Театральне мистецтво України

Театральне  мистецтво в Україні сягало коренями у сиву дав¬нину, брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр — потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII — у першій половині XVIII століть, популя¬ризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які під час вакацій, заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігійно¬го змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються на Різдво.

 XIX століття створило всі передумови для виникнення ново¬го театру. Реалістична гра російського актора М. Щепкіна та українського — К. Соленика, яких порівнював Т. Шевченко, поява українських драматичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря, спроба поставити українські драми в сто¬лиці Російської імперії Є. Гребінкою та в інших містах Я. Куха¬ренком дали неабиякий шанс у майбутньому виникнути такому важливому компонентові, як художній ансамбль, який створили М. Кропивницький та М. Старицький.

 Царські укази про заборону українського слова і національ¬ного театру, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм хоч і сповільнювали розвиток української драматургії, заважали її розвитку, проте знищити не могли. В кінці 70-х років україн¬ське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспіль¬но-громадських функцій, сприяли піднесенню національної сві¬домості народу.

 Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово "ко¬рифей" — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм назива¬ли керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

 Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивни¬цький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталанови¬ту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синельников визнавав: "До цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незва¬жаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими на той час, Малого Московського театру, не знав і навіть не запідо¬зрював про головне — про ансамбль".

 М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них.

 Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сце¬нічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забо¬роняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних тво¬рів, дозволяв виключно розважально-комічні.

 Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевчен¬ка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.

 У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською ви¬ставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внут¬рішніх справ хоч трохи легалізував український театр.

 У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кро¬пивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали са¬мостійне творче життя.

Авторитет театру корифеїв був значно більший, ніж  того на початку творчого шляху могли  очікувати самі актори. Під час  пе¬ребування на гастролях у Москві українські артисти були тепло зустрінуті передовою громадськістю. Художник І. Рєпін подару¬вав М. Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в коза¬цькому вбранні керував човном серед бурхливого моря. У Петер¬бурзі український театр сміливо конкурував з імператорським теат¬ром, про який драматург О. Островський писав, що цей заклад перетворився в місце "пустої забави", через що глядач "лавиною сунув в український театр, де показувалося мужицьке життя".

Робота в  театральних трупах вимагала повної самовіддачі, зречення всіх благ. Творчі колективи М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського часто  пішки манд¬рували з місця на місце, недоїдали, хворіли, ставали подібними до циганських таборів через мандрівний спосіб життя.

 Проте саме ці колективи з провідними акторами творили сла¬ву українського театру. Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши вистави у Петербурзі тріумфом українського мистецтва, а засновник МХАТу К. Станіславський у 1911 році пи¬сав: "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів україн¬ської сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світо¬вого мистецтва..." Після такого вступу є необхідність розповісти учням про кожного з акторів зокрема, щоб у старшокласників склалося конкретне уявлення про цих талановитих людей.

Марко Кропивницький

 Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня (25 квітня) 1840 року в сім'ї управителя в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Батько, Лука Іванович, був людиною "мозольного труда", а мати, Капітоліна Іванівна, мала різко протилежні до батькових погляди на життя, через що сім'я розпалася і діти залишилися біля батька, росли у злиднях, часто тікали з дому, коли глава сімейства напивався, і шукали притул¬ку в селян. Пізніше М. Кропивницький згадував: "...Я не можу сказати ні про одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не спри¬яв моєму сирітству".

 Систематичної освіти М. Кропивницький не одержав: трохи вчився вдома, трохи з синами князя Кантакузіна, трохи вихову¬вався у генерала Бутовського, терплячи усі знущання генераль¬ші, а потім у Бобринецькій повітовій школі, де жив у бабусі по матері. Капітоліна Іванівна в Бобринці зустрічалася з сином, вчи¬ла його музичної грамоти, співу, залучала до вистав. У 1856 році, закінчивши училище з похвальною грамотою, Марко поїхав у Київ вступати до гімназії, але не склав екзаменів і повернувся до батька.

