Традиційний український одяг

Рис. 6. Спідниця

До зшитих форм одягу відносять  спідницю – повністю зшиті полотнища  саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу та фабричних  тканин. Зшиті полотнища призбирувалися зверху і пришивалися до пояса. Спідниці були однотонні, у поздовжні пасочки  або в клітинку та мали таку довжину, щоб знизу було видно вишитий  поділ сорочки.

Основними видами такого жіночого вбрання були:

• андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, переважно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, вишивкою.
• спідницю-літник шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташованих пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (при тичка), що прикривалася фартухом-запаскою, могла бути з тканини іншого малюнка, кольору, якості. [4, с. 75]

Взагалі літником і андараком  у різних місцевостях іноді називають  один тип української спідниці.

Наприкінці XIX ст. плахта, запаска, дерга, а також спідниці з саморобних матеріалів в Україні (за винятком північних  районів) практично вийшли з  ужитку.

Водночас спідниці з фабричної  тканини  відразу ж стали використовуватися  молоддю та заможними селянками  як святкові.

Заможні жінки до кожної спідниці мали окремий фартух.

Отже, традиційний жіночий  поясний (стегновий) одяг пройшов декілька етапів розвитку від елементарних незшитих до частково зшитих і повністю зшитих форм одягу.

Нагрудний одяг. Жінки, як і чоловіки, носили теплі хутряні або сукняні безрукавки. Безрукавки представлені в Україні багатьма типами, що відрізняються кроєм, матеріалом, художнім оформленням.

Важливим компонентом  жіночого одягу була керсетка.

Рис. 7. Керсетка

Керсетки шили з тонкої вовняної тканини, оксамиту, шовку. Їх оздоблювали вишивкою, намистинами, декоративними швами. [7, с. 491]

Святкову керсетку шили з  тонкої вовни і прикрашали спереду  оксамитом контрасного кольору. Вона була доволі довга (на 10 см вище колін), з високим станом і мало приталена. «Вуса» на спині викінчували ґудзиками.

Буденну керсетку шили з  ситцю чи іншого дешевого матеріалу.[конференц, с. 65]

Комір у керсетці був відсутній; горловина робилася по шиї або  вирізувалася; кишень могло не бути, але декоративні фігурні клапани  різноманітних форм були обов'язково.

Рис. 8. Кептар

Ще одним різновидом безрукавки є хутряний кептар це короткий безрукавний  кожушок, який одягається поверх натільного одягу. Шили кептар з овечого хутра, він був короткий із скроєною до шиї горловиною (жіночий), а пройми рукавів обводили чорним смушком.

Верхній (становий) одяг. Беручи до уваги кліматичні особливості  території України верхній одяг можна розділити на осінньо-весняний та зимовий.

Жіночий та чоловічий верхній  одяг різнився лише довжиною, кольором, оздобленням та прикрасами. Верхній  одяг,старанно зберігався, як найбільш довговічний і дорогий.

Різні варіанти старовинного верхнього одягу – капота, жупан, кунтуш, курта – виходять із ужитку в основному у другій половині XIX ст. Проте їхні конструктивно-художні  особливості – виразність форми й оздоблення, використання орнаментальних тканин – набули розвитку в багатьох елементах традиційного українського костюма. [4, с. 85]

Капота з простого сукна. Вона мала виложистий комір, відрізану  спинку, зібрану в складки, над  якими були пришиті два ґудзики. Такі ж ґудзики пришивали спереду  й ними застібали.

Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), із призбираною спинкою й полами, що ледве сходилися, з виложистим або стоячим коміром, манжетами  й кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети й кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою.

Кунтуш шився із дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими «фальшивими» рукавами, які перекидали через плечі на спину.

Курта – це старовинний  верхній чоловічий і жіночий  одяг, схожий на російський кафтан: короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Курту найчастіше носили вдома, під час роботи. [4, с. 85]

Значного розвитку у центральних  районах України XIX ст. набули різні  види приталеного верхнього одягу  з саморобного сукна: свита, юпка.

Рис. 9. Юпка

Юпка – це плечевий одяг на переходову пору року, пошита з тонкого сукна чи іншого фабричного матеріялу. Спина – приталена, відрізана, нижче неї збирки або доточені «вуса» (шість). Юпку шили на підшивці, щоб краще лежала, довжина – до колін. Юпку, пошиту на зиму, підбивали ватою. Поли і манжети юпки обведені лямівкою іншої барви. Юпка бувала з круглим коміром або і без нього. [7, с. 33]

Рис. 10. Свита

Свита – найдавніше й найпоширеніше верхнє вбрання, яке шили з доморобного сукна. Права пола заходить на ліву. Спинка ззаду приталена, посередині прохідка, обабіч якої вміщено по чотири вуси. Комір шалевий або поділений на дві вилоги. Свита обведена ззаду в стані і на кишенях кольоровим шиттям. Вийшла з вжитку.

Традиційний український  зимовий одяг із хутра являє собою  кожух.

На форму й особливо довжину кожухів, окрім інших чинників, певний вплив мали географічне положення і рельєф місцевості, а також специфіка господарської діяльності.

Рис. 11. Кожух

Кожух шили однаково для  чоловіків і жінок, з тією різницею, що жіночий мав більше прикрас. Та й комір у чоловічих кожухах  стоячий, а в жіночих виложистий.

Кожух – одяг з овечої шкури хутром до середини; він сягав до щиколоток; у кутку правої поли був прикрашений «наріжником».

