості італійським мистецтвом. Вирішальним у творчості багатьох митців став гострий інтерес до індивідуального образу людини та всього її оточення. Поряд з картинами на релігійні теми, осмисленими як життєві ситуації, значного поширення набув портрет; почали формуватися пейзажний і побутовий жанри. Найзначнішими осередками мистецтва Північного Відродження стали Нідерланди, Німеччина та Франція.

У першій половині XV ст. мистецтво  Нідерландів подарувало майстра  світового значення. Це був Ян ван Ейк — придворний художник бургундських герцогів (тодішніх володарів цієї країни) — людина освічена й талановита, яка вийшла з бюргерських верств. Незважаючи на ще середньовічне розуміння світу, Ян ван Ейк був закоханий у красу на­вколишньої природи та звичайних речей, що оточують людину, глибоко цікавився внутрішнім світом своїх сучасників. У найменших виявах життя, в непомітних на перший погляд предметах він зумів побачити одухотворену красу. У його картинах навіть фарби, чисті й прозорі, сяяли як дорогоцінне каміння. Цього враження художник домігся, вдос­коналивши нову на той час техніку олійного живопису.

Пізніше, у XVI ст., незадовго до буржуазної революції, у Нідерландах розквітла творчість Пітера Брейгеля Старшого на прізвисько "Мужицький" (1525—1569). Глибоко національна, демократична у своїй основі, сповнена філософських роздумів про всесвіт, вона оспівувала естетичну цінність народного життя ("Збирання врожаю", "Мисливці на снігу"). Це було дещо новим для європейської художньої культури.

Наприкінці XV — початку XVI ст. одним з найвизначніших центрів  Північного Відродження стала Німеччина. В умовах Реформації та Селянської війни мистецтво набуло тут особливо напруженого й драматичного характеру. Саме на цей період припадає творчість Альбрехта Дюрера (1471 — 1528), котрий підніс німецький живопис і графіку на рівень світових досягнень. Сміливий новатор у мистецтві, людина, охоплена жадобою наукового пізнання світу, він, подібно до Леонардо, поєднував високий злет творчої думки з найуважнішим вивченням натури. Творчо розвиваючи традиції національного мистецтва, Дюрер в той же час озброював сучасних йому німецьких художників знаннями про закономірності реального життя і відкрив шлях до глибокого розуміння і засвоєння високих надбань італійського мистецтва.

У цей же період, крім Дюрера, в Німеччині в жанрі гуманізму  працювали і такі значні майстри, як Матіас Нітхарт і Лукас Кранах Старший (1472—1553).

Останнім з великих  художників німецького Відродження був Ганс Гольбейн Молодший (1498—1543) — живописець і гравер, що виявив себе, насамперед, як видатний портретист. Кого б не малював Гольбейн, — уславлених гуманістів Еразма Роттердамського і Томаса Мора чи французького посла при англійському дворі Моретта, купця Георга Гізе, свою дружину з дітьми чи англійського короля Генріха VIII, він завжди об'єктивний, сповнений інтересу до внутрішнього життя людини і спостережливий, точний у своїй лаконічній художній мові.

Самобутній, гармонійний  і витончений варіант Північного Відродження склався в XV—XVI ст. у Франції. У цей період тут відбувався процес централізації національної держави, а тому осередком нової художньої культури стали не тільки великі міста, як у інших країнах, а й королівський двір.

У другій половині XV ст. на мистецтві  країни почав позначатися вплив  Італії. Інтерес до культури Ренесансу  посилився в кінці XV і на початку XVI ст. у зв'язку з італійськими військовими  походами французьких королів. У Франції в цей час почали вивчати й античну культуру. Тому вже в XVI ст. визначальною особливістю французького мистецтва стало органічне поєднання форм італійської культури, античної спадщини та докорінно переосмислених традиційних для Франції форм готичного мистецтва. Цей мистецький сплав вплинув на архітектуру побудованих легких і чепурних па­лаців, а також відобразився у монументально-декоративному мистецтві, насамперед скульптурному. З видатних фран­цузьких скульпторів доби Відродження особливу популярність здобув Жан Гужон (15(10)14—15(64)68). Значного розвитку досяг портретний жанр, зроблений фарбами або олівцем, позначений рідкісною гостротою спостереження, чистотою, точністю і вишуканістю рисунка. Багато таких портретів створив Франсуа Клуе (бл. 1516—1572), який походив з родини французьких художників доби Відродження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Розвиток  медичних знань епохи Відродження.

Починаючи приблизно з  XII— XIII ст. у країнах Західної Європи в результаті розвитку товарного виробництва, удосконалення ремесел, розширення торгівлі і міст посилився інтерес до науки, поширилися знання, одержані від античного світу, арабських та інших східних країн, набула широкого розвитку наукова думка. Середньовічні вчені своїми перекладами творів античності ознайомили суспільство з культурою цієї епохи і, відповідно, медичними знаннями.

