Теоцентризм і схоластика

Теоцентризм і  схоластика

ПЛАН 

1. Місце і  значення теоцентризму у середньовічній  філософії 

2. Загальна характеристика  схоластики 

3. Основні представники  схоластики і теоцентризму 

Список використаної літератури

1. Місце і  значення теоцентризму у середньовічній філософії

Середньовічне мислення власне кажучи саме по собі є  теоцентричним: реальністю, яка визначає все суще, для нього є не природа, а бог.

Теоцентризм - (від  грец. theos - Бог), таке розуміння світу, у якому джерелом і причиною всього сущих виступає Бог. Він центр світобудови, активний і його початок є дія.

Принцип теоцентризма поширюється і на пізнання, де найвищу  сходинку в системі знання займає теологія; нижче неї - філософія, яка  знаходиться на службі в теології; ще нижче - різні приватні і прикладні науки.

Середньовічна філософія була нерозривно зв'язана  з християнством, тому загальфілософські  і християнські ідеї тісно в ній  переплітаються. Основна ідея середньовічної філософії – теоцентризм.

Корені філософії  середніх століть ідуть у релігії єдинобожжя (монотеїзму). В основі християнського монотеїзму лежать два найважливіших принципи, далеких релігійно-міфологічній свідомості і відповідно філософському мисленню язичницького світу: ідея утворення й ідея одкровення. Обидві вони тісно між собою зв'язані, тому що припускають єдиного особистого Бога, Бог є реальністю, що визначає все суще. Ідея утвору лежить в основі середньовічної онтології, а ідея одкровення складає фундамент навчання про пізнання.

Таким чином, розходження  у функціях, виконуваних людьми, є результатом не суспільного поділу праці, а цільової діяльності бога.

Ясно, що в середні  століття, в епоху теоцентризму, прагнули обґрунтувати правомірність  представлень про Бога. Повсякденна  релігійна свідомість вважала буття  Бога очевидним остільки, оскільки кожна людина має поняття про нього.

По Августину, Бог осягається в глибинах людської душі, варто тільки зануритися в  них, і ви знайдете Бога неминуче.

Дамаскін виходив  з того, що поняття про Бога укорінено  в серці кожної людини.

Розглянуті погляди одержали своє узагальнення в так називаному онтологічному доказі Ансельма. Ансельм вважав, що ідеї існують реально. Якщо є ідея Бога, тобто і сам Бог. Спростовуючи Ансельма, класик середньовічної схоластики Хома Аквінський прагнув йти від світу до Бога і приводив на цей рахунок ряд «доказів».

Перший «доказ»  повторює міркування Аристотеля про  першорушій: кожен предмет спонукуваний іншим, окрім першорушія. В другому  «доказі» стверджується, що світ - а  тут багато випадкового - повинен  мати абсолютно необхідні причини. У третьому «доказі» Бог розуміється як вихідна основа всього сущого, відсутність якої вважається безглуздим. У четвертому «доказі» Бог розуміється як вершина досконалості, у п'ятому «доказі» - як остання мета, що гармонізує всі доцільні процеси.

У науці відсутні достовірні докази існування Бога. Приводяться у філософії й  у теології аргументи на користь  дійсності Бога поки не дуже переконливі. Утім тому, хто вірує в існування  Бога людині вони, мабуть, і не потрібні. Адже Бог відкрився людям з вигуком «Я - сущий». У будь-якому випадку - існує чи Бог ні - філософський зміст представлення про геоцентризм є органічною стадією розвитку філософських поглядів. Той, хто не визнає існування Бога, може в дусі середньовічного символізму стверджувати, що в монотеїзмі і теоцентризмі сховані могутні шари філософського знання.

Отже, теоцентризм - принцип, відповідно до якого Бог  є центром, фокусом середньовічних філософських і релігійних представлень; конкретизує принцип абсолютної особистості.