Носили також кожушки  або кожушанки, себто короткі  кожухи, прикрашені вишивкою спереду, а у кутку правої поли «наріжником». [7, 51]

Прикраси кожухів мали символічне значення. Основна їхня барва була червона, а головні  елементи сосонки й зорі. [7, с. 37]

Рис. 12. Окрайка

Пояси. Ці вироби здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу.

Пояси, що їх звали «окрайка»  або «окравка», були одного кольору  — червоного чи синього або  в смуги, закінчувалися китицями. Звичайно ними підперізували дергу  або плахту так, що китиці були ззаду. А часом так, що кінці звисали  вздовж обох боків запаски. [7, с. 33]

Взуття.

Рис. 13. Личаки

Личаки – найпоширеніше  взуття українських селян з рослинних  стебел або дерев'яної кори, були недовговічні, і тому в кожній хаті завжди був  запас матеріалу для їх виготовлення.

Рис. 14. Постоли

Постоли – один з різновидів шіряного взуття. Залежно від конфігурації носової частини і способу  стягування шкіри таке взуття ділиться на тупоносе й гостроносе. Ці форми  часто ускладнювалися різними видами додаткового шнурування та шкіряного  плетіння. 

Рис. 15. Чоботи

На зміну плетеному  взуттю приходить стягнуте шкіряне, що являло собою дуже давню і зручну загальнослов'янську форму. Зшите взуття у генетичному плані є наступним  етапом розвитку його форм.

Традиційні святкові жіночі чоботи — сап'янці (чорнобривці) шили із сап'яну червоного, зеленого, жовтого  кольорів, із трохи задертими вгору  носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Такі чоботи вже були рантовані й  шилися, як правило, на праву та ліву колодку, виразно оформлялися орнаментом. [4, с. 103]

В традиційному жіночому костюмі  використовують червоні шкіряні  чоботи.

Головний убір. Із глибини  віків веде свій відлік і історія  головних уборів, які виконували різні  функції, в тому числі прикрашання  голови та всього комплексу вбрання. Проблема їх класифікації дуже складна  й до кінця не розв'язана.

У будні та у свята голову прикрашали.

До роботи дівчата пов’язували голову хустиною доморобною або фабричною. Доморобна була з тонкого білого полотна з гарно викінченими краями т а вишивкою в одному куті. Зав’язували хустку «з дашком» , щоб захистити обличчя від сонця.

Найпростіша прикраса —  стрічка. Її зав’язували ззаду і спускали на спину довгі кінці, з боків закладали за стрічку квіти.

Рис. 16. Вінок

Іноді для прикраси голови використовували вінок із свіжих або  штучних квітів. Вінок із штучних  квітів мав основу з картону, оповиту стрічкою, на якому прикріплювались квіти або за обгорнуту основу закладались квіти.

До вінка ззаду чіпляли  різнокольорові стрічки, вони спадали по спині нижче пояса. Стрічки бували орнаментовані квітчастими візерунками.

Рис. 17. Очіпок

Іншим способом покривала  голову заміжня жінка. Під час весілля їй «покривали» голову очіпком. На кожен день використовували очіпок круглої форми, під який ховали волосся, який шився з дешевого матеріалу. Поверх очіпка надягали або густину, або другий очіпок з дорожчого матеріалу та іншої форми, а у свята – намітку.

Святковий очіпок шили з  дорогого, кольорового матеріалу  та прикрашали вишивкою.

Найдавнішим покриттям голови  була намітка — одна або дві смуги тонкого білого полотна з вишитими або витканими узорами на кінцях.

Намітка — старовинний  святковий убір голови молодиці або  старшої жінки. Це льняне, конопляне  або шовковисте вузьке полотнище, довжиною від 1,5 до 3,5 м, яким повивали голову. З  часом вона вийшла з ужитку. [7, с. 273]

Прикраси. Нашийні та нагрудні, вушні прикраси складалися з багатьох компонентів, що гармонійно поєднувались між собою, були обов'язковими в оформленні всього вбрання та композиційну рівновагу  і визначали довершеність образу, за ними визначали приналежність  до певного регіону.

До традиційних шийних та нагрудних прикрас належать і  ювелірні вироби з металу, походження яких дуже давнє. Особливе місце серед  них посідають монети – дукати, дукачі. Дукач займав центральне композиційне місце в усьому комплексі нагрудних  прикрас.

Рис. 19. Прикраса дукач

Особлива виразність та художня  довершеність притаманні такій своєрідній прикрасі, як дукач (личман), що складався  з великої  монети – дуката –  і прикріпленого до неї металевого, прикрашеного камінням так званого  банта.

Рис. 20. Хрестики

Культові елементи — один або декілька хрестиків  – також входили до комплексу українських шийних та нагрудних прикрас. Найчастіше хрестики були срібні, інколи прикрашалися емаллю, у заможнішого населення водилися й золоті хрестики.

Рис. 21 Згарда

Але найбільш архаїчними з усіх шийних прикрас  релігійного призначення були гуцульські згарди.  Згарда – намисто з  литих мідних хрестиків специфічної  форми, нанизаних в декілька рядів  на ремінчик між якими чіпляли  мідні трубочки або спіральки.

Рис. 22. Намисто з кольорового скла з застібками-чепрагами

До  прикрас слід також віднести і  пряжки-чепраги – круглі пластини, оздоблені ажурним або карбованим орнаментом.

Комплекс  зйомних прикрас на початку XX ст. поступово спрощується: яскраві  різнокольорові дуті скляні фабричні буси, буси з дрібного бісеру набувають  композиційної єдності з загальним  декоративним оформленням  
костюма.[6, с. 492]

Рис. 23. Коралі