Руська Правда – історія виникнення та загальна характеристика

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ  УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

з історії української  культури

на тему «РУСЬКА ПРАВДА – ПАМ’ЯТКА ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ

КИЇВСЬКОЇ РУСІ»

 

 

 

 

 

 

ПЛАН

 

 

1. Руська Правда –  історія виникнення та загальна характеристика.
2. Основні положення Руської Правди.
3. Значення Руської Правди для історичного розвитку українського

суспільства  та сучасності.

 

 

1. Руська Правда –  історія виникнення та загальна характеристика.

 

Основною пам’яткою давньоруського права є кодифікований юридичний збірник Руська Правда. Її прототипами, як вважають дослідники, були збірники законів “Статут” і “Закон руський” початку X ст., — тодішні підвалини судочинства. Оригінал Руської Правди не зберігся. Вона дійшла до нас у 106 списках — у літописах та юридичних збірниках XIII-XVII ст. Списки мають назви або за місцем їх знаходження (Синодальний — у бібліотеці Синоду, Академічний — у бібліотеці Академії наук, Троїцький — у Троїце-Сергієвій Лаврі), або за прізвищем осіб, котрі їх віднаходили (Карамзінський, Татищевський тощо). Ці списки поділяють на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену.

Найдавнішою є Коротка  редакція Руської Правди, яка відображає державну організацію і давньоруське право періоду становлення феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава (ст. 1-18), Правди Ярославичів (ст. 19-41), Покону вирного (ст. 41), Уроку мостикам (ст. 42). Вважають, що Правда Ярослава з’явилась у 10-30-ті pp. XI ст., а Правда Ярославичів — у 50-60-ті pp. XI ст. Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. Правда Ярослава містить правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності. В Правді Ярослава зберігається, хоча й зі значним обмеженням, інститут кровної помсти. Предметом правового захисту в Короткій редакції виступає життя та тілесна недоторканість феодалів й князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємництва. Зміни й доповнення Правди Ярославичів мали на меті захистити князівські маєтки і князівську земельну власність. Навіть заміна кровної помсти системою грошових стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці.

Покон вирний стосується розподілу надходжень від вир (сплата штрафів за злочини) та продажу (натуральної чи грошової винагороди, яку повинен отримати вир ник при вилученні вири). «урок мостникам” регулює оплату ремонту міських мостових.

Розширена редакція Руської  Правди відображає еволюцію феодального  права внаслідок подальшого соціально-економічного й політичного розвитку Київської  держави. її створення припадає на період князювання Володимира Мономаха або  його сина Мстислава. В ній — чимало перероблених і доповнених норм Короткої редакції, а також Устав Володимира Мономаха, в якому зафіксовані нові норми, що захищають інтереси феодалів, обмежують майнові й особисті права залежного населення. Але в головному Устав був спрямований на пом’якшення суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави (його появу спричинило повстання у Києві у 1113 р.). Тут ідеться про порядок успадкування майна, регуляцію боргових зобов’язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону перетворювати закупів у рабів, впорядкування правового становища холопів.

Третя редакція Руської Правди — Скорочена, розглядається дослідниками як переробка у XV чи навіть XVII ст. одного зі списків Розширеної редакції.

 

2. Основні положення Руської Правди

 

Зміст права власності  в Київський Русі залежав від  того, хто був суб’єктом і що розглядалось як об’єкт права власності. З огляду на низький техніко-юридичний  рівень ще не було створено спеціального терміна для позначення права власності. Але, виходячи з того, що Руська Правда визначала порядок повернення речі справжньому власнику з неправомірного володіння можна стверджувати про застосування в давньоруському праві інститутів права власності й права володіння. Охорона права власності феодалів-вотчинників — одне з головних призначень правової системи Київської Русі. Уже Статті найдавнішої Короткої редакції Руської Правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухомого майна. Втім, аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від феодального свавілля й окремі інтереси залежного населення. Так, у період особливого загострення соціальних відносин на початку XII ст. для умиротворення країни Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смердам, обмеживши лихварські проценти.