”Є тільки один абсолютний початок - Бог, а все інше - його утвір. Різниця між Богом  і утвором - величезна: це дві реальності різного рангу. Справжнім буттям володіє тільки Бог, йому приписується ті атрибути, якими античні філософи наділяли буття. Він вічний, незмінний, самототожній, ні від чого іншого не залежить і є джерелом усього сущих. Християнський філософ IV-V століть Августин Блаженний (354-430) говорить тому, що Бог є вище буття, вища субстанція, вища (нематеріальна) форма, вище благо. Ототожнюючи Бога з буттям, Августин випливає священному писанню. У Старому завіті Бог повідомляє про себе людині: "Я єсмь Сущий". На відміну від Бога, створений світ не має таку самостійність, тому що існує не завдяки собі, а завдяки іншому; звідси відбувається мінливість, мінливість, минущий характер усього, що ми зустрічаємо у світі. Християнський Бог, хоча сам по собі недоступний для пізнання, проте відкриває себе людині, і його одкровення виявлене у священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основний шлях богопізнання. У середні століття бог і релігія – ось головні об'єкти філософії, саме бог і релігія вивчається в той час її служителями”.

2. Загальна характеристика  схоластики 

Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система  освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи "семи вільних мистецтв", але в обмеженому вигляді — трьохдоріжжя, чотирьохдоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика (школа). Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких схоластика набуває класичного виду.

Схоластика —  це тип релігійної філософії, для  якого характерне принципове панування  примату теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона).

Схоластику поділяють  на ранню та пізню. Рання схоластика (XI-XII ст.) склалася в умовах становлення  феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).

Між ранньою  та пізньою схоластикою виділяють  період зрілої схоластики (XII-XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся арістотелізмом (Альберт Великий, Фома Аквінський).

Пізня схоластика (XIII-XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, яка руйнує "гармонію" віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології.

В Україні схоластика розповсюджувалася на початку XVII ст. у середовищі братчиків із братських  шкіл. На початку XVIII ст., за свідченням Ф.Прокоповича, схоластичні мудрування розглядаються як пройдений етап у житті академії.

3. Основні представники  схоластики і теоцентризму 

Йоан Скот Еріугена (810-877), який переклав на латину знамениті "Ареопаптики" і коментарі до них візантійського мислителя Максима Сповідника, репрезентує освітницьку тенденцію в середньовічній філософії.

Еріугена в  своєму відомому трактаті "Про розділення природи" змальовує світовий космічний  процес, який починається (у неоплатоністській  манері) з "першої природи", представленої абсолютною "божественною єдністю". Остання породжує еманацію ("другу природу") — божественний Розум, Логос, "син Божий". "Розділення природи", яке починається на цьому рівні, представлене тут безтілесними родовими та видовими ідеями. "Третя природа" — світ конкретних чуттєвих предметів. Одиничне, індивідуальне є "нестійким буттям", яке неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову — це "четверта природа", що непомітно знову перетворюється у "першу".

Центральним у космічному процесі, по суті, виявляється людство, людина. Принаймні саме її гріхопадіння призводить до роздріблення буття на одиничне, а необхідність спокути визначає повернення до божественної єдності "четвертої природи". Еріугена вважає, що найважливішим шляхом пізнання істини є шлях пізнання і любові до людської природи.

Ансельм Кентерберійський (1033-1109), який був Кентерберійським архієпископом, сформулював знамените "онтологічне  доведення буття Бога".

Керуючись схоластичним принципом "не для того міркувати, щоб вірити, а вірити, щоб зрозуміти", прагнув максимально перетворити логіку на суто "формальну" (байдужу до змісту), технічну дисципліну, яку ми знаємо сьогодні як "формальну логіку". Виходячи з такого розуміння діалектики і взагалі філософії, Ансельм дійшов висновку, що Бог існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти. Дане доведення може набути рис переконливості лише в рамках такої традиції мислення, яка започаткована саме Платоном і Августином — уявлення про об'єктивне існування загальних понять ("універсали", як їх іменували в Середні віки). Така позиція отримала назву реалізму (оскільки визнається реальним існування "універсалій", чогось загального). Реалізм визнає, що Бог створив ідеальні, загальні, універсальні предмети, від яких утворилися одиничні речі, які порівняно з ідеальними, універсальними мають безліч відмінностей, але сутність яких полягає саме у схожості з універсальними формами, у наближенні до найдовершенішого.