 Робота в Бобринецькому повітовому суді була не до душі, хлопчина здружився із слобідською молоддю, спонукав її до поста¬новок водевілів. Вистави відбувалися в клунях, зате при великій кількості глядачів.

 Мрія про університет не покидала Марка. Ще раз, у 1862 році, він пробує вступити на юридичний факультет, багато чи¬тає, знайомиться зі студентами, бере участь у диспутах, відвідує у Києві театр і пише мелодраму "Микита Старостенко, або Не¬зчуєшся, як лихо спобіжить". Надмірне захоплення театром при¬зводить до того, що підготовку в університет абітурієнт занедбує, зазнає невдачі на іспитах і знову повертається у Бобринець.

 Саме звідси Марко Кропивницький налагоджує зв'язки з акто¬рами Соболевими, залучає у свій гурток Івана Тобілевича (майбут¬нього Карпенка-Карого), знайомиться із О. Кониським. Гуртківці ставлять комедію "Ревізор" М. Гоголя; драму "Наталка Полтавка" І. Котляревського, п'єсу "Микита Старостенко..." Кропивницького-початківця. Під час одного відлучення "на гастролі", саме під час роботи до ратуші прибув ревізор і недисциплінованого чиновника М. Кропивницького звільнили, хоча через кілька місяців були зму¬шені поновити на роботі за вимогою бобринчан.

 Після смерті батька Кропивницький продав будинок і разом з дружиною —Олександрою Костянтинівною Вукотич — виїхав в Одесу, де відвідував італійську оперу та російський театр. У трупі графів Моркових М. Кропивницький зіграв роль Стецька з драми "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'янєнка. Успіх вирішив подальшу долю дебютанта: в цій трупі він пропрацював цілих три роки. Через деякий час, коли режисер почав орієнту¬ватися виключно на розважальні жанри, М. Кропивницький пе¬рейшов до Харківського театру. Саме в цьому театрі вперше бу¬ло поставлено його п'єсу-дебют, але під новою назвою — "Дай серцю волю, заведе в неволю".

 Пізніше драматург написав низку творів, в яких його перо змальовувало світ дедалі вправніше: "Помирились" (1869), "За си¬ротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання" (1872), "Невольник" (1872).

 Цінуючи Марка Лукича як талановитого актора, його, причо¬му з українським репертуаром, запрошують у Москву і Петер¬бург. У 1875 році М. Кропивницький одержує запрошення з Га¬личини, працює в галицькій трупі не тільки як актор, а й як ре¬жисер, ставить театр на реалістичну основу. Коли працівник часопису "Діло" запитав, якою мовою розмовляє сам Кропивни¬цький, він чистосердечно відповів: "Мовою Шевченка".

 Театральне мистецтво в Україні вимагало якнайшвидшого створення професіональної української театральної трупи. Ось чому в 1882 році в Єлисаветграді М. Кропивницький і засновує театральне товариство, куди ввійшли М. Заньковецька, М. Са¬довський, М. Старицький. Останній, до речі, став керівником трупи, а М. Кропивницький — провідним режисером, поки тру¬па не розпалася на два колективи.

Як актор  М. Кропивницький роками працював, відшліфовую¬чи до блиску ролі Тараса Бульби, Макогоненка, Потоцького, Шельменка, Хоми Кичатого. Тогочасна преса писала про його гру: "Пан Кропивницький чудово уособлює героя гоголівської повісті Тараса Бульбу. В його виконанні Бульба постає перед очима глядача характерним осколком козацтва тієї грубої і могутньої епохи..."