У Руській Правді Ярослава ще не йдеться про власність на землю. Згадується лише рухоме майно, яке належало дружинникам: бойовий кінь, зброя, одяг. Перша згадка про князівське землеволодіння міститься в Руській Правді Ярославичів. Так, вона встановлює штрафи 3 гривні за пошкодження борті в князівських володіннях, 12 гривень за заорювання межі, знищення “перетеса” — межового знака, зробленого в лісі на дереві.

Серед форм земельної власності  переважали князівський домен, боярське й монастирське землеволодіння, земля селянських общин. Джерелами придбання землі спочатку були здебільшого освоєння вільних земель, отримання їх у князя за службу. Пізніше набуває поширення пряме її захоплення у селянських общин, сусідів (“окняження”, “обоярення”). Розширена редакція Руської правди визнавала право вотчинників на захоплення лісів, мисливських угідь тощо.

Поступово відбувається диференціація  норм охорони приватної власності. Якщо Коротка Правда визначала розмір штрафу залежно од виду й того, скільки вкраденого стада, то за статтями 38, 39 Розширеної редакції штраф залежав також від місця злочину.

Існування права приватної  власності сприяло розвитку спадкового права. Договір Русі з Візантією 911 p., а пізніше й Руська Правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом. Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом боярську вотчину успадковували не лише сини, а за їх відсутності й дочки. Пізніше ця норма поширилася на біле духовенство й ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого не було синів, вважалося вимороченим і переходило до князя. У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківський двір переходив до молодшого сина. Решта спадщини розподілялася між синами старшими. Дочки отримували лише придане, а на спадкоємців покладався обов’язок видати їх заміж. Доки спадкоємець не досяг повноліття, майном розпоряджалася мати-вдова. Коли ж удруге вона виходила заміж, — опікун із числа найближчих родичів. Позашлюбні діти спадкових прав не мали, однак якщо їх мати була рабинею, то вони разом із нею одержували волю.

Зобов’язальне право розвивалося  задля відносин власності. Перші  зобов’язання виникали у зв’язку із заподіянням шкоди. Як зазначається в Правді Ярослава, особа, що зламала чужий спис або щит, зіпсувала одежу, зобов’язана була відшкодувати їх вартість (ст. 17 Кор. ред.).

Зобов’язання виникали і  з договорів. Характерно, що невиконання  стороною зобов’язань не тільки призводило до майнових стягнень, а й надавало потерпілому право на особу, котра не виконала своїх зобов’язань. Серед найдавніших видів угод були договори (“ряди”) купівлі-продажу. Вони регулювали загальний порядок торговельних відносин, а також окремі важливі процедури купівлі-продажу (челядина, продажу себе в рабство, установлення добросовісного придбання речі). Якщо хтось продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Вона переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків.

Найбільш врегульованими були договори позики (грошей, речей, продуктів). Коли позика становила суму понад три гривні, то при укладанні таких договорів вимагалася присутність послухів. Боржники мали сплачувати значні відсотки (“рези” — для грошей, “присоп” — коли позичали жито, “наставу” — в разі позики меду). Руська Правда встановила обмеження у сплаті лише для довгострокової позики розміром 50 відсотків суми боргу щорічно (ст. 51 Розш. ред.). Але якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150 відсотків боргу), зобов’язання щодо повернення позики боржником вважалися виконаними (ст. 53 Розш. ред.).

В умовах розвиненої внутрішньої  та зовнішньої торгівлі право Київської Русі детально регулює питання банкрутства й розрізняє три його види. У разі банкрутства “без вини” (стихійне лихо, розбійницький напад тощо) купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. У разі коли “купець проп’є, програє” чужий товар, то на розсуд кредиторів він або продавався в холопи, або отримував відстрочку у сплаті (ст. 54 Розш. ред). У випадку злісного банкрутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гостя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався разом з усім його майном.(ст. 55 Розш. ред.).