Канонік Росцелін (1050-1120) на противагу реалізму висунув учення номіналізму, що носило опозиційний характер. Це вчення твердить, що "універсалії'" є лише іменами, номіналіями, назвами. Насправді ж реально існують тільки одиничні речі.

Полеміка між  реалістами та номіналістами стала  визначальною для всієї подальшої історії середньовічної філософії.

Реалізм наполягав  на істотності реальності саме єдності "триєдиного Бога". Номіналізм справді  реальними вважав "лики" ("іпостасі" Бога) трійці. Обидва напрями спиралися  на різні розділи святого Писання — Старий і Новий Заповіт. Так, в Старому Заповіті творення Богом світу відбувається через безпосереднє утворення буття, від якого пізніше народжується слово: "І створив Бог світло, і сказав — це добре". В Новому Заповіті — "І сказав Бог — хай буде світло, і виникло світло".

Реалісти, кажучи про єдність "божественної трійці", відстоювали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого  світу існування ідеальних, загальних  понять — "універсалій", тим самим  надаючи останньому статус єдино справжньої реальності. Щодо послідовників Росцеліна, то вони, твердячи саме про реальність існування тільки одиничного, індивідуальних окремих речей, іпостасей трійці, пов'язували реальне існування лише з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних об'єктів.

П'єр Абеляр.Полеміка між номіналістами та реалістами проходить через увесь період зрілого середньовічного суспільства, набуваючи то більш різких, то більш  прихованих форм компромісу, як так  званий "концептуалізм". Позиції  останнього були вперше сформульовані видатним мислителем Середніх віків П'єром Абеляром (1079-1142).

Характерною рисою  абелярівського типу філософствування було повернення до авторитету розуму як інструмента та критерію в пошуках  істини. Провідний у філософсько-теологічних пошуках принцип Середньовіччя — підпорядкування розуму вірі, в дослідженнях Абеляра починає трактуватися відмінним від попередників чином — як підпорядковане зрозумілим освіченим та простим людям формам, а не тільки тезовим висловлюванням.  

Абеляр наполягає  на раціонально-доказовому сприйнятті істини, оскільки й необхідно людині не тільки сприймати, а й вміти  захищати. Послідовно проводячи раціоналістичний аналіз теологічної літератури, Абеляр знаходить численні суперечності, а  то й просто помилки не тільки у авторитетних церковних авторів, а й у самому Святому Письмі. Ці моменти були відображені ним у книзі "Так і ні". Така спроба раціоналістичного захисту християнського вчення призводила до критичного аналізу останнього. Христос витлумачується ним як втілення божественного розуму, тому він дійшов висновку, що необхідно ототожнити поняття "християнин" і "філософ", зрівнявши філософію та теологію. Самого засновника християнства Абеляр трактує як філософа-раціоналіста, який вербує своїх прихильників невблаганною силою логічних аргументів. Така інтерпретація ніяк не сполучувалася з традиційним тлумаченням Христа і тому, природно, викликала звинувачення в єресі.

Надаючи раціоналістичного  тлумачення теології і тим самим  самоцінності людського розуму, Абеляр формулює ідею автономії (щодо "божественної любові" і "благодаті") моральних (добрих і злих) вчинків людини. Принципова автономія розуму і совісті створювала теоретичні засади раціоналістичної альтернативи офіційній схоластичній ортодоксії.

Роджер Бекон. Один з найвидатніших мислителів європейського Середньовіччя XIII ст. Роджер Бекон (1214-1292) категорично заперечував теорію "двоїстої істини" і взагалі виступав проти розподілу філософії та теології. Він захищає ідею єдності філософії та теології як таких, що не суперечать одна одній, оскільки друга вчить, для чого всі предмети призначені Богом, а перша — як і через що виконується це призначення. Проте єдність філософії з теологією мислиться Беконом не як підпорядкування другій першої, а як визнання раціональної необхідності філософії, її, так би мовити, "суверенності", самоцінності щодо теології. Він наголошує на різниці між ними внаслідок відмінності предметів пізнання.