 З театральними трупами М. Кропивницький гастролював по всій Російській імперії, мужньо зносив переслідування влади, злигодні кочового життя, постійні нестатки. Але все це надло¬мило здоров'я артиста. М. Кропивницький почав втрачати слух і в 1890 році оселився коло Харкова на хуторі Затишок. Цікаво, що коли через двадцять років (у березні-квітні 1910) М. Кропивницького запросили на гастролі в Одесу й Київ, глядачі пе¬реконалися, що своєї майстерності актор не втратив. Одеська преса захоплювалася корифеєм: "Незважаючи на свої 70 років, п. Кропивницький видається зі сцени таким бадьорим, як і дев'ятнадцять років тому. Його гра — та ж сама блискуча гра видатного артиста". В Одесі актор грає центральні ролі у влас¬них п'єсах "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук". Як згадував І, Мар'яненко, граючи роль Йосипа Бичка, М. Кропивницький "ніби "влазить у шкуру" цього персонажа, живе його думками, потаємними бажаннями": "Залишившись один, Бичок-Кропивницький міняється, мов хамелеон, показуючи своє хижацьке нутро. У монолозі про підміну листа від Андрія та про жагуче бажання оволодіти Оленою ціною золота Марко Лукич підіймався до трагедійних вершин, наближаючись до бальзаківського Фелікса Гранде або пушкінського Скупого з їх не¬самовитою, потворною жадобою до золота".

 Сильно подав образ Бичка М. Кропивницький не тільки як актор, а й як драматург, вкладав у його вуста страшні слова, спів¬звучні гнилій душі багача: "Та я задавив би себе своїми руками, коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і гроші тоді, на бісового батька вони, коли на них не можна купить увесь світ? Спалить їх тоді, в воду жбурнуть, на вітер пустить!.."

 Глядачі викликали на сцену старого М. Кропивницького бурх¬ливими оплесками, він виходив, дякував і просив вибачення, що більше виступати не може. Погостювавши у сина в Одесі, артист зібрався додому, але не доїхав, помер у поїзді, на станції Підгір¬ній 21 квітня 1910 року. Поховали драматурга у Харкові. В "Оде¬ському листку" за 1910 рік від 23 квітня було надруковано некро¬лог такого змісту: "Актори Імператорського Малого і Художньо¬го Московських театрів просять вас висловити вам їхній глибокий сердечний сум з приводу смерті створювача малоросійського теат¬ру, великого художника сцени і видатного письменника Марка Лукича Кропивницького".

 Спадщина корифея велика: він написав понад 40 драматич¬них творів, більшість з яких комедійного змісту. Головним дже¬релом його натхнення була дійсність, життя народу. Марко Лукич мав хист композитора. Він автор пісень "За сонцем хмаронь¬ка пливе", "Соловейко", "Ревуть-стогнуть гори-хвилі", "Де ти бро¬диш, моя доле". Для дітей М. Кропивницький написав п'єси "Івасик-Телесик" та "По щучому велінню". Корифей українського театру був також відомий як чудовий перекладач комедії "Реві¬зор" М. Гоголя.

І. Франко цінував  у М. Кропивницькому його талант оповіда¬ча, прекрасну мову творів: "Такої чистої, блискучої всіма блиска¬ми поезії і гумору народного мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати..."

 Марія Заньковецька

 Марія Костянтинівна Заньковецька (Адасовська) народилася в селі Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині в дворянській сім'ї 3 серпня 1860 року.

 Дитинство Марії минуло серед селян. Особливо багато пі¬сень їй переспівала і казок переповіла баба Сукондиха, наче знаю¬чи, що в майбутньому дівчинка стане талановитою артисткою, зіграє не одну нещасну селянську долю і заспіває не одну в ди¬тинстві почуту народну пісню.

 Освіту Марія одержала в приватному пансіоні в Чернігові. Дівчина дуже любила театр, сама складала маленькі вистави й охоче грала ролі, але батьки були категорично проти вступу до театральної школи.

 Першу свою роль — роль Наталки Полтавки — Марія зіграла після закінчення пансіонату в ніжинському аматорському гуртку.