Першими завданнями науки  на цей період стає боротьба зі схоластикою  та утвердження нового світогляду. Для культури і науки епохи Відродження характерна пильна увага до людського тіла, а отже — до анатомії. Основним методом для розвитку цієї наукової галузі стає дослід. У кінці XVII ст. голландський лікар Герман Бургав твердив, що основним шляхом, яким медицина досягне успіхів, є досконале спостереження за всім, що відчувається в людині, — здоровій, хворій, мертвій.

Проти схоластики в медицині одним з перших виступив німецький лікар і природознавець Парацельс (1493—1541), який викладав медицину в Базельському університеті.

На його думку, тільки в  результаті досліджень можна встановити істину. Від своїх студентів він вимагав постійної роботи в лабораторії. Саме Парацельс розвинув нове вчення про дозування ліків, рекомендував захищати рани чистими пов'язками, почав використовувати для лікування мінеральні води, хімічні речовини (ртуть, свинець, залізо, олово, мідь, миш'як), бо вважав процеси в організмі людини хімічними.

Велику роль у розвитку наукової анатомії відіграв бельгієць  Андреас Везалій (1514—1564), який викладав анатомію в Падуанському університеті. Суть поглядів Везалія викладена  в його праці "Про будову людського  тіла", де він описав скелет, м'язи, судини, нерви, органи травлення, органи дихання, серце, мозок та ін. Наукові погляди Везалія відкрили нову сторінку в медичній науці, а сам він зазнав переслідувань інквізиції. Поряд з лікарями анатомією цікавилися художники, скульптори тієї доби. Так, великий Леонардо да Вінчі брав участь у розтині трупів і залишив після себе 13 томів (200 листів) анатомічних рисунків, навіть планував написати "Трактат з анатомії".

Ідучи шляхом спостережень, досліджень, англійський лікар Вільям Гарвей (1578—1657) написав працю "Анатомічне дослідження про рух серця  і крові у тварин", в якій описав кровообіг. Єдине, чого бракувало в системі кровообігу за Гарвеєм, — капілярів.

Дослідження Гарвея продовжив  італійський лікар Мар-целло Мальпіччі (1628—1694). За допомогою мікроскопа він у 1660р. відкрив будову легень і капілярів у них. Описав еритроцити, здійснив фізіологічні дослідження печінки, селезінки, нирок.

У XVI—XVII ст. значного розвитку набули механіка, оптика. Це призвело до винаходу збільшувальних приладів і  розвитку мікроскопії. Примітивний  мікроскоп сконструював у 1610 р. видатний вчений, механік і астроном Галі-лео Галілей. А голландський купець і шліфувальник лінз Антоні Левенгук (1632—1723) виготовив більш як 200 мікроскопів, які давали збільшення у 270 разів і під якими він уперше спостерігав мікроскопічні організми.

Новий погляд на причину інфекційних захворювань виклав у своїх працях італійський лікар і філософ Джіроламо Фракасторо (1478—1553). На його думку, причиною заразних хвороб є невидимі, дрібні начала — контагнії, які мають властивість переходити від одного хворого до іншого.

В епоху Відродження змінюється ставлення до хірургії. Якщо в середні віки хірургів не приймали в корпорацію лікарів і хірургічним втручанням часто займалися цирульники і навіть банщики, то в цю епоху хірургію починають викладати в університетах і відкривають хірургічні академії.

Нову методику лікування  вогнепальних ран запропонував французький  хірург Амбруаз Паре (1510—1590), який відмовився від заливання ран киплячим маслом і припалювання. Паре удосконалив  техніку ампутації і операції грижі, відновив операцію на заячій губі і трахеотомію, застосовував перев'язку крупних кровоносних судин у  рані, запропонував складні ортопедичні  винаходи — штучні кінцівки, суглоби  з системою зубчастих коліс тощо. Проте упереджене ставлення до хірургії проявилося у тому, що Паре було відмовлено в отриманні ступеня доктора медицини. Цей приклад ще раз підтверджує роздвоєність і непослідовність наукової думки в епоху Відродження. Проте навіть за таких умов медицина, медична наукова думка досягли високого розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

У цілому слід зробити висновок, що культура епохи Відродження засвідчила високий злет людської думки у  всіх сферах діяльності: науці, мистецтві, літературі, музиці, сфері виховання, освіти. Сформувалися нові суспільні відносини, головним об'єктом яких виступає людина як особистість з усіма 'й сильними і слабкими сторонами. Це була розвинута культура перехідного періоду між епохою середньовіччя й епохою Нового часу.

                                             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури

 

1. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. — М., 1990.

 

2. Історія світової та української культури / За ред. В. Греченко. — К., 2000.