Руська Правда та інші джерела  права не відрізняли кримінальне  правопорушення від цивільно-правового. Нанесення потерпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визначалось як “образа” (злочин). Суб’єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися санкціями суворішими, аніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. 3 Розш. ред. Руської Правди: “якщо хто уб’є князівського мужа в розбої, а головніка не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова — 80 гривен, а за простолюдина — 40 гривен”. Стосовно віку, з якого настає кримінальна відповідальність, то таких даних джерела староруського права не містять. Руська Правда розрізняє суб’єктивну сторону злочину, умисел та необережність. Так, якщо вбивство скоєно в стані афекту, випадково (“у пиру”), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 4 Розш. ред.). Коли ж убивство зумисне (“стал на розбой”), “то за разбойника люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление” (ст. 5 Розш. ред.). Досить просто розв’язувалась проблема співучасті: розподіл функцій не здійснювався і всі співучасники злочину відповідали порівну.

Покарання, за Руською Правдою, були досить м’якими. До монголо-татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Щоправда, літопис засвідчує її застосування в окремих випадках за державні злочини. Так, у 1068 р. були страчені через повішення учасники повстання проти князівської влади. За звичай існувала й кровна помста, яку сини Ярослава Мудрого замінили на грошову віру (ст. 2 Розш. ред.). Вищою мірою покарання були потік і пограбування, коли майно злочинця конфісковувалося, а його разом із сім’єю виганяли з общини або перетворювали на холопів. Поширеними були грошові покарання (віра й продаж), які стягувалися на користь князя. Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гривень, а продаж у розмірі від 3 до 12 гривень — за інші злочини. За вбивство княжого мужа, як уже зазначалося, сплачувалась подвійна віра. Це були відчутні матеріальні стягнення, якщо взяти до уваги, що за 2 гривні можна було придбати корову або до десяти баранів. Варто зазначити, що Володимир Великий, мабуть, під впливом візантійського права, замінив віру на смертну кару, але ненадовго, бо це негативно позначилося на прибутках державної скарбниці. Відома й дика віра, яку сплачувала верв, коли на її території знаходили вбитого, а вбивцю з якихось причин община не видавала (не вдалося розшукати тощо). Гроші виплачувалися родичам убитого (головництво), а також потерпілим від образ (урок).

Судовий процес носив змагальний характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича — публічної заяви потерпілого про пропажу та її прикмети (ст. 32 Розш. ред.). Хоча чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом не було, певні процесуальні дії могли застосовуватися тільки щодо кримінальних справ. Наприклад, гоніння сліду, — тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід вів до верви, вона мала видати винного чи платити дику віру.

Судовими доказами вважалися: свідчення видоків (очевидців правопорушення), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнання. У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовуватись присяга, що супроводжувалася цілуванням хреста, а також суди божі (судовий поєдинок, ордалії — випробування водою чи розпеченим залізом). Наприклад, при випробуванні розпеченим залізом, невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів опіків. Рішення суду виносилися в усній формі.

3. Значення Руської Правди для історичного розвитку українського суспільства  та сучасності.

 

Українське суспільство  часів Київської Русі було засновником  та носієм високої правовою культури, яка ґрунтувалася спочатку на звичаєвому праві, а пізніше, разом зі становленням держави трансформувалася в систему правових норм, що забезпечувались державною владою.

Серед першоджерел правової думки Київської Русі виділяють  договори Русі з Візантією, церковні устави, княжі грамоти, та «Руську  Правду» - основну юридичну пам’ятку того часу.

Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню  Давньоруської держави, вводила  її суспільне життя у межі чітких правових норм.

«Руська Правда» стала основним правовим джерелам у російських князівствах, а згодом суттєво вплинула на еволюцію і кодифікацію права російської централізованої держави. Цей правовий акт ліг в основу Литовських Статутів, багатьох правових систем і правових норм південних і західних слов'ян.

Глибоке знання змісту «Руської Правди» та інших пам'яток правової культури України, їх витоків, історії становлення має непересічне значення не лише у пізнавально-освітньому плані. Боно висвітлює процеси зміцнення Київської Русі, причини її занепаду, тобто дає уроки позитивного і негативного досвіду для врахування в сучасній розбудові національної державності України. 

Список використаної літератури:

 

1. Історія держави і права України. — У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, А.Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. — Том 1. — К.: «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.
2. Бойко О. Д.  Історія України: Навч. посіб. – К.: Академвидав, 